Вина Шарія, або Чому «брехня така прекрасна річ, що не варто нею зневажати»
Пропаганда стала наукою більше 100 років тому і досягла дивовижних результатів у маніпулюванні масами. Хто цього недооцінює – програє
Збурення навколо «вимкнення» «медведчуківських» каналів – «112 Україна», NewsOne, Zik доповнилось ще й справою за держзраду проти Анатолія Шарія.
Українське суспільство, за винятком цілком прогнозованого сектора «симпатиків Медведчука-Рабиновича», а також, власне, Шарія – сприйняло ці кроки влади з очевидним задоволенням і підтримало. Але залишається відчуття, ніби сказане не все те, що треба сказати. Йдеться про пропаганду як таку. Для того, щоби відповісти на питання про її роль у сучасній війні, треба згадати, яке значення вона мала у війнах минулих. І тут виявляється є дуже багато цікавезних паралелей.
І перш за все – таке промовисте пропагандистське диво. Знайомтеся,
Канадський солдат – прадідусь «розіп’ятого» хлопчика
10 травня 1915 року в британському часописі «Таймс» з’явилась моторошна історія від паризького власкора з подробицями про «розіп’ятого канадського солдата», тобто ті хто придумав «розіп’ятого укрофашистами хлопчика» були лише жалюгідними епігонами.
Згідно з пропагандистським міфом, під час битви на Іпрі, 24 квітня 1915 року, німецькі солдати захопили в полон молодого канадського військовика. Вони начебто розіп’яли його на стіні, тіло проткнули штиками й довго знущалися. Згодом з’явилися версії: канадця «прибивали» до дерева, до паркану, до хреста. Він був спочатку офіцером, потім сержантом, потім звичайним солдатом. Кількість «розіп’ятих» солдат теж варіюється: від одного до шести. Начебто були троє свідків, які бачили це все на власні очі, але їхні свідчення були дуже суперечливими. Один казав, що нещасному перерізали горло, інший стверджував, що відрізали вуха.
Цей випадок розглядали в палаті громад, але до істини так і не дійшли. Канадці проводили власне розслідування, але доволі швидко махнули рукою, зрозумівши, що зіткнулися зі «страшною легендою», поширеною ЗМІ. Втім, ця історія набула розголосу по всьому світі й сприяла надзвичайному підйому патріотичних почуттів, особливо в тих країнах, де не було обов’язкової військової служби, а армія поповнювалася винятково за рахунок добровольців. Історію про розіп’ятого солдатика масово переповідали у госпіталях, про нього писали в листах рідним.
У 1918 році в Лондоні виставили бронзову скульптуру «Голгофа Канади». Німці обурилися й почали на офіційному рівні вимагати від англійців і канадців доказів, але їх, звісно не було. Пам’ятник демонтували. З 1992 року він виставлений в якості експонату в Канадському музеї війни.
Ну, а найсвіжіша версія цього пропагандистського фейку – «розіп’ятий хлопчик» – розповідь начебто біженки зі Слов’янська Галини Пишняк на Першому російському телеканалі про «звірства» українських силовиків у розпал російсько-української війни в 2014 році.
Пропаганда: що це таке і з чим її «їдять»
Пропаганда чимось подібна до моди. І та, і інша отримують «друге дихання» під час воєн. Якби не було Першої світової війни, можливо, жінки й досі ходили б у довгих сукнях… Слово «пропаганда» латинське й означає «поширення» – ідей, фактів, чуток, цінностей, тих чи інших поглядів, напівправди, або й відвертої брехні, задля того, щоби впливати на громадську думку і змінювати поведінкові програми якомога ширшого кола людей.
До слова, тут можна згадати вислів французького політика ХVIII-ХІХ століття Шарля Моріса де Талейрана про те, що «Брехня така прекрасна річ, що не варто нею зневажати». Мабуть саме тому деякі політичні режими і лідери настільки пропагандою зловживають.
Пропаганда буває внутрішньою, розрахованою передусім на «свого» слухача – власного громадянина, і зовнішньою – це коли йдеться про збройну агресію, або про «м’яку» експансію. Перший варіант пропаганди поширений зазвичай у суспільствах із тоталітарним і авторитарним стилем правління – так було наприклад в СРСР і нацистській Німеччині. Там діяли фактично за одними й тими ж пропагандистськими лекалами: «вороги народу», «навколо всі вороги», «свої», «чужі», «ми найкращі», «найсильніші» тощо. Американський політолог, один із засновників сучасної політології Гарольд Лассвел вважав, що вдала пропагандистська кампанія мусить бути тривалою, з дуже ретельно розробленою стратегією. Тільки тоді вона може бути максимально ефективною. Подібні методи потенційні противники потужно розвивали після Другої світової війни. Нині пропагандистські листівки з неба ніхто не скидає.
Досвід США: антидемократичний маккартизм, який врятував демократію
Парадокс. З одного боку, неконтрольоване поширення пропаганди може призвести до загибелі демократії, але з іншого боку, заборона пропаганди сприймається як суттєве обмеження свободи слова – засадничого принципу самої демократії. У США ще в 1934 році була заснована «Комісія з розслідування антиамериканської діяльності» Конгресу США, яка діяла до 1975 року і мала на меті боротися з підривною та антиамериканською пропагандою. Діяльність цієї Комісії, покликаної протистояти передусім комуністичному впливові, пізніше співпала з кампанією маккартизму – так званою «Червоною панікою». Тоді сенатор-республіканець Джозеф Маккарті, який очолював у середині 1950-х Постійний підкомітет з розслідувань сенату, проводив аналогічні слухання. 9 лютого 1950 року сенатор оголосив, що за його даними, в Держдепартаменті США засилля комуністів, і він має список із 205 неблагонадійних співробітників. Невдовзі список поповнився ще трьома тисячами американських чиновників. Почалися повсюдні перевірки, які зачепили навіть Голлівуд. Із бібліотек було вилучено понад 30 тисяч найменувань книжок прокомуністичного спрямування. Чимало фігурантів списку Маккарті було звільнено з роботи.
Тобто, впливом радянської пропаганди займалася власне Комісія, але «по-тихому», тоді як із заявою Маккарті ця боротьба набула дещо гіпертрофованих рис. Наприклад, у симпатіях до СРСР підозрювали Джорджа Маршалла – ініціатора «плану Маршалла» з відбудови повоєнної Європи, знаменитого Чарлі Чапліна, або композитора Леонарда Бернстайна.
Загалом то була вельми драматична історія, але американська демократія вистояла, довівши свою ефективність. «У вільній крані ми караємо за вчинки, але аж ніяк не за думки…», – зауважив американський президент Гаррі Трумен у 1952 році. Однак у 1954-му, вже за Ейзенхауера, в США був прийнятий закон про контроль над комуністичною партією, згідно з яким комуністична партія США була проголошена «агентом іноземної держави і міжнародного комунізму» і фактично опинялася поза законом.
«Старі пісні про головне»: ностальгія чи банальне зомбування
Під час Першої світової війни одним із головних каналів донесення до широких верств населення була преса. Ранок практично кожного європейця починався зі свіжих газет, звідки обиватель дізнавався про все на світі, починаючи від того, що коїться в уряді, й закінчуючи оголошеннями на останній шпальті. Саме через газети держава впливала на громадян. Так само – перше, що робила окупаційна адміністрація на окупованих територіях – встановлювала свої правила гри, й оголошувала про них через засоби масової інформації.
Преса відігравала помітну роль і під час Другої світової війни, але, все ж, більш потужним і дієвим було радіо. По радіо передавали найсвіжіші новини, оперативні зведення з фронтів, виступи очільників держав, політиків, а також культурні й освітні програми. Хоч як парадоксально, але й музика була надзвичайно потужним пропагандистським чинником, до того ж одним із найбільш дієвих.
Перше, що зробили представники OMGUS – відділу, який підпорядковувався Управлінню інформації й фактично займався психологічною війною на окупованій союзницькими військами території Німеччини після закінчення Другої світової війни – неофіційно заборонили всю музику, яку німці слухали за часів правління нацистського режиму: Вагнер, Штраус, Пфіцнер, – постраждав навіть фінський композитор Ян Сібеліус, який жодним чином не був дотичний до нацизму, але якого дуже любили виконувати в гітлерівській Німеччині. Американці просто заборонили «важку класику». Натомість прийшов життєрадісний і легкий Гершвін, а також джаз, який лунав скрізь.
Тобто, «Старі пісні про головне» з року в рік на українських телеканалах – це теж пропаганда. Звісно, вам може подобатися Кобзон, але це ваша приватна справа і смак – слухайте його наодинці або у родинному колі, а не перед телевізором, наче під час сеансу із колись модним Кашпіровським.
До речі, в Ізраїлі й донині існує заборона на музику Ріхарда Вагнера – щоправда, не на офіційному рівні, а на суспільному – ізраїльтяни категорично відмовляються слухати і виконувати твори нехай і геніального музиканта, але відомого своїм антисемітизмом і до того ж – улюбленого композитора Гітлера.
Коли новини прирівнювалися до «ударних військ пропаганди»
Британська пропаганда під час Другої світової війни суттєво відрізнялася від тієї, що була раніше. Знову створили Міністерство інформації, але було зрозуміло, що діяти так, як воно діяло раніше, вже неможливо. Офіційна пропаганда асоціювалася виключно з брехнею і ще раз із брехнею. Тому мусіли обирати доволі складний компроміс.
Нове міністерство мало опікуватися моральним духом британців, дбати про позитивний імідж в очах світової спільноти, а також боротися з геббельсівською пропагандою – надзвичайно агресивною і вигадливою. Тоді ж були сформовані дві фундаментальні аксіоми: новини прирівнювалися до «ударних військ пропаганди», а сама пропаганда мала базуватися виключно на правді. Міністерство інформації під час війни розгорнуло вражаючу активність: випускалася величезна кількість друкованої продукції, пропагандистських радіопередач, фільмів.
Ще з самого початку війни, в 1939 році, були вироблені спеціальні правила – секретний документ, яким мали керуватися британські пропагандисти. Британський історик Девід Велч у книзі «Переконання народу: британська пропаганда під час Другої світової війни» зауважує, що той хто складав секретні правила, був дуже добре обізнаний з гітлерівським поглядом на пропаганду і радше за все, читав «Майн кампф». Ба більше, інструкції дотримувалися і деяких принципів саме ворожої пропаганди. Наприклад, у документі йдеться про апеляцію до масових інстинктів, а зовсім не до розуму; підкреслюється необхідність використання лозунгів і частого їх повторювання.
Дуже скоро, після гірких і драматичних подій 1940 року, британцям стало зрозуміло, що однієї «тотальної правди» в боротьбі з нацизмом замало. Тому було обрано новий підхід, так звану «кампанію гніву», яка мала на меті підкреслити жорстокість гітлеризму, викликати у британців шок і зворотну реакцію ненависті, яка б мобілізувала на боротьбу і додавала сил до перемоги. Британців закликали не вірити оманливим картинкам: «музика, мистецтво, красиві пейзажі, давня культура, – так, але нині це лише маска, за якою ховається жорстокий убивця. Нацистська Німеччина – це брехня, масові вбивства і гестапо з темними підвалами залитими кров’ю».
Цікаво, як під час війни змінилося ставлення британців до Сталіна, який із ворога перетворився на союзника. Якщо раніше його зображували не інакше, як кривавим диктатором, то нині уникали будь-якої критики й називали таким собі «дядечком Джо».
Важливим інструментом британської пропаганди став гумор, зокрема і карикатури, адже відомо, що смішний ворог, хоч і ворог, але не такий страшний. Надзвичайно успішною, як сказали б нині, «фішкою» британської пропаганди був запуск кампанії «V – перемога», розпочатої в липні 1941. Як пише Девід Велч, «Її натхненником був Віктор де Лавельє, колишній міністр юстиції Бельгії і директор бельгійських франкомовних передач на ВВС, який закликав своїх співвітчизників використовувати літеру V в якості «емблеми єднання», оскільки це перша літера французького й англійського слова «перемога», а також фламандського слова «свобода». Таким чином Victory стала міжнародним символом перемоги.
«Будь-яка пропаганда – брехня, навіть коли кажеш правду»
На початку Другої світової війни британські ВПС замість бомб розкидали над Німеччиною листівки, що мали переконати німців у тому, що шлях, який обрали їхні керманичі – небезпечний і божевільний. Британські пілоти, виконуючи подібні завдання у січні 1940 року, відверто сміялися і навіть обурювалися: «Гітлеру на…ти на цю фігню – він хіба що тішитиметься зайвому паперу для гігієнічних потреб…».
Знаменитий англійський письменник Джордж Орвелл у квітні 1941 року відзначав, що патріотично-пропагандистські промови британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля подобаються здебільшого простим людям – чим нижчі статки, чим нижчий рівень життя, тим легше впливати на людську свідомість і маніпулювати нею. Орвелл упродовж двох воєнних років пропрацював на ВВС і бачив як «робиться» британська пропаганда зсередини. При цьому він був жорстким скептиком. Зокрема, він писав:
«Будь-яка пропаганда – брехня, навіть коли кажеш правду. Але це не так вже й важливо, аби знати, що ти робиш і навіщо»;
«Німецька пропаганда непослідовна… навмисне, абсолютно безсоромно пропонує всім усе що завгодно: Індії – свободу, а Іспанії – колоніальну імперію, кафрам – рівноправ’я, а бурам – більш жорсткі расові закони і т.д., і т.д. Все це доволі розумно з точки зору пропаганди… адже ми бачимо, наскільки більшість є політичними невігласами, як мало цікавиться чимось, окрім своїх безпосередніх справ, і якою нечутливою є до непослідовності…»;
«Одна з найжахливіших рис війни криється в тому, що воєнну пропаганду, все це неймовірне виття, і брехню, і крики ненависті клепають люди, які сидять глибоко в тилу… Завжди відбувається одне й те саме: солдати воюють, журналісти верещать, і жоден справжній патріот не вважає за потрібне наблизитися до окопів, крім як під час коротеньких пропагандистських вилазок».
Одним словом, як казав один вельми досвідчений політик, який жив сто років тому, «Пропаганда – це досить дієвий спосіб збуджувати народ таким чином, аби зуміти його потім використати».
Тож не дамо себе використати.
Світлана Шевцова, Київ