8 березня. Пам’ятні дати

Сьогодні 8 березня – для когось Міжнародний жіночий день, а для когось – просто свято весни і вічної жіночності

Історія цього Дня бере початок ще з кінця ХІХ століття. Хотів би того хто, чи не хотів, але його підвалини – політичні, а засновницями його були активні небайдужі жінки, котрі виборювали власні права і свободи в абсолютно чоловічому, маскулінному світі. Історично так сталося, що на початок новітнього часу, становище жінок було критичним. На початок ХХ століття у переважній більшості країн світу жінки вважалися нижчими в інтелектуальному розвитку (тобто дурнішими) за чоловіків, неспроможними ухвалювати рішення, тим більш брати участь у політичному, державотворчому процесі. Звісно, авторами таких упереджених і цілком безпідставних висновків і узагальнень були ті ж таки чоловіки. Що б ми не взяли: освіту, медицину, науку, політику – всюди панували чоловіки. Це був мур, повище й потовще за Берлінський або ж Великий китайський, і пробити його було дуже непросто. Перші жінки-лікарки, освітянки, науковці, політики, бізневумен – всі вони були схожі на тих відчайдухів, котрі, набравшись надзвичайної мужності та волі, наважились вирватися за межі гендерної сегрегації, якою, по суті, були ліжко і кухня. Адже завжди спочатку з’являються перші – найсміливіші, ті, за якими йде решта, ті, які проторюють шлях, вказують вектори руху. Сьогодні, абстрагувавшись від пролетарсько-соціалістичного походження цього Дня (хоча забувати цього теж не варто, адже нічого ні страшного ні сороміцького в цьому нема), варто згадати тих, хто був першими. Отже: перша жінка-медик – американка Елізабет Блекуелл. У 1849 році вона стала першою жінкою доктором медицини у світі. У Європі першою жінкою-лікарем стала українка Софія Окуневська-Морачевська і сталося це у 1895 році. Перша жінка-авіатор – американка Амелія Ергарт, яка вперше піднялася в небо у 1920 році, а згодом встановила чимало рекордів, зокрема, у 1932 році перелетіла через Атлантику. Перша в світі жінка прем’єр-міністр – Сірімаво Бандаранаїке. Вона очолила уряд Шрі-Ланки у 1960 році (Індіра Ганді у цьому списку друга). Першою в світі жінкою президентом стала Марія Естела Мартінес де Перон у 1974 році (до речі, вона ще жива, нещодавно їй виповнилося 85 років). У космос жінка вперше полетіла у 1963 році – як відомо, це була росіянка Валентина Терешкова. А ось на Еверест жіноча нога ступила пізніше – у травні 1975 року – японка Дзюнко Табеї підкорила не тільки найвищу вершину світу, але й ще сім піків світу… Сьогодні найліпше жінкам ведеться в Скандинавських країнах – там існує справжнє рівноправ’я між статями: однакова заробітна платня (подібного немає навіть у Британії, Німеччині чи, приміром, у США, де чоловіки зазвичай отримують більше), рівне представництво в органах законодавчої та виконавчої влади тощо. Україні до стандартів, за якими живуть скандинавські країни, ще дуже далеко, але опускати руки не треба. Просто варто пам’ятати, що про виконання обов’язків з тебе питають, а ось коли йдеться про твої права, тоді воліють не згадувати. Отже, власні права треба відстоювати. На срібній таці їх тобі не подадуть. Ба навіть на простому блюдечку. Хто не згоден – нехай втішається мімозою.

День захисту прав жінок і міжнародного миру (ООН). 16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 32/142 закликала всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976–1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю. Хоча свято сприймається радше як комуністичний пережиток, ніж справжній вираз феміністського руху, проте в ряді країн 8 березня є державним святом.

Події дня:

70 років тому (1946; 8-10 березня), у соборі св. Юра у Львові відбувся так званий Львівський уніатський церковний собор («Собор греко-католицької церкви»), який під тиском комуністичного режиму ухвалив рішення про ліквідацію Брестської церковної унії, розриву з Ватиканом і об’єднання з Російською православною церквою. Ліквідація Української греко-католицької церкви розпочалась за ініціативи радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна одразу ж після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944). Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці українського руху Опору. 11 квітня 1945 року загони військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Будка і Чарнецького, а також багатьох священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В 1945-1946 рр. все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академії та семінарій, ченцями (всього близько тисячі чоловік) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянська влада намагалася змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об’єднання з Російською православною церквою. Однак, жоден з усіх заарештованих єпископів не погодився на співпрацю. Тому радянські спецслужби й розробили план проведення «Собору Української Греко-Католицької Церкви». Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священнослужителів (у Галичині служило 1270 священиків) і 19 мирян. 9 березня 1946 року, незважаючи на неканонічність, собор проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «воз’єднання» з Російською православною церквою. Тим часом радянський уряд розпочав активну ліквідацію парафій та церков УГКЦ. Тисячі священиків були заарештовані, засуджені до тривалих термінів ув’язнення, або депортовані. Лише незначна частина священнослужителів, не витримавши психологічного тиску, формально перейшла до православ’я. Близько 200 священиків взялися творити структуру УГКЦ у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватися обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування і репресії з боку органів влади. Лише 1 грудня 1989 року діяльність Української греко-католицької церкви в Україні була легалізована.

Ювілеї дня:

255 років від дня народження Яна Потоцького (1761–1815), польського історика, етнографа, географа і письменника. Автор праць, які містять відомості з історії та географії України, та роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

225 років від дня народження Казімежа Бродзінського (1791–1835), польського поета, перекладача, літературознавця, публіциста. Чільне місце у творчості Бродзінського посідають ідилії та елегії. Перекладав з латинської, французької, німецької і англійської мов. Був одним з перших перекладачів польською мовою поезії слов’янських народів, зокрема українських народних пісень.

130 років від дня народження Едуарда Кендалла (1886–1972), американського біохіміка, лауреата Нобелівської премії (1950, разом з Ф. Хенчем, Т. Рейхштейном). Основні наукові праці вченого присвячені біохімії гормонів.

95 років від дня народження Інни Антонівни Коломієць (1921-2005), відомого українського скульптора, заслуженої художниці України (1974). Працювала в галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури. Автор керамічних барельєфів за мотивами поеми «Енеїда» Івана Котляревського, циклів – «По Італії», «По Японії», «Чорнобиль», пам’ятника загиблим у Корюківці Чернігівської області.

75 років від дня народження Андрія Олександровича Миронова (1941-1987), російського актора театру і кіно, артиста Московського театру сатири (з 1962 р.). Знімався в фільмах: «Стережись автомобіля», «Діамантова рука», «Мій друг Іван Лапшин», «Солом’яний капелюшок», «Небесні ластівки», «12 стільців», «Звичайне чудо» та ін.

Роковини смерті:

550 років з дня смерті Франческо Сфорца (1401-1466), одного з найвизначніших представників династії міланських герцогів у 1450-1535 рр.; період його правління сприяв перетворенню Мілана в найбільший культурний центр свого часу.

45 років з дня смерті Гарольда Клейтона Ллойда (1893-1971), одного з найяскравіших американських коміків німого кіно 20-х років ХХ ст. Створив власну комедійну маску вишуканого пана в капелюсі-канотьє і рогових окулярах. З появою звукового кіно не зміг пристосуватися до нових умов і швидко втратив популярність. Виступав також і як продюсер. Ім’я Гарольда Клейтона Ллойда стоїть в одному ряду з Чарлі Чапліном та Бастером Кітоном.

15 років з дня смерті Нінетт де Валуа (1898-2001), англійської балерини і хореографа, засновниці класичної школи англійського балетного театру.