Валентина Піскун, докторка історичних наук

Голодомор 1932-1933 років та російсько-українська війна – це події, які можна окреслити двома точками на спільній площині. Площині нашого екзистенційного українського протистояння з російською (імперською, колоніальною, радянською – як би вони не позначали поняття) ідентичністю. 

Українство фактом свого існування продовжує відверто дратувати росіян. Ані спроби відвертих заборон імперських часів, ані створення карикатурних образів недолугих українців, ані залякування не могли асимілювати українців. Але навіть у ніби найтемніші роки «дореволюційних» часів зіткнення двох світоглядів – імперії та підкореної нації – не порівняються із трагедією ХХ століття, яка могла стати останньою точкою на відтинку життя українського народу. 

Йдеться про Голодомор 1932-1933 років. «Найдієвішою спробою упокорення» називає штучний голод докторка історичних наук Валентина Піскун, з якою ми й говоритимемо про паралелі у вчинках і злочинах російського імперіалізму. 

- Пані Валентино, я б хотіла почати нашу розмову із погляду саме на такі ж похмурі листопадові дні 1932 року. Власне радянська система добре підготувалась, вже були ухвалені закони про збільшення оподаткування, вилучення припасів, кримінальне покарання за крадіжку колгоспного майна, так званий «закон про п’ять колосків». Почали ходити по хатах «буксири», які відбирали навіть рештки їжі. Можна собі лише уявити, що відчували ті, хто опинився без запасів їжі. А попереду був найтемніший період – до нового сезону пів року… Але чи розуміли українці тоді глобальність подій?

- Я тоді поділюся з вами своїм родинним спогадом. Я застала живу свою бабусю, яка пережила з дідом Голод 1932-1933 року. З 9 дітей у них залишилась одна дитина, моя мама. Бабуся не просто розповідала нам, що був цей голод у межах Батурина. Вони знали, що це було в межах всієї України. Моя баба закінчила 4 класи церковноприходської школи, але вона дуже добре знала закономірності. Бабуся ніколи не вживала термін «ради». Вона завжди вживала термін «совєти прийшли». І ми, її онуки,  питали її: «Бабусю, а чого вони прийшли?». І вона завжди відповідала, що наша родина жила за часів «до совєтів» дуже добре. Хату побудували з дідусем, в 1919-му році почали, у 1921-му закінчили. «А от коли совєти прийшли, в нас не стало землі, постійно чогось не вистачало». Це я вам розповідаю, що це такий конструктор для розуміння того, чи розуміли селяни хто до них прийшов і з чим. 

За «совєтів» з’явилась різниця між поняттям влади «своєї» і влади «чужої». Це те, що дуже змінилось, – до радянської влади в українців уже сформувалось поняття «своєї» влади. Чому селянство найдовше чинило опір російському, більшовицькому окупаційному режиму? 

Ось біля мене автореферат колишнього мого аспіранта, який зараз на фронті, Олександра Вовка. Він знайшов джерела в Охтирському районі, що на Лівобережжі. Це було літо 1932 року, це був останній опір, коли люди ще здатні були чинити його. У розсекречених документах ОДПУ було відзвітовано про вилучення 3,5 мільйона одиниць зброї. Ви уявляєте собі цю кількість?

Так, населення чинило опір радянській владі і колективізації. І тому до нього почали застосовувати найважчі каральні засоби. Це Голодомор. І голод 1932-1933 років був вершиною. Але не єдиним таким прикладом. 

Я б хотіла звернути увагу на голод у 1921-1923 роках. Тоді більшовики теж застосували щодо України схожий підхід. Вони вивезли просто 50 мільйонів пудів зерна з території України в той період. Якщо пуд – це 16 кілограмів, от можемо уявити – це 80 000 000 тонн. Ми можемо собі уявити, яка це величезна кількість зерна. Куди вони її вивозили? Не тільки в Росію, а вони її вивозили за кордон. 

- Те, що Голодомор 1932 року був спланований важко доводити, немає прямих документальних свідчень, де б було зафіксовано, що радянська влада вирішила буквально закатувати голодом. На основі чого історики роблять висновки, що це був свідомий намір російської чи радянської влади?

- Є таке поняття «чорні дошки». Я знайшла, коли це слово вперше було вжите. Його вжив товаріщ Лєнін у 1921 році. Застосував до пітерських робочих. А чому? Пітерські робочі «не выполнили задачу по вооружению, по производству вооружения». І ті, хто не виконав, їх «поставили на чорні дошки». Тобто заборонили їм давати їжу. І там люди померли. А потім ці «чорні дошки» застосували в 1932-му до українських сіл. Ви можете собі уявити, що на сьогодні по Полтавській області немає жодної актової книги про смерть по всіх населених пунктах. Є тільки за 1939-й рік. За всі решту років немає. Де вони поділися? Або їх вивезли з території України, або вони їх знищили, щоб приховати злочини, які вони вчиняли.

А другий важливий елемент, який вони використали, – це система оподаткування. Збільшуючи відсотки, вони робили селян не просто голими, босими, бідними людьми, а не спроможними ні до чого, залежними.

Частину заможного й проактивного населення виселили на північ, частину як куркулів і середняків репресували, селян позбавили права пересуватись (селяни не отримували паспортів до 50-х років). А потім, вже у 1932-33 роках, загони ЧОН (український варіант ЧОП – частини особливого призначення, воєнізовані більшовицькі загони, – ред.) приходили в села по збіжжя і просто брали десяток людей в заручники. І вимагали здати все збіжжя і контрибуцію, інакше заручників розстріляють. Тож селяни мусили здавати все. Нагадує дії сьогоднішніх окупантів?

І ще важливо. Медійний чинник. Якщо в Україні саме в 1921 році про голод писали журналісти, сюди приїжджали Нансен (норвезький громадський активіст, лауреат Нобелівської премії миру – ред.) і АРА (Американська адміністрація допомоги, англ. American Relief Administration – добродійна організація у США в 1919-1923 рр. Об'єднувала добродійні комітети США, – ред.), тож більшовики зрозуміли, що, якщо вони дозволятимуть висвітлювати цей процес в 1933-му, то світова громадськість може зреагувати інакше, допомагати. 

 І тоді вони повністю закрили доступ до України всім іноземцям без спеціального дозволу, аби створити на світовій арені інший образ для промоції «хорошої» радянської системи.

Боротьбу за правду про те, як тоді жилося в Україні насправді, ми можемо побачити на прикладі двох журналістів – Гарета Джонсона (який загинув за нез’ясованих обставин), а з іншого боку – лауреата Пулітцерівської премії за оспівування «багатої» землі в УРСР 1933 року Волтера Дюранті, американського журналіста (якого так і не позбавили цієї нагороди). Це теж прямі паралелі із сьогоднішнім днем і тим, як зараз у медіа надають слово і катам, і їхнім жертвам…

- Ви згадали про свою бабусю, а я хочу своєю родинною історією звернутися до питання пам’яті. У моїй родині про Голодомор взагалі не говорили. І мені до сьогодні дуже прикро, важко, що в нашій родинній історії цей момент викреслений з пам’яті. Я лише здогадуюсь. Я знала з прямих спогадів, наприклад, що були розкуркулені мої прабабуся й прадідусь. Їх позбавили також і житла, прадідуся репресували як куркуля й він зник, «забрали» і все. Родина орендувала кузню. Прабабуся померла за родинними спогадами «від водянки». У 1933 році. Моя бабуся так і не сказала мені правди. Я впевнена, що прабабуся померла від голоду в 33-му році, водянка – це наслідок голоду… Ви казали про упокорення народу, а забуття, перекроювання історичної пам’яті теж форма упокорення?

- Наслідки Голодомору дуже тривалі. По-перше, на ментальному рівні було посіяно страх. Люди боялися говорити, розповідати, а отже, замовчували реальну історію. З'явилася «правда для хати», де можна говорити про одне, і «правда для вулиці», де треба було говорити зовсім інше. 

І це закладало у свідомості той ментальний пласт, коли влада і ти – це різні речі. Тобто влада – це те, що відштовхуєш від себе, дистанціюєшся. І цей наслідок на сьогодні так само використовують росіяни, щоб українців робити, знаєте, менш опірними. 

Через соціальні мережі, розповсюдження всяких фейків про владу і «простих» людей. До речі, на цей розрив вони й розраховували, коли почали у 2022 році вторгнення.

Росіяни розраховували, що влада – це одне в Україні, а люди – це зовсім інше. Але це виявилося неправдою. Тому їм і не вдалося взяти Київ за три дні. Росіяни намагалися позбавити нас родинних історій, того, що складає плетиво нашого історичного ґрунту. Замовчування трагедії забезпечувало протиріччя між людьми, які жили в селі, й тими, хто жив у місті. І вони це протиріччя весь час підживлювали, щоб робити нас слабкими, бо протистояння робить нас слабкими. Але слабкість стала нашою силою.

- Як вплинув Голодомор на сучасних українців? Для Росії вбивство голодом стало «успішною акцією упокорення нас» у ХХ столітті. Але воно не знищило українців остаточно, на щастя для нас. Мені здається що, переживши цю трагедію, ми наростили потенціал, щоб більше Росія не могла вчиняти з нами так само. 

- Ми фактично на біологічному рівні позбавилися страху перед Росією, як великою країною, озброєною країною, ядерною. І це відбулось недавно. Ми маємо бути дуже вдячні президенту Віктору Ющенку за те, що він це питання виніс на поверхню. Чому? Тому що поборення цього страху зробило нас опірними, здатними до опору. 

В історії можна все порівнювати, проводити паралелі, й головне – зрозуміти закономірності, за якими вона розвивається. Можна не знати якоїсь конкретної дати, але розуміння закономірності, за якою здійснюється системне, я це так називаю, занурення українців у боротьбу за свої права і свободи має бути. Оце системне занурення діє з початку 1920 року. Чому Росія прагне знищити Україну? Тому що це Росії, як такої, не існує. Її не існує як народу, а є там багато народів, які по-різному вливалися в імперію. І вона точно буде зруйнована.

Але вони вчинили злочин, який мав би бути покараний. Непокаране зло породжує інше зло. І от сьогодні, у ХХІ столітті, ми маємо модернізоване зло Голодомору. Воно модернізувалося у підходах до України як держави, до українців як етносу, і тепер вони кажуть, що українців не існує взагалі. Вони модернізували й методології впливу на свідомість, і підсвідомість людей.

Саме ця модернізація, як вони вважали, мала допомогти їм упокорити Україну в черговий раз «за три дні». Але вони прорахувалися. Ми вже інші. І наша опірність вийшла з нашого досвіду такої трагедії, як Голодомор.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото взяті з відкритих джерел