Ірина Магрицька, голова Луганської філії Асоціації дослідників Голодоморів в Україні

Був лікар на Луганщині, який писав справжню причину смерті: «від голоду»

Ось тільки ім'я Леніна у Луганську мають площа, вулиця та 12 провулків. Існує навіть вулиця, яка з радянських часів носила ім'я ОСО, три великі літери, а люди, які там жили, і гадки не мали що це означає. Казали : «А што? Хароший бил чєловєк», тоді як це означало «Особоє Совєщаніє». Ще за Сталіна існували репресивні трійки, до складу яких входили прокурор області, головний міліціонер і суддя. Вони без суду і слідства могли людей розстрілювати, висилати на Соловки.

- Вона і нині так називається?

- Так. Тепер влада «ЛНР» законсервувала її, як і 7 пам'ятників Леніну. Такі от дороговкази в майбутнє.

Коли луганська влада забажала поставити пам'ятник Катерині II, як засновниці Луганська, я написала відкритого листа міському голові Сергію Кравченку. У листі розповіла , ким насправді була Катерина в історії Луганська. Вона ніколи не бувала у цьому місті і не заснувала його. Лише у Санкт-Петербурзі, в 1795 році, Катерина підписала указ про створення чавунно-ливарного заводу на ріці Лугань. Утім, за 200 років до того указу, на території нинішньої Луганської області жили люди, українці, запорозькі козаки, які заснували Кам'яний Брід. Нині - це один з районів Луганська.

А ось місто Вергунка, що з іншого боку міста, заснували українські селяни з Полтавщини. Пригадую, коли я працювала у тамтешній школі, запитала дітей, чому їхнє селище носить таку назву. А вони мені в один голос кажуть: «Через те, що першим, хто поселився в селі був «Вор Гунька». Уявляєте, як це ганебно. Бо першими там були українці, які назвали своє село за назвою улюбленої страви - «вергуни». Є версія і про козака за таким прізвищем, але ж не злодія.

Я відновлювала оцей пласт забутої історичної пам'яті, бо 90% жителів Луганщини - це українці.

Коли в Луганську почався Євромайдан, я була членом його ради. Щонеділі у нас збирались до півтори тисячі людей. Ми співали український гімн, тримали в руках українську символіку, виступали з промовами. Пам'ятаю свою останню, 9 березня, коли вшановували Шевченка. Відразу після неї на нас посунула хмара тітушок, які були у неадекватному стані. Можливо, від наркотичного чи алкогольного сп'яніння. Вони змели наш мітинг, коли жінка грала на бандурі, а діти з прапорцями читали Шевченка. Оці тітушки пошматували квіти, прапори, які ми поклали до пам'ятника Кобзаря. Діти кричали, плакали. Це був наш останній мітинг у Луганську.

- А як ви дізнались, що потрапили до «розстрільного» списку?

У «розстрільному» списку "ЛНР" я була під 23-м номером

- Від знайомої, коли з родиною перебувала на дачі, біля міста Щастя. Сказали, що повертатись до Луганську для мене небезпечно. Тоді ми вирушили не додому , а в протилежний бік, через Старобільськ, Сватове. Телефонували до всіх знайомих. Відгукнувся Олександр Ушинський, який очолював українську Асоціацію дослідників Голодомору, коли я керувала цією організацією у Луганській області. Отримали пропозицію поїхати на Київщину. Там ми з чоловіком оговтались від стресу. У тому «розстрільному» списку я була під номером 23.

- Як тема Голодомору увійшла у ваше життя?

- Доля подарувала мені, філологу, шанс доторкнутись до цієї теми під час фольклорно-діалектологічних експедицій. Зі студентами ми їздили по селах Луганщини і записували від людей розповіді про обряди, природу, звичаї. Тоді головне для нас було зафіксувати мовлення селян. Утім, я помітила, що багато з людей зупиняли свою увагу на темі Голодомору, бо вона була для них найбільш трагічною.

- То люди самі зачіпали цю тему?

- Так. Більшість людей ішли на контакт. Можливо, через те, що 70 років їх про це ніхто не питав. Пізніше я зрозуміла, що стала першою, хто збирає від них ці спогади.

На Луганщині влада була зацікавлена замовчати цю тему, дочекатися, аби ці старенькі люди вимерли, а потім сказати, що тут цього не було.

Виявилось протилежне. Вже у 2003 році, коли я розшифрувала розповіді і осмислила увесь жах цієї трагедії, ми поставили собі за мету глибоко досліджувати тему Голодомору, обстежити якомога більше сіл Луганщини, де лютував голод.

У шахтарських містах, на Донбасі, люди вмирали не так масово, як у селах, де були страшні випадки. Матері їли своїх дітей, діти їли померлих від голоду батьків. Люди ходили пухлими, у могили клали десятки селян і навіть не закопували їх, ховали напівживих.

Ці страшні речі не можна було залишити без уваги. Зважаючи на те, що у Луганську була страшнюча влада: Партія регіонів, комуністи, які, слідом за Росією, не хотіли цього визнавати, важливо було засвідчити ці розповіді документально. Довелося стукати в різні кабінети, аби допомогли транспортом, технікою, фінансами. І я знаходила тих, хто підтримував мене. Вже до 2007 року я об'їздила 300 сіл Луганської області.

Про документальний фільм, здавалося, годі було й думати. Ані сценарію, ані режисера. Зверталась до багатьох, навіть до Юрія Іллєнка. Тоді він мені відповів, що має на цю тему 18 сценаріїв, які так і лежать у шафі, бо грошей на їх екранізацію у влади нема. Тоді звернулась до свого чоловіка Олександра Крамаренка. Адже він, як і я, пропустив цю тему через серце, бо разом зі мною працював в експедиціях, писав аналітичні публікації на тему Голодомору, за що у 2009 році отримав звання Заслуженого журналіста України. Чоловік погодився написати сценарій. Вийшло, на мій погляд, непогано.

Луганська влада відразу наклала на фільм цензуру. Нам дорікали, що майже всі люди у фільмі говорять про голод лише на Луганщині, тоді як у Росії, яка поряд, про нього не кажуть. Це найбільше дратувало владу. Не можна було у фільмі показувати, що вулиці Луганська досі названі іменами катів українського народу. Не можна було показувати Луганські газети, в яких заперечувався факт Голодомору. Дозволили лише говорити про активну та жваву роботу з дослідження Голодомору в області, чим займались, переважно, подвижники. Тоді я відмовилась від співпраці з обласною адміністрацією, ми самотужки завершили цей фільм. Матеріальну допомогу надала українська діаспора, якій ця тема теж дуже боліла.

- У ці дні багато людей захочуть подивитись стрічку «Закляття безпам'ятства», можливо вперше. Яка хронологія фільму? Як на нього налаштуватись?

- Фільм триває годину і 12 хвилин. Він складається з двох частин. Перша називається «Ознаки Голодомору». У ній режисер аргументовано виводить шість яскравих ознак цього злочину, який підтверджують спогади людей. Друга частина називається: «Як таке могло статися?» У ній - більше аналітики, публіцистики та міркування автора. Він намагається провести місток між нашим сьогоденням і періодом Голодомору. Автор доводить, що коріння наших негараздів - у 33-му році, у тому, що ми не повною мірою усвідомили трагедію Голодомору.

- Які моменти створення стрічки для вас були найболючішими?

- Пригадую, під час розповіді однієї жінки мені довелось ховати сльози. Тоді, у голод, їй було 6 років, дівча ходило все пухле. Організм , коли довго голодує, наповнюється рідиною. Опухають руки, ноги, живіт. Жінка пригадувала, як стояла на порозі хати, а під нею з'явилась калюжа води. То її шкіра лопалась і витікала ота рідина. Жінка показала мені руки і ноги, посічені, у шрамах, що нагадували їй той жах, який вона пережила у дитинстві.

Пам'ятаю письмові спогади жінки, на очах якої вмерли її четверо рідних братиків, мама і тато. Мертвій мамі діти вливали у рот молоко і плакали, бо вона його не могла вже ковтати.

Вражає, що людей-трударів, які працювали на благодатному чорноземі, назвали підкуркульниками і висипали за селом, як сміття, де вони помирали з голоду.

Не можна забути розповідь очевидиці з Кремінського району. Вона свідчила про перевірки з сільради, які приходили до дітей у школу, аби з'ясувати, наскільки вони голодні. Якщо їм здавалось, що не дуже, то прямували до їх родин і перевіряли там достаток. Людям доводилось ховати зерно під підлогою, а ті страшні рейди напряму запитували селян: чого ви досі не мертві. Тобто, влада очікувала їх смерті, бо це було її завданням. У тому ж селі розповідали, що кожного тижня бачили машину, в якій сиділа людина, дуже схожа на Лазаря Кагановича. Він приїздив, аби запитати у селян, скільки їх мре щотижня.

В одному з сіл, розповідали люди, лікар писав справжню причину смерті: «Від голоду». А вже після 33-го року медика відправили на курси до Харкова. Після двох місяців навчання він повернувся і переписав причини тих смертей, вигадавши запалення легень, сердечні недуги та інше.

- Саме слово «Голодомор» можна ставити в один ряд із поняттями тиранія, деспотія, диктатура. То чому у демократичній Україні, за президентства Ющенка, на Сході країни влада намагалася замовчувати ці факти? Чи не пов'язано це якось із тими подіями, які там розвиваються сьогодні?

- Я міркувала над цим. У різних частинах України до теми Голодомору - різне ставлення. У Західній Україні, яка не пережила Голодомор, бо у 1933 році була у складі Польщі, люди з повагою і шаною ставляться до цієї трагедії, розуміючи, що це був геноцид українців. В Івано-Франківську, у Львові у ці дні можна побачити свічки пам'яті майже у кожному вікні.

А на Луганщині? Я з чоловіком одного разу пройшлася мікрорайоном, у якому ми жили там, і побачила лише дві свічечки в оселях. Думаю, ота проросійська влада там виконувала вказівку Кремля - не педалювати цю тему, намагатися її замовчати. Деякі старенькі до смерті боялися про це розповідати навіть своїм онукам і дітям.

Навіть сьогодні, коли в Луганській області триває війна, я дізналась що у Сєверодонецьку, директорка однієї зі шкіл проводила заходи до днів Голодомору для старшокласників. Тема круглого столу визначалась так: «Чи був Голодомор геноцидом?» А хіба можна ставити це під сумнів, коли 24 країни світу визнали Голодомор геноцидом,

У селі Новопілля, Новопсковського району, що на Луганщині, у 1932 році жило 7 тисяч людей, а після Голодомору, наприкінці 33-го , залишилось 3 тисячі жителів. Старенькі люди там досі можуть вказати місця масових захоронень, де немає ані табличок, ні хрестів. Коли у 2006 році місцева влада виявила бажання відновити місця масових поховань, то прийшла делегація комуністів і пригрозила війту, мовляв, якщо там виростуть хрести, ми спалимо тобі хату.

Мою книгу «Врятована пам'ять», яку допоміг видати Валентин Наливайченко, розповсюдили в бібліотеках області. Втім, у більшості читалень, бібліотекарі відмовлялися її виставляти на полиці.

Історичне безпам'ятство призводять до того, що суспільство залишається «постгеноцидним»

Оце історичне безпам'ятство призводять до того, що люди залишаються «постгеноцидним суспільством». Цей термін вперше озвучив Джеймс Мейс (американський історик, - авт.), людина, яка теж присвятила частину життя вивченню українського Голодомору. Історик вважає, що лише осмисливши глибину цієї трагедії, і, не допускаючи її повторення у майбутньому, визначивши ідеологів, організаторів та причини Голодомору, ми зможемо стати тим суспільством, яке ніколи не допустить повторення цього жаху. Це потрібно нам сьогодні пам'ятати.

- В одній зі своїх публікацій ви написали, що Луганщина не зможе стати українською...

- Луганську область можна поділити на дві частини: сільська Луганщина і промислова. Остання, територія Донбасу, нині у складі так званої «ЛНР». Не можу прогнозувати, але за півтора року війни вона так і не стала українською.