Яких ще «гарантій» вимагає той, хто своїми гарантіями цинічно нехтує

Напередодні розмови Байдена з Путіним: ані США, ані НАТО не збираються  робити реверанс у бік Москви. Однак ризики, на думку експертів, залишаються

Рівно за тиждень до телефонної розмови з американським президентом Джо Байденом, яка має відбутися 7 грудня, Путін озвучив нову цинічну вимогу, мовляв, хочемо від США та їх союзників «конкретних домовленостей, які виключатимуть будь-які подальші просування НАТО на схід та розміщення систем зброї у безпосередній близькості до території Росії». Він особливо наголосив, що має на увазі «саме правові, юридичні гарантії».

Що ж, в даному разі варто звернути увагу на два важливі моменти. Давайте по порядку.

А може Путін спочатку свої гарантії виконає?

Про які вимоги гарантій узагалі може йти мова, коли той, хто їх вимагає, здійснивши у 2014 році збройну агресію проти України, порушив фундаментальні принципи та норми міжнародного права. А ще – конкретні гарантії територіальної цілісності України, які містилися і у «Великому договорі» 1997 року, і в Будапештському меморандумі. І взагалі – рахуйте, що ще порушила Росія:

І це ми ще не згадали про Мінські угоди, в яких чітко прописано, що спочатку повинно відбутися виведення російських військових, а вже потім – вибори (не навпаки!), а також про понад десяток домовленостей про двостороннє припинення вогню на Донбасі – жодне з них, починаючи із 20 червня 2014 року, Росією виконане не було.

Тож Москві, перед тим, як малювати «червоні лінії», вимагати від когось гарантій – потрібно спершу виконати гарантії свої.

Що насправді ховається за вимогами Путіна?

Питаємо в експертів, які вони бачать ризики напередодні розмови Байдена з Путіним?

За словами директора Інституту зовнішньополітичних досліджень Григорія Перепелиці, поки що ані США, ані їх союзники не налаштовані робити реверанс у бік Москви. Але…

«Ситуація у Вашингтоні непроста. Там йде активна боротьба двох таборів. У Байдена на столі лежать два рішення. Перше – надання Україні додаткової військової допомоги, включно з важким озброєнням. Друге – м’яка капітуляція перед Кремлем під гаслом «не провокувати». Яке рішення обере глава Білого дому – не берусь прогнозувати», - додав пан Перепелиця.

«Пандемія коронавірусу, тиск з боку РФ через підняття цін на енергоносії, різні погляди всередині ЄС на те, що робити з російською загрозою, ситуація на кордоні з Білоруссю – все це значно послабило позиції ЄС. США має стратегічного конкурента - Китай, а ще – адміністрація Байдена має скрутне становище всередині країни: досі не затверджено оборонний бюджет на наступний рік, а через послаблення санкцій щодо «Північного потоку-2» конгрес відмовляється голосувати за важливих призначенців Байдена у секторі національної безпеки. Це, звичайно, послаблює його позицію на міжнародній арені», - стверджує голова Української фундації безпекових студій Юлія Каздобіна.

Чи у Байдена та західної спільноти якісь вагомі аргументи, які справлять на РФ враження, говорити складно. Їх заяви на цю тему, каже пані Каздобіна, є дуже загальними: «Однозначно, РФ відчуває слабкість і зараз піднімає ставки, щоб чинити тиск, як на нас, так і на Захід. Не думаю, що Байден йде на ці переговори, щоб здати важливі для нас позиції. Але багато що залежить від того, наскільки Захід вірить, що Росія дійсно здійснить наступ».

Тобто, на її думку, якщо говорити термінами теорії ігор – йде гра під назвою «курча» (game of chicken) або хто перший моргне.

«Важке та непередбачуване протистояння, яке на цьому етапі може скінчитися обмеженою агресією РФ проти України», - резюмує Юлія Каздобіна.

«На сьогодні нема офіційних переговорів не тільки щодо вступу України до НАТО, а й навіть про надання Україні ПДЧ. Чому ж Путін так хвилюється, і чого він хоче? Думаю, що його хвилює розширення масштабів, рівня та якості співпраці між Україною і НАТО, зокрема в акваторії Чорного моря. І тому в Кремлі кажуть про неприпустимість не просто розширення НАТО на схід, а про «неприпустимість розширення інфраструктури НАТО на схід. Путін хоче, щоб США і НАТО публічно від цього відмовились», - каже керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Тобто, щоб США і їх союзники публічно і офіційно визнали, що Україна ніколи не буде членом Альянсу.  «А це означало б непряме визнання Заходом, що Україна (як і весь пострадянський простір, за виключенням країн Балтії) входить в ексклюзивну зону інтересів Росії, - каже політолог, - Чи може Байден на це погодитись? Проста відповідь – Ні! По-перше, тому, що це не відповідає геополітичним інтересам США. По-друге, тому що це означало б капітуляцію перед Путіним, публічний програш, ганебну поразку».

У США це було б сприйнято як повторення «афганської поразки».

«Тому, навіть виходячи з внутрішньополітичних та своїх іміджевих інтересів, Байден не може на це погодитись», - підкреслив Володимир Фесенко.

Нагадаємо, що напередодні, у відповідь на ультиматум Путіна, Байден заявив, що готує комплекс ініціатив щодо Росії та України. Про що йдеться – поки невідомо, але…

«США заявили, що не визнають будь-яких червоних ліній у контексті перемовин із Путіним», - каже директор із досліджень Європейської експертної асоціації Марія Авдєєва.

Путін не хоче визнавати геополітичний програш Москви та прагне перегляду балансу сил, який встановився після закінчення холодної війни.

«Головна його мета – відновлення ролі РФ як одного з глобальних центрів прийняття рішень», - зауважила пані Авдєєва.  

Водночас, в арсеналі Кремля все менше важелів зовнішньополітичного впливу. Бо «основними аргументами Путіна наразі лишаються відкриті та приховані військові погрози і енергетичний шантаж. Сюди ж відноситься і його заява, спрямована на блокування вступу України до НАТО».

На заяву Путіна вже доволі жорстко відреагував генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг. Такої ж реакції, на думку пані Авдєєвої, варто очікувати й від США: «Втім, не виключено, що окремі політики будуть намагатися використати позицію РФ для того, щоб виправдати свою стратегію "умиротворення" Путіна. Україні варто було б зробити аналіз заяви Путіна, в тому числі й юридичний – із чітким визначенням загроз як для України, так і для інших країн демократичного світу».

А ще – Київ може ініціювати декларацію або спільну заяву з боку ЄС та НАТО про неприпустимість втручання у внутрішні справи України, де буде чітко зазначено, що йти на поводу у Путіна дуже небезпечно.

«Країни НАТО можуть підтримати Україну підвищенням для Москви ціни за подальше вторгнення, яка буде набагато вищою за «вигоди», - зазначила Марія Авдєєва.  

«Розмова між Байденом та Путіним цікава тим, що обидві сторони ще до неї чітко заявили про свої позиції. І навряд чи готові від них принципово відмовлятися. Москва не поступиться українським питанням, оскільки там прийнято уважати всю Україну своєю територією. Не виключая, що вони вже потай підготували склад окупаційних адміністрацій. Сподіваюсь, що радники Байдена врахували всі проколи червневої зустрічі в Женеві, і вказали президенту США на підводне каміння, на яке його може заганяти російський диктатор», – вважає політолог, журналіст-міжнародник Віктор Каспрук.

Якщо сторони розійдуться, ні про що не домовившись, можливість відкритої війни між Росією та Україною зросте, прогнозує експерт. Втім, Путін і так постійно підтримує конфронтацію на Донбасі на тому перманентному рівні, щоби показати Україні та колективному Заходу – РФ від українців ніколи не відстане.

«Істотним плюсом цієї ситуації є те, що українська армія, яка святкує 30-річчя, вже давно не є такою, якою була у 2014 році. – зазначає Віктор Каспрук. – Україна сьогодні може самостійно та успішно стримувати Росію. Але якщо США закриють для росіян повітряний простір над Україною, то шанси вистояти у нас значно збільшаться».

З огляду на попередні переговори росіян з американцями (наприклад, на рівні глав зовнішньополітичних відомств), експерт прогнозує, що навряд чи сторонам вдасться домовитись. Але коли Байден чітко донесе до Путіна свою позицію щодо України, це може спонукати Кремль, принаймні, призупинитися.

«Гадаю, у Росії невеликі шанси на бліцкриг. Путіну потрібна лише швидка перемога. А вона – малоймовірна», – резюмує Віктор Каспрук.

Мирослав Ліскович. Київ