Дипломатичні уроки недавнього минулого: для роздумів і засвоєння

До сторіччя української дипломатичної служби

Скажу чесно: хотів написати статтю на тему, котра аж проситься на люди. Та раптом згадав приказку про велосипед, якого не треба винаходити, бо він уже існує. А йдеться про таку звичну в дипломатії річ як ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ТЕНЕТАХ, або й  ПІД П`ЯТОЮ ВНУТРІШНЬОЇ. Міняються об`єкти й суб’єкти міжнародних відносин, ситуації континентального й глобального характеру, а взаємозалежність внутрішнього й зовнішнього компонентів цієї політики стабільно незмінна. І тут нічиїх заслуг немає А от чи вдається утримувати її на рівні, який би завжди відповідав національним інтересам країни, забезпеченню її конкурентоспроможності на міжнародній арені, залежить від персон, котрим доручено цю важливу ділянку державотворчої роботи. Одному з періодів такої діяльності, наближених до століття української дипломатичної служби, що відзначається цього року,  якраз і присвячена архівна вже інформація десятирічної давності.

*   *   *

Останнім часом у поведінці певних політичних сил доволі помітні настирливі намагання переконати суспільство, що наявна сьогодні система влади – це факт, що вже відбувся. І хоч це щодня читається з обличчя одного з лідерів держави, ніхто, окрім лицедіїв, у це давно не вірить.  Бо якби це було так, то навіщо тоді ковдру невдало виписаних конституційних повноважень розтягати до такої міри, що вона вже не просто тріщить, а зяє суцільними дірками. І це блискуче продемонструвала ситуація навколо Указів Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. У кожного з основних гравців, як би вони не старались, відчутний дефіцит упевненості в своїх силах і болюча недостатність правових механізмів для задоволення і державницьких, і кланово-партійних амбіцій. Це якраз і є першопричиною цілого клубка суперечностей між гілками влади, якщо абстрагуватися від поважних персон, котрі їх представляють.

У широких верствах населення і вельми різношерстного політикуму зріє усвідомлення того, мабуть, незаперечного вже, факту, що наші керманичі у з`ясуванні відносин, м`яко кажучи, дещо загралися. І якщо така „боротьба за мир” триватиме й далі, то від української державності, згідно з відомою формулою, не залишиться каменя на камені.

Попри численні заяви про неймовірну прозорість і відкритість влади, ми слабо уявляємо, що твориться в закритих кабінетах головних „каменярів”. А от на велелюдних сходках типу „Свобода слова”, „Майдан”, „Я так думаю...”, „Епіцентр”, „5 копійок” і т.п. найгірше у відстоюванні національних інтересів виглядають чомусь якраз представники отих кабінетів. Цілковито в жанрі шоу, вони піддаються на взаємні провокації і озлоблено чубляться за ті ж повноваження, принижуючи себе розмаїтим демагогічним криводушієм. Іноді ще й у присутності „міжнародних експертів”, у тому числі й відомих українофобів, що потирають руки від задоволення і чешуть язики аж слина котиться… З півдюжини „фондових” знавців та кілька  політиків, які кочують із студії в студію, демонструють видимість розвинутої демократії й плюралізму.

У дискусійних сутичках, переважно на рівні базару, тривалий час виписуються доволі банальні рецепти лікування вседержавної хвороби. Одні бачать панацею в удосконаленні Конституції, але розуміють, що це вдасться нескоро. Інші - у невідкладному досягненні балансу між владними структурами, проте швидко переконуються, що це теж неможливо, бо для цього треба передусім досягти консенсусу між лідерами-антагоністами, які не довіряли, не довіряють, і невідомо, чи колись довірятимуть один одному. Так уже склалось.

Тож і живемо надією на дострокові вибори. Гіркий досвід засвідчив, що вже не допоможуть ні „круглі столи”, ні меморандуми, ні універсали...        

Пам`ятаєте: мы говорим партия, подразумеваем – Ленин, мы говорим Ленин, подразумеваем – партия? Ще якось, може б, обійшлось, якби був один Ленін. А їх, як мінімум, три, і в їх числі, знову-таки приблизно, - до півтора Сталіна. А може й більше. Маркса нема - це точно. Бо той, з наукових позицій, дошукувався б „трьох джерел, трьох складових частин”, і чого тільки не буває, щось би таки знайшов. А тут – „злиденність філософії”, тоталітарне мислення і елементарна стихія виживання за будь-яких умов. Аж незручно: такі титани вийшли на передову державотворення і...

В тім-то й справа, що – і...

Хай вибачать шановні керманичі цей фривольний стиль, але ж вони самі дають привід і для жорсткіших міркувань.

Що особливо дивує, так це те, що об`єктом конфліктів є переважно не вирішення економічних та соціальних проблем у їх системному осмисленні, не „битва за хліб” для трудящих, не добробут селян, не права людини, не подолання корупції, врешті, а особисте місце під сонцем за умови приватизації того світила тільки для себе коханого, своїх ближніх, свого оточення.

І вже зовсім нетерпимо, що до цієї вовтузні втягнуто представників вищого дипломатичного ешелону – унікальної професійної верстви української еліти, покликаної огранювати перед усім світом образ нашої держави. Притаманна їм професійна гнучкість, витримка, налаштованість на діалог і пошук розумних компромісів при потребі за будь-яких обставин зберегти обличчя, не дозволяє їм розперізуватися так, як це може дозволити собі автор полемічного шедевру „Да пашлі ви!..” Вони не можуть опуститись до такого рівня через свою справді номенклатурну, в хорошому розумінні слова, приналежність до еліти. Проте епізодичні з`яви в пресі та ефірі свідчать не тільки про певну некомфортність цих високоосвічених спеціалістів, а передусім про стриножену неможливість в умовах владних міжусобиць реалізувати в повній мірі свої знання та досвід, які в будь-якому суспільстві мають бути національним надбанням.

Пригадаймо, як справжньою сенсацією „зовнішньополітичної діяльності” нового уряду стало силове перекриття доступу в Кабмін уповноваженого президентом міністра закордонних справ, а потім і тотальне припинення фінансування МЗС та закордонних представництв. Тим самим було грубо порушено статтю 116 Конституції України щодо забезпечення здійснення зовнішньої політики. Метод не новий. Почитайте М.Грушевського про те, як більшовицький уряд у Москві, відчуваючи, що Центральна Рада стає загальноукраїнською владою, проголосив її зборищем реакційних і буржуазних елементів і теж припинив фінансування. Тоді в Києві спішно зайнялися випуском власних грошей. Цього разу, щоправда, до МЗСівської спецвалюти не дійшло. Можна пригадати ще один приклад покарання карбованцем. Коли стало ясно, що Україна обирає шлях незалежності, Москва включила свій політ-економічний „пилосос” і всі наші заощадження в „Ощадбанку” як корова язиком злизала. Тепер мільйони пенсіонерів лають українську владу за вкрадені вклади...

А чого варта акція міністра транспорту та зв`язку М.Рудьковського, який скористався телефонним правом і спровокував скандал з терміновою видачею віз іноземцям без належних на те підстав? А оскільки його взяли під захист, то чи означає це, що і він, і інші впливові, але неповноважні (!) особи втручатимуться у специфічну діяльність зовнішньополітичного відомства і закордонних диппредставництв? Дипломатія більше, ніж будь-яка інша сфера державного управління, не терпить „отсєбятіни” і голого адмініструваня. І це варто знати всім, хто прагне перебирати під себе невластиві функції.

Хотів би, щоб мене правильно зрозуміли. Я не берусь захищати задіяних у згаданих неприємних ситуаціях міністра Бориса Тарасюка і посла Володимира Єльченка. Ні один, ні другий мені ні сват, ні брат.  Йдеться про авторитет держави й українського імені. Я чотири роки очолював посольство і достеменно знаю, скільки шкоди завдають подібні сумнівні, волюнтаристські дії горе-представників центру. Дипломатичний корпус повинен бути наступальним і солідарним  у вимогах коректного й правового використання цієї служби. На жаль, цього не відчувається.

А значною частиною політикуму, як не дивно, міжнародні відносини нерідко сприймаються на звичному для них побутовому рівні. Приміром, коли серед законодавців зчиняється бійка, зразу ж знаходяться спеціалісти-„міжнародики”, які авторитетно заявляють: нічого, мовляв, страшного, таке буває в усіх парламентах світу. І зразу стає легше. Виявляється, наш парламентаризм – це світовий рівень демократії і культури! Фізіономії, мовляв, для того й існують, щоб їх бити...

Щоб відволіктись від цих видовищно-кадрових драм, хочеться принагідно згадати таке нове явище на терені української державної служби як дипломат у відставці. Майже непомітно „за бортом” або „на вільних хлібах” опинилися цілі покоління висококваліфікованих людей, у тому числі й у ранзі міністрів та послів. Це величезний капітал, згусток передового міжнародного досвіду з усіх континентів, вселюдської, по суті, волі й енергії в розбудові своїх суспільств. Такі люди, за малим винятком, недовго перебувають у статусі безробітних. Їм щось пропонують. Інші самі кидаються на якусь „амбразуру”,  і, втягуючись у міжусобні, міжпартійні чи міжфракційні змагання, виступають у ролі різного роду аналітиків, консультантів, експертів, радників, помічників.

Природно, що й преса звертається до найавторитетніших із них за компетентними коментарями.

Саме в такому контексті цікавим мені видалось інтерв`ю Анатолія Зленка газеті „День” (28.02.07) - „Конституційна реформа: внутрішні та зовнішні чинники”. Відомого дипломата представлено екс-міністром закордонних справ, заступником ОПО „Український форум”. Відомо, що він є також радником прем`єр-міністра України.

Анатолій Максимович справедливо зазначає, що „починаючи з президентських виборів 2004 року, у нас почала складатися конкурентна модель формування інтересів у сфері зовнішньої політики і міжнародних відносин. Тому тепер важливо не допустити подальшої її „ерозії” і домогтися того, щоб основні пріоритети залишалися незмінними.” Під кінець інтерв`ю він знову наголошує: „стратегічні пріоритети країни не можуть змінюватися разом з політичною кон`юнктурою. Внутрішні зміни в країні, навіть якщо вони зачіпають глибинні інтереси суспільства, не повинні служити мотивом для самоствердження за рахунок  перегляду системи міжнародних відносин України.”

В умовах явного поширення конфронтації на зовнішньополітичну галузь, такі заяви надзвичайно важливі. Вони нагадують політикам ту грань, яку, за будь-яких обставин, переступати не можна.

Водночас, деякі думки шановного дипломата повертають нас до згаданої ним  злощасної „ерозії”. Зокрема, як розуміти те, що призначення міністра оборони і міністра закордонних справ „по представленню Президента України” нібито „не сприяє злагодженій роботі Кабміну”. Які б не були мотиви цього пасажу, але конституційне право Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України пропонувати кандидатуру міністра оборони на розгляд Верховної Ради, так само, як і прописане в Конституції України право Президента, „який представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави”, подавати кандидатуру на посаду міністра закордонних справ, здаються абсолютно логічними і такими, що відповідають загальному балансу владних повноважень.

Цілком погоджуюся з тим, що „перипетії” навколо зовнішньої політики та МЗС України є серйозним сигналом для більш чіткого визначення ролі і місця цієї сфери діяльності з урахуванням національних інтересів країни. Саме національних інтересів! Гадаю, що цьому мають послужити виважені й добре опрацьовані засади зовнішньої політики, якщо, звичайно, депутатам вистачить здорового глузду, щоб піднятись над вузькопартійними претензіями, які, на жаль, нерідко домінують над усім іншим. Не дуже зрозуміло, щоправда, чому, як говорить А.М.Зленко, „зовнішня політика ні за яких умов не може бути заручницею конституційних положень, що вже набули чинності”? Як на мій погляд, конституційні положення – це закон прямої дії. Вони мають найвищу юридичну силу. І правове „заручництво” не має нічого спільного з амбіційним протистоянням ні в стані лідерів, ні в міжпартійних розборках. І навряд чи хтось сумнівається сьогодні в тому, що українська зовнішня політика стала заручницею саме внутрішньої, до того ж, різновекторної нестабільності. Не випадково ж, екс-міністр навіть стверджує, що Україна в цей перехідний період „взагалі не має ніякого вектора зовнішньополітичного розвитку – ні пропрезидентського, ні урядового”. Сама постановка питання в такому ключі мені здається негативно знаковою. Проукраїнська політика не може бути настільки невизначеною, щоб дрібнитися на чиновницькі вектори.

Дещо розмитими видаються й міркування щодо такої дражливої теми як питання про можливе членство в НАТО, спекуляції навколо якого іноді перекреслюють багатолітні здобутки української дипломатії взагалі.

Пам`ятаю, що Анатолій Максимович доволі чітко виклав свою позицію щодо цієї актуальної проблеми в книзі „Дипломатія і політика”, („Фоліо”, 2003, ст. 509-536). Відштовхнувшись від того загальновідомого факту, що „все радянське суспільство, вся державна система СРСР, у тому числі і її дипломатична служба” були просякнуті „патологічним неприйняттям НАТО”, А.М.Зленко нагадує, що „крига скресла” десь у 1989 – 1990 роках, і в часи Едуарда Шеварднадзе та Михайла Горбачова відбулися суттєві зміни. „Хто міг подумати, що ці зміни будуть такими значними і швидкоплинними?” – запитує двічі екс-міністр і констатує те, що нас найбільше цікавить. Тобто наслідки цієї новизни для української зовнішньої політики, яку він – „перехідний” радянський міністр і ще три міністри-„самостійники” на різних етапах, під керівництвом трьох президентів спільно з  Верховною Радою, проводили й формулювали.  То ж, читаємо:

„У наступні роки Україна вступила на шлях еволюції своїх відносин з НАТО від категоричного неприйняття до особливого партнерства. ...Наше зближення з НАТО було еволюційним, а не революційним. В основі цього зближення завжди лежало не бажання бути з кимось проти когось, а чітке усвідомлення того, що Україна має бути невід`ємним елементом європейської і світової архітектури безпеки, зоною стабільності на доволі нестабільному пострадянському просторі...”

„Час засвідчив, що побоювання східних європейців щодо місця в оновленому Альянсі були безпідставними. Після низки різких рухів Москви жереб було кинуто, і місце в НАТО для східних європейців було надійно заброньовано. Що ж до України, то її приєднання до „Партнерства заради миру” стало початком довгої  і складної дороги, яка, впевнений, завершиться вступом до НАТО.”

Як підсумок певного етапу співробітництва з НАТО Анатолій Максимович стверджує: „надійна основа партнерства з Альянсом була закладена. Доповнювати її випало моїм послідовникам.

Працюючи згодом у Нью-Йорку і Парижі, я ніколи не випускав з поля зору розвиток відносин України з НАТО. Я щоразу намагався вкладати у вуха моїх співрозмовників особливе значення для України інтеграції до північноатлантичних структур... Мені приємно, що обидва мої наступники: і Геннадій Удовенко і Борис Тарасюк, кожен по-своєму, зробили свій вагомий внесок у торування нашого євроатлантичного курсу.”

„...Фактична відмова від принципів нейтральності і позаблоковості була і є цілком еволюційним явищем. Вона не має нічого спільного з політичною кон`юнктурою, а тим більше – із зрадою принципів. Фінальним пунктом, коли наша зовнішня політика і загальноєвропейські тенденції, так би мовити, зійшлися в часі і просторі, стало засідання Ради Безпеки та оборони України 23 травня 2002 року. Ми сказали вголос те, що давно крутилося на язиці більшості українських дипломатів: наша мета – членство в НАТО.” А потім був ще Закон України 2003 року „Про основи національної безпеки України”, в якому законодавчо закріплено забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки при збереженні добросусідських відносин  і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також іншими державами світу.

Глава 9 цитованої книги Анатолія Максимовича називається „До НАТО: трансформація стереотипів”. Автор закінчує її категоричною заявою: „повернення назад уже неможливе. Вважайте це моїм політичним прогнозом.”

Костянтин Грищенко, який займав посаду міністра перед Тарасюком (нині – радник прем`єр-міністра), у щорічнику „Україна дипломатична” (К., 2004) також не залишав сумніву, що він, як і його колеги, дотримується курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. „Зусилля України по виконанню Плану дій Україна-НАТО та позитивна динаміка діалогу з Альянсом, - писав він, - створюють передумови для переходу України до усталених механізмів підготовки до членства в цій організації.”

Вважаю важливими ці нагадування про орієнтири, окреслені політиками, які перебували на найвищих щаблях зовнішньополітичного сектора українського державотворення і не „загубились” після залишення посад. Важливими і з точки зору їхнього персонального впливу на поточні процеси, відповідальності за них, і з точки зору розуміння вибору нашою дипломатією курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Бо ж постійно чуємо нарікання на необізнаність широкої громадськості щодо окремих питань зовнішньої політики. Знаємо також, що найбільше заплутують людей несамодостатні пристосуванці, які хитаються разом із кріслом, в залежності від лінії партії, аудиторії і навіть географії перебування. Стикаємося з цим доволі часто.

А тепер ближче до майбутнього.

Представляючи колективу МЗС нового міністра, Президент В.А.Ющенко висловив думку, щоб Україна забезпечила такий же рівень діалогу з організацією Північноатлантичного договору, як і всі сусіди. Думаю, що наших громадян  слід було б особливо повно інформувати про досвід співробітництва Російської Федерації з Альянсом, як такий, що випереджає український і має принципове значення для людей, котрі в зовнішній політиці України завжди вбачають щось обов`язково спрямоване проти Москви. Президент виступає проти політизації теми НАТО. Ми повинні раціонально проходити цю дорогу, сказав він, і в потрібний момент, коли це дозволятимуть всі обставини, поставити запитання, чи необхідна Україні тема прямого членства, і запитати про це в нації і поставити крапку.

Міністр А.Яценюк, у свою чергу, так само чітко пообіцяв керуватися  національними інтересами і законодавством України. Його перші виходи на світову арену, як для „початківця”, сприйняті доволі позитивно. То, може, таки вдасться визволити українську зовнішню політику із задушливих лабет внутрішньої? Тим більше, що за кандидатуру міністра цього разу проголосували 426 депутатів! Така неймовірна одностайність! Що за нею?

І чи узгоджується з цим голосуванням те,  що коштів для реалізації програми об`єктивного й професійного інформування населення про НАТО міністерству не виділено („День”, 16.05.07).

Це – тактика, чи стратегія?

*   *   *

Запитання моє нібито риторичне. Мабуть, така буде й відповідь: у діяльності не згаданих тут міністрів закордонних справ. А це – Леонід Кожара, Петро Порошенко, Павло Клімкін.  

Скільки ще міністрів треба Незалежній Державі, щоб у реалізації її національних пріоритетів забулося топтання на місці та  настали ясність і відчутний прогрес?

Володимир Чорний