Україна прагнула отримати ПДЧ в НАТО разом з Грузією. А що зараз?

Цей красивий хід навряд чи буде можливий у 2021 році. Втім, інтереси європейської безпеки мали б допомогти в реалізації української мети

Президент Зеленський наголосив днями, що найближчою метою країни є набуття Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО: «Приємно почути від генсека Єнса Столтенберга, що двері НАТО відчинені для України. Вдячний, що Ви особисто та члени НАТО підтримуєте нас у прагненні до членства в НАТО. Наша найближча мета - ПДЧ. Ми серйозно ставимося до реформ, оскільки вони в першу чергу покращують наш оборонний сектор». Це фіксація конкретного орієнтиру для стратегічної мети, що закріплена у Конституції з 2019 року.

Говорили й про те, що ПДЧ може стати реальністю вже протягом цього року, причому – разом із Грузією, яка зробила вже більше кроків до цієї мети і політична еліта якої єдина в бажанні євроатлантичної інтеграції, за винятком відвертих маргіналів. Але – у наших кавказьких партнерів спалахнула політична криза, пов’язана з арештом лідера опозиції Ніканора Мелія. І це стало поворотним моментом у відносинах Тбілісі та НАТО – перспектива ПДЧ для Грузії найближчі роки може стати примарною. А що ж ми? Чи можемо ми пройти свій шлях до ПДЧ окремо? Та й чи готові ми до цього? Спробуємо розібратися.

Україна-НАТО. Вектор перший: Цивілізаційний

Пригадується, років десять тому перший президент України Леонід Кравчук сказав так: якщо ми говоримо про вступ до ЄС та євроінтеграцію – то логічно, що ми маємо приєднатися і до НАТО. З огляду на реалії того часу такі тези виглядали сміливо: кількість громадян, що підтримували членство саме у НАТО ледве перетинала позначку 20%, хоча бажаючих приєднатися до ЄС вже тоді було вдвічі більше.

Проте, формула НАТО+ЄС – це не просто політично мотивований, а справді – цивілізаційний вибір. Північноатлантичний альянс був створений у протистоянні з тоталітарним комунізмом, задля захисту країн Європи та всього світу, що сповідує демократію та поважає права людини. Закінчення «холодної війни» та розвал «соціалістичного табору» автоматично розширили територію цього вільного світу. До нього потрапила і частина пострадянського простору.

До речі, в певний момент до нього могли бути включені іРосія, і Білорусь, але вони вирішили по-своєму – та у повній відповідністю з «радянською практикою» розпочали нову конфронтацію з НАТО. Саме Росія ще задовго до 2014 року стала наголошувати, що саме вона – правонаступниця СРСР. Що й означало: керівництво Росії органічно не сприймає засади, на яких було створено НАТО, в Кремлі вирішили йти шляхом, в якому протистояння із Заходом – є чи не головною стратегемою.

Те, що Україна опинилася не просто перед політичним вибором щодо євроатлантичної інтеграції, те, що він став для неї єдиними можливим після 2014 року – це теж є факт, і його закріплення в Конституції – було юридично необхідним кроком.

Агресія Росії розставила акценти остаточно: це не просто зазіхання на колишню колонію, це – спроба придушити демократію та свободу, тобто це – нав’язування саме тоталітарних норм. І те, що Україна за різних президентів і складів парламенту однаково наполягає на приєднанні до НАТО – свідчення саме цивілізаційного вибору, сигнал світовому співтовариству – це серйозно та відповідально. Як і той факт, що підтримка вступу до НАТО зараз зросла вдвічі – до 40-45% за різними соцопитуваннями.

Україна-НАТО. Вектор другий: Як же отримати ПДЧ?

Гарантії, що поширюються на членів та партнерів організації, значно ускладнюють можливість продовження агресивної політики Росії. І саме тому зараз ми спостерігаємо загострення на Донбасі, воно провокується навмисне. Адже демонстрація існування та продовження військового конфлікту в країні, що претендує на членство у НАТО – це спроба «підвісити питання» на невизначений термін. І такі спроби Росія робитиме скільки існуватиме в своєму нинішньому постімперському світогляді, перспектива України в НАТО – це реально страшний сон для кремлівських геостратегів.

Не приховуємо – проблеми в просуванні до НАТО є, і вони, насамперед, всередині України.

По-перше, реформа армії, військового забезпечення та переозброєння має стати не словами , а реальністю. Це – величезні гроші, і суспільство має розуміти, що ці витрати – виправдані. Відтак, уся політична еліта (окрім відвертих агентів впливу Росії), що делегована народом до парламенту, має пояснювати виборцям – питання переозброєння армії, її повного переходу на стандарти НАТО – це не витрачання грошей на забаганки – це забезпечення захисту незалежності та миру в країні. Коли йдеться про армію, усі реально проукраїнські сили мають бути разом.

По-друге, це збереження та подальший розвиток демократичних інституцій і боротьба з корупцією. Приклад Грузії, яка одним необережним (а скоріше за все, спровокованим Москвою, ми про це писали) кроком перекреслила багато перспектив не тільки в НАТО, а й в ЄС і у відносинах із США. Ми такого собі дозволити просто не можемо – ворог на нашій землі в прямому сенсі цього слова.

По-третє, треба говорити з людьми, адже вступати в НАТО будуть не президенти та генерали, вступають до НАТО всією країною. Оця комунікаційна прогалина має бути подолана – адже, НАТО це не тільки про оборону, НАТО – це про робочі місця, освіту, технології. НАТО – це шанс для багатьох українців отримати нові знання та можливість реалізації. Чи всі в Україні усвідомлюють це?

Україна-НАТО. Вектор третій: Це потрібно не тільки нам

Але відсторонимося від ілюзій та ідеалізму.

В грудні міністр оборони України Андрій Таран повторив: мета України отримати ПДЧ вже 2021 року та навів переконливе обґрунтування цього бажання: «Ми віримо, що для НАТО було б правильним рішення про членство в альянсі України та Грузії. Наші країни мають багато спільного. Це пострадянські республіки, це країни, котрі зазнали агресії з боку Росії. З нашої точки зору, потенційне членство в НАТО України та Грузії матиме суттєвий вплив на євроатлантичну безпеку та стабільність, зокрема, у Чорноморському регіоні».

Але – у Грузії, фактично, питання отримання нею ПДЧ заморожене, тож враховуючи політичну кризу у Вірменії – чи не час говорити про чергову і, на жаль, успішну спецоперацію Росії на Південному Кавказі? І – відтак – чи це не є прорахунком не лише політичних еліт цих країн, а й євроатлантичних аналітиків? Адже підсилення Росії в будь-якому вигляді в чорноморсько-кавказькому регіоні – це проблема не лише України та Грузії, а й НАТО. Відтак ключовим питанням постає: якщо гарна дипломатична ідея про одночасне отримання ПДЧ Грузією та Україною зараз не є можливою, то чи зможе Україна сама отримати ПДЧ 2021 року?

Одного погляду на мапу Європи достатньо, щоб побачити наскільки важливою стратегічно є територія України. Якщо подивитися вздовж меридіану на північ та південь – від Фінляндії до Єгипту, то можна побачити що це – реальна цивілізаційна межа між європейським та азійським світом. Хто сильний на цій межі, той має перевагу в усьому світі.

Якщо на півночі все більш-менш зрозуміло - Фінляндія та країни Балтії є форпостом демократії, то далі – Білорусь з диктатором Лукашенком, який, здається, остаточно «потонув» у обіймах Путіна, Україна, яка прямо потерпає від російської агресії, Молдова, де йде перетягування канату між проєвропейським президентом Маєю Санду та проросійською опозицією, а фактор Придністров’я все не вирішений. Нарешті, Туреччина, яка хоч і є членом НАТО, але вибудовує зараз власну геополітичну стратегію, що має усі шанси не сподобатися деяким сусідам.

То чи тільки Україні потрібне ПДЧ? Чи не буде вірним поставити питання інакше: а як НАТО без України із статусом ПДЧ буде вирівнювати цей непростий баланс на цивілізаційній межі між Європою та Азією? Чи далекоглядно з боку НАТО і з міркувань європейської безпеки не враховувати цього? Та по суті – дозволяти Росії таки почувати себе хазяйкою на вже колишньому «пострадянському просторі». Ці питання не риторичні, а суто на часі. Ресурсний та територіальний потенціал України, спроможність її Збройних сил, що міцніли в бойових умовах після 2014 року – це і виклик, і шанс як для самої України, так і для НАТО продовжувати міцніти та давати відсіч будь-якій загрозі у Європі.

Так, отримати ПДЧ буде непросто, але маємо переконувати НАТО прагматичними, раціональними, матеріальними аргументами. Найближчі кроки України щодо членства у НАТО, здається дуже чітко визначила Надзвичайний та Повноважний Посол Канади в Україні Лариса Ґаладза: «Мені здається, Україні треба весь час демонструвати, що вона робить своє «домашнє завдання», що вона долає практично бар’єри для вступу в НАТО».

Віктор Чопа, Київ