Ті, що вижили в полоні. 195 днів в одиночній камері

Перші слова, які згорьована мати почула від сина - "Мамо, я їду додому!"

У Дніпропетровську зустріли двох українських бійців, звільнених з полону сепаратистів 20 лютого. До останнього не йняли віри, що цей обмін відбудеться, а не зірветься, як попередні, адже довгих три-чотири місяці обмінів не було.

Перед будівлею облдержадміністрації зібралося з півсотні родичів, друзів і небайдужих жителів міста. Чекали солдата 53-ї ОМБ Вадима Кирпиченка і старшого солдата 40-го батальйону територіальної оборони "Кривбас" Олександра Макуха. Обидва хлопці - дніпропетровці, Вадим виріс у селищі Ігрень Самарського району.

Перші обійми - мамині, батькові, рідних і друзів, і щасливі обличчя. Звільнених з полону вітали оплесками, квітами, українським прапором та синьо-жовтими повітряними кульками.

Сестра Олександра Макуха Аня прийшла з донькою-школяркою Марійкою, яка власноруч приготувала для дядька подарунок. Власне, малюнки готував увесь її клас.

"Було важко, дуже важко, - згадує сестра бійця. - Йому давали можливість подзвонити мамі, але це було 2-3 хвилини. Дізналася родина про те, де Сашко перебуває, з інформації, яку виклав канал Лайф-ньюс, там було сказано, що четверо українських військових потрапили в полон і що, нібито, вони самі навіть їхали здатися. Але як насправді все це було, знають лише самі звільнені".

Те, що в полон хлопці самовільно не здавались, підтверджує командир батальйону Віктор Почерняєв: "Не могло там бути самовільної здачі, і ніхто не їхав спеціально, бо була відпрацьована карта усіх позицій, не лише нашого батальйону, а й сусідніх, і ці люди, якщо б навіть щось і знали, якби вони їхали здаватися, вони б цю карту взяли б із собою. Ми одразу перевірили, карта перебувала там, де й мала бути, враховуючи обмежений доступ. Тому про самоздачу не може бути й мови", - запевнив командир 40-го батальйону.

Сашко потрапив у полон 9 лютого 2015 року під час виїзду з Дебальцевого, наразившись на засідку. Рік і одинадцять днів його чекали рідні й побратими.

"Не знаю, що там могли говорити по Лайф-ньюс. Точніше, здогадуюсь, адже це їхнє телебачення, і для них тема Дебальцівського котла саме та, про яку вони хотіли багато говорити. Але нас брали з боєм, ми самі не здавались, у нашій групі був поранений. Тримали нас у різних місцях, останнім часом - у будівлі колишнього СБУ в Донецьку, зараз там у них військова поліція. Тут фізичних знущань не застосовували, але морально намагалися тиснути: було багато заборон, говорили, що будуть "діставати" й на українській території, прискіпуватимуться до рідних, тому хлопці вболівали вже більше не за себе, а за можливу шкоду рідним. З часом, коли зміг подзвонити додому, зрозумів, що то був більше психологічний тиск", - розповів Олександр.

Мама Олександра - Алла Миколаївна почала пошуки сина відразу, як тільки дізналася, що з ним. До того три місяці рідні перебували в невіданні, їм говорили, що полонені чи то в Луганську, чи в Лисичанську, чи взагалі вже вивезені до Ростова.

"30 квітня, коли їх "днр-івці" відбили у казаків, був перший дзвінок. Він подзвонив і сказав кілька фраз: "Мамо, це я. Можеш передзвонити?" А в мене настільки від хвилювання почали трястись руки, що я змогла лише продиктувати чоловікові номер телефону й сказала - там наш Сашко, сама взяла слухавку лише через півгодини", - згадує мати.

У листопаді Алла Миколаївна разом з іншими двома матерями наважилися поїхати й просити у Захарченка зустрічі, щоб забрати своїх синів. Поїздка була невдала: єдине, що для них зробили, це дали побачитися з хлопцями.

Вадим Кирпиченко з 53-ої окремої механізованої бригади провів у полоні казачого батальйону "Восток" (який не підпорядковується ні керівництву "ДНР", ні "ЛНР", а живе за власними "законами", - ред.) - півроку, потрапив туди в районі Мар'їнки.

"10 серпня 2015 року я повертався на базу зі штабу, закінчився бензин, поки заливав запаску, під'їхали хлопці: думав, що наші, а виявилося - з батальйону "Восток", - згадує Вадим Кирпиченко.

Його тримали в Макіївці, зрідка теж давали можливість передзвонити рідним, хоча мати згадує довгі 53 дні, коли не було жодної звістки про сина.

"Неможливо зміряти біль і сльози. Це дуже важко. Виїздили багато. Але досягли свого - обмін відбувся. І найближчим часом обіцяють обміняти ще наших хлопців, які в полоні перебувають з жовтня 2014 року", - ділиться пережитим мама Вадима Надія Леонідівна. Допомагало весь цей час їй знання про те, що син живий, а ще - молитва. Єдине, чого боялась - щоб нічого не сталося з психікою, адже Вадима увесь час, а це 195 днів, тримали в одиночній камері. "Його жодного разу не вивели на вулицю, не дали скупатись, як узяли в полон - у тому ж порваному літньому взутті й віддали. Але то все - пусте, це не найстрашніше. Зараз сміється, жартує - отже, все в порядку", - втішається мати.

Перші слова, які згорьована мати почула від сина, були: "Мамо, я їду додому!" Вадим їх просто прокричав їй у телефон.

Зрештою, обміняли полонених – чотирьох наших на шістьох їхніх. Сепаратисти відпустили ще й Вадима Кирпиченка. Звільнені також боєць 28-ї окремої механізованої бригади Сергій Гарнага і молодший сержант Сергій Дмитрук.

Звільненням бійців опікувались рідні, волонтери - Василь Будік, Володимир Рубан, "Офіцерський корпус", група "Патріот", народний депутат Ірина Геращенко.

У Києві полонених обстежили лікарі, серйозних проблем зі здоров'ям хлопці не мають, попереду в них відновлення в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова, відпочинок у колі родин.

Раніше уповноважений Президента України з мирного врегулювання ситуації на Донбасі Ірина Геращенко повідомила, що в полоні на Донбасі перебуває 134 українці.

Людмила Блик, Дніпропетровськ.