Центр бойової травми: Боротьба за кожного пацієнта

У Центрі бойової травми на Рівненщині рятують кінцівки пораненим українським військовим

Центр бойової травми створили на базі травматологічного відділення звичайної провінційної лікарні в лютому 2023-го року. Ідея відкриття медзакладу виникла у рівненських травматологів і співробітників Департаменту цивільного захисту та охорони здоров’я Рівненської ОВА, оскільки госпіталі не справлялися із напливом поранених. Тут лікують пацієнтів із травмами опорно-рухового апарату, пошкодженням кісток, масивним пошкодженням м’яких тканин.

У Центрі вже провели близько тисячі операцій. Його працівникам удалося частково відремонтувати приміщення, збільшити ліжковий фонд, облаштовувати додаткову операційну. Сформувався колектив, який створює особливу атмосферу для пацієнтів. Журналістка Укрінформу поспілкувалася із завідувачем Центру бойової травми та захисниками, які тут лікуються.

МОЖЛИВІСТЬ РОБИТИ СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ ЗАХИСНИКАМ БЕЗКОШТОВНО

- Коли починали працювати, було до тридцяти ліжок, – розповідає завідувач Центру бойової травми Сергій Пєчніков. – Два десятки пацієнтів уже чекали на лікування, майже всі потребували оперативного втручання. Я та двоє моїх колег перейшли до Центру з обласної лікарні. Тут уже працювали двоє травматологів. Спершу ми робили по шість-сім операцій на день. Бувало таке, що оперували до першої години ночі. Зараз лікарів більше, тож удалося більш-менш нормалізувати робочий процес.

Пєчніков наголошує, що в медзакладі виконують більшість сучасних операцій у травматології.

- Це оперативні втручання різного ступеня складності, на майже будь-якому кістковому сегменті. У нас є пацієнти, які потрапляють із дефектами шкіри, м’яких тканин, м’язів, кісток. Деякі військові надходять частково без кінцівок. Вони нагально потребують корекцій для подальшого протезування. Лікарі Центру виконують пластику шкіри, синтез переламів різних кісток, заміщення дефекту кістки. Ми працюємо зі штучною кісткою або із забраним трансплантатом самого пацієнта для пересадки. Нам доступна більшість сучасних технологій. Єдине, поки що не застосовуємо так звану «методику використання рідкого скла». Вона дороговартісна, має невиправдані ризики, – каже завідувач медзакладу.

Він розповідає, що за підтримки Департаменту цивільного захисту та охорони здоров’я Рівненської ОВА Центр отримав інтраопераційний рентген. Волонтерські організації допомогли із сучасним операційним рентген-прозорим столом, операційними лампами. Центр співпрацює з однією з організацій, що виготовляє металоконструкції, їх оплачують у межах національної програми «Врятуй кінцівку». Завдяки цьому є можливість робити складні операції військовим безкоштовно.

За словами завідувача, Центрові бойової травми постійно необхідні розхідні матеріали для апаратів, що лікують рани від’ємним тиском. Також є критична потреба в певних антибіотиках та обладнанні для проведення артроскопічних операцій. Він пояснює: є військовослужбовці, які потрапляють до лікарні зі стійкою до багатьох препаратів інфекцією.

- Для лікування ран доводиться використовувати потужніші та, відповідно, дорожчі антибіотики. Ми не завжди маємо ці ліки, і подібна ситуація – в багатьох медичних закладах. Тож продовжуємо співпрацювати з волонтерами. Я постійно на зв’язку з фондами та організаціями, які допомагають рятувати життя військовим. Завдяки цьому ми змогли накопичити більшість необхідного для роботи, – зауважує Пєчніков.

Медзакладу дуже потрібна сучасна артроскопічна стійка, додає завідувач.

- Це обладнання вкрай важливе для військових, які до війни мали пошкодження колін чи плечей, отримали повторну травму, або в яких загострилися старі. У нас у тимчасовому користуванні є артроскопічна стійка старого зразка. Але сучасна дозволить значно покращити якість послуг, – пояснює керівник.

ЛІКАРІ НЕ ПОСПІШАЮТЬ ІЗ АМПУТАЦІЄЮ

Пєчніков зауважує: у них є пацієнти, яких прооперували більше десяти разів.

- У цивільному житті люди, здебільшого, отримують або поперечний перелам, або доволі «короткий» уламковий. Зовсім інша ситуація – у військових. Коли потрапляє куля чи уламок, протяжність переламу настільки велика, що стандарті металоконструкції не покривають потрібної довжини. Доводиться брати металоконструкції з іншого сегменту, щоб зафіксувати фрагменти переламаної кістки. Із дефектами та сильною фрагментацією кісток, які з’являються після важких поранень, виникають складнощі, є нюанси з відновленням довжини та вісі, – зазначає він.

У поранених військових також бувають масивні дефекти м’яких тканин. Лікарі можуть упродовж місяця-двох загоювати одну рану, лікувати інфекції.

На питання, чи є операції, якими найбільше пишаються в Центрі, завідувач відповідає: всі операції – складні, важливий весь процес лікування. І вся команда лікарів дуже цінує, коли максимально покращує стан важкого пацієнта.

Він пригадує: в історії Центру був пацієнт із мінно-вибуховою травмою, в якого дуже великий осколок поранив нижню частину ноги, частини м’язів не було, постраждало багато судин. Кінцівки з великим дефектом стоять на межі між лікуванням і ампутацією. Медики лікували пацієнта дуже довго й отримали позитивний результат. Тобто боротьба за кожного пацієнта триває до останнього, з ампутацією не поспішають.

ПРАГНУТЬ ОБЛАШТУВАТИ НОВІ ОПЕРАЦІЙНІ

Сергій Пєчніков згадує, як починали облаштовувати Центр.

- Спочатку було завдання збільшити ліжковий фонд. Тому ми забрали деякі господарчі приміщення й зробили з них палати. Перепланували і відремонтували менше крило, отримали місця для 40 ліжок. У процесі то руйнування стін, то будівництва прийшли до думки, що можна відремонтувати хоча б цю частину лікарні за максимумом, – каже завідувач.

Додає, що бюджетних коштів на ремонт Центр не отримував.

- Були складні та, водночас, цікаві часи. Окрім операцій, мені доводилося сидіти на телефоні. Я отримував контакти незнайомих людей і з ними вже домовлявся про допомогу. Завдяки регулярній співпраці з волонтерами, різними організаціями, завершили ремонт. Були просто добрі люди, які виділяли кошти, деякі фірми надавали будматеріали. Хтось плитку, пісок, клей та цемент приносив. Ми вдячні всім безмежно, – зауважує завідувач.

Він додає: нещодавно Центр відвідав міністр охорони здоров’я, є підтримка подальшого налагодження роботи медустанови. Наступним кроком має бути розуміння місцевої влади, що на Центр потрібно виділити кошти з бюджету.

- Усі зійшлися на тому, що так і має бути. Це не такі страшні гроші. Я б із задоволенням розширив і осучаснив Центр. Приміщення потребують ремонту та реконструкції. Наразі ми маємо три операційні, з яких одну збудували. Вони невеликі й не розраховані на певні види оперативного втручання. Тому потрібно збудувати більші блоки, для операцій іншого типу складності. Все має наче відбутися, але коли? Чекаємо, – говорить Пєчніков.

ПРО ТЕ, ВІД ЧОГО СТРАШНО НА ВІЙНІ

Разом із Сергієм Печніковим заходимо до відремонтованого крила Центру. Саме розвозять сніданки по палатах.

- Будете снідати? – чути з однієї з палат запитання працівниці Центру.

- Ні, додому їду, – відповідає пацієнт.

- О, вдома ж такої каші не буде, – припрошує працівниця лікарні.

Сергій Пєчніков запевняє: з харчування у них усе чудово. Є волонтерські організації, які допомагають зі смаколиками та домашніми харчами.

В одній із палат він запитує хлопців, чи не проти вони поспілкуватися з журналістом. Сам виходить.

Палата маленька, на три ліжка. Все впритул. Знайомимося з захисниками. Один із них – Сергій. Розповідає, що лежить у Центрі третій день, його вже прооперували. Був сапером на Запорізькому напрямку. А в мирному житті – будівельник. Сам із Рівненщини, має родину.

- У мене нога поранена, але у хлопців он важче, – каже Сергій.

Розповідає, що його «накрило» під час евакуації побратима: тоді вижили не всі.

- Страшно, – майже шепоче Сергій.

- Що страшно? – перепитую.

- Страшно, коли йдеш там по селу, а воно розбите, хат немає. А люди там живуть, ходять, збирають металобрухт. Є села, де дві-три хати. Одного дня йдеш – хата стоїть, а другого – немає вже тієї хати, – ділиться.

Поряд – ліжко Миколи з Житомирщини. Біля нього – дружина Олена. Вона пояснює: волонтери допомогли їй із житлом, тому може бути біля чоловіка.

Микола за освітою – юрист, воював на Донецькому напрямку.

- Я тут з понеділка (розмовляли в четвер – авт.). Поранили, коли прикривали вихід групи, – розповідає.

Запитую, які у них враження про медичний заклад. Олена каже, що «все добре, але тісненько».

У кімнаті ще один пацієнт – старшого віку. Спілкуватися не хоче.

- Як розмовляти, коли я вас не чую?! – трохи сердиться чоловік.

Тихенько зачиняю двері.

КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ В СТІНАХ ЛІКАРНІ

Ще одна палата – на чотирьох хлопців. Ближче до дверей лежить юнак із великими карими очима.

- Я Сергій, а вас як звати? Поранили мене як? Кліщіївка, ворожий штурм. Снайпер – бабах мені в ногу. Я теж снайпер, – посміхається Сергій.

Він тут уже другий місяць. Запитую, звідки родом.

- Із Туркменії. Мама в мене українка, жив на Волині, – каже і знову посміхається.

На ліжку біля вікна сидять стрункий чоловік і молода жінка. Роман родом із Хмельниччини, воював під Соледаром. Штурмовик, отримав вогнепальне поранення в руку 23 серпня під час близького бою – метрів 80 від ворога. Він «на своїх двох», тому видається, що вже на виписку. Але пояснює, що рука ще не підіймається. Його дружина Юлія каже, що буде операція. Вона – місцева, медсестра. Роман та Юлія познайомилися у лікарні.

- Він зробив мені пропозицію 23 вересня, тут у лікарні. Одружилися 14 жовтня, – каже.

- Кохання з першого погляду? – запитую.

- Так, з першого погляду, – кажуть обоє одночасно.

Ще один пацієнт у палаті – Микола з Миколаївщини. До нього рідні не приїжджають, бо далеко.

- До повномасштабного вторгнення займався сільським господарством. А воював біля Бахмута, штурмовик. Ми пішли за пораненим, нас накрили мінометом, – розповідає.

Хлопці у цій палаті – молоді та веселі. Фотографуються, жартують. Юлія просить їх бути серйознішими.

Виходжу з палати з посмішкою і з печивом, яким мене пригостили бійці.

Сергій Пєчніков розповідає, що загалом ситуація щодо психологічного стану пацієнтів нормальна. З пораненими працює штатний психолог, капелани.

- Я спершу думав, що буде гірше, розуміючи, звідки вони приїжджають, –  зауважує завідувач. – Лікарі постійно ведуть діалог із хлопцями, вони між собою спілкуються. Знаєте, хто сильніший – підтягує іншого, підтримує. І стан того, хто має психологічну травму, від такого спілкування покращується.

Ірина Староселець, Рівненська область

Фото автора, з соцмереж і надані фахівцями Центру