«Щеплення від смерті» для Олександра Ходоса

Лонгрід

14.02.2017 13:02

Завдяки дитячій травмі боєць вижив, коли осколок «Града» поцілив у голову

Олександр Ходос уже звик до того, як кожен новий лікар, проглядаючи рентген його голови, широко розкриває очі у щирому здивуванні. Один навіть не втримався від вигуку: «Так у вас же півголови немає!» А інший перепитав: «Ви що, в морзі цей рентген позичили?..» Такий от своєрідний медичний гумор.

Підстави для здивувань у лікарів і справді є. Осколок «Града» пройшов крізь голову Олександра Анатолійовича, зруйнувавши дві кістки – на потилиці й на скроні.

– Лікарю, як так вийшло, що я залишився живим? – запитав одного разу Олександр Анатолійович досвідченого хірурга, який лікував його восени 2014 року в Одесі.

– Річ у тім, що в дитинстві ви перенесли якусь травму, через котру розташування головного мозку в черепі дещо змінилося, – відповів лікар.

Тоді Олександр згадав, як колись малим хлопчаком грався у селі з лошам, і те вдарило його копитом у голову. Тоді мало не загинув, а он як воно вийшло – виявляється, те лоша врятувало йому життя. Ніколи не знаєш, що тобі на шкоду, а що – на користь. Той удар кінським копитом Олександр Анатолійович називає своїм «щепленням від смерті».

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ МІУС

...Вантажівка зупинилася. Олександр Ходос зіскочив на землю, розім’яв ноги. Стояла глупа ніч. Їхати далі неможливо – попереду протікає річка Міус. Переправи немає. На березі нагромадилася ціла купа бойової техніки українських військ, що відходили з Довжанського котла. Поряд – ферми з коровами. Поблизу ферм поставили свої бензовози десантники.

Уже кілька днів минуло відтоді, як українські прикордонники і Збройні сили почали відходити з оточення під Дружківкою. Спочатку танки, БТРи, самохідки, артилерійські тягачі, легковики рухалися єдиною колоною. Їхали чистим полем уздовж кордону з Російською Федерацією, орієнтуючись по прикордонних стовпчиках. Від обстрілів поле вигоріло вщерть і нагадувало місячну поверхню – роль кратерів виконували окопи часів Другої світової війни. На другу добу сіли акумулятори в радіостанціях, команди отримувати стало неможливо. Колона «розвалилася», техніка почала рухатися безладно. Війська, що відступали, постійно потрапляли під жорсткі обстріли. Здавалося, найстрашніше пекло було під Савур-Могилою. Але, як потім з’ясувалося, все це «були лише квіточки». І от – ніч проти 7 серпня 2014 року, берег Міуса... Далі дороги не було.

Поспілкувавшись із десантниками, Ходос повернувся до свого КАМАЗа. Курсанти, якими опікувався він, старший прапорщик із Навчального центру Держприкордонслужби, що в Оршанці під Черкасами, вже спали. Олександр вирішив прилягти поруч із ними...

Але раптом знов почався обстріл.

Стріляли з «Града» десь із-за обрію. Залп за залпом. Ходос став будити хлопців. Та вони й самі попіднімалися. Поки реактивні снаряди долетять, в українських бійців буде трохи часу підготувалися. Але куди бігти? Чисте поле – жодного укриття... А що таке снаряд від «Града»? Підлітає до цілі – й самоліквідується, розсипаючи довкола ромбоподібні осколки розміром з людський ніготь. Не рятують ані каска, ані бронежилет. Вберегтися від них, якщо поблизу немає укриття, неможливо.

Хтось поліз під машину, а більшість – просто полягали в чистому полі, сподіваючись на те, що цього разу смерть омине...

Невдовзі на голови бійців посипався сталевий град. Військова техніка, яка скупчилася біля Міуса, рушила назад, тікаючи від «килимового накриття». Танки, БМП поїхали полем – й прямо по прикордонниках. Біля коров’ячих ферм загорілися бензовози. Настала страшна спека.

У лютій вогняній вакханалії, рятуючись від осколків «Града» й від бойової техніки, кожний рятувався як міг. Утім, положення було безвихідне. Тікати не було сенсу. На узвишші – ще гірше, ніж тут, у долині. У річку заходити не можна, бо снаряд, який потрапляє у воду, розриває там нутрощі всього живого...

– Не відчуваю ніг! – закричав хлопець, який качався по землі неподалік від Ходоса.

...Свідомість повернулася вранці. Як розповіли потім хлопці, коли його несли до машини, Олександр у гарячці кричав, що піде сам, закликав усіх ховатися від обстрілу. Вони ж дивилися на нього із жахливим здивуванням: на потилиці й на скроні зяяли дві жахливі рани, плечі, ноги й руки рясніли осколками. Ходоса поклали в кузов КАМАЗа. Але після нового обстрілу машина загорілася. На щастя, тут підійшов БТР, і всіх, хто був поранений, переклали на його корму. Машина включила турбіну й пішла через річку уплав. Поранених, серед яких і був і Олександр Ходос, доправили до польового госпіталю.

Незабаром прізвище прикордонника з’явилося на рухомому рядку по телебаченню. Вже за кілька днів у палату в реанімації Дніпропетровської ОКЗ ім. Мечникова зайшли мати і дружина Олександра Анатолійовича – Раїса Абдулхалімівна і Тетяна.

– А ви як тут опинилися? – розгубився Ходос. Жінки стримували сльози і намагалися усміхатися... Видовище було не з найкращих. Дорога їм людина лежала, перев’язана бинтами. З голови, зі спинного мозку виходили дренажні трубки...

Потяглися дні мук і болю. Був випадок, коли одна із трубок перегнулася. Різко почала зростати температура. 38 градусів... 39 градусів... 40... Оглянув лікар.

– Не можу нічого зробити... Кличте священика, – сказав він.

Прийшов батюшка. Та помирати Олександрові був ще не час.

– Лікарю! Зберіться! Робіть щось! – підвищила голос мама пораненого.

Слова жінки зачепили медика. Він скликав консиліум. Спільно лікарі встановили, у чому справа. Олександр вижив. Потім він не раз згадував череду випадковостей, які не дали йому вмерти.

– Випадок у Дніпрі – лише один із багатьох. Бог мене весь час рятує з дитинства, від того удару лошати й аж досі, – міркує Олександр сьогодні.

...За перший тиждень перебування у Дніпрі на голові пораненого було зроблено чотири операції – лікарі витягували осколки, уламки кісток... Щось витягти вдалося, щось – ні.

– Як бачиш? – запитав лікар наприкінці лікування.

– Уже бачу... – відповів Ходос. Десь із місяць після поранення з зором були суттєві проблеми. Проблеми ж зі слухом залишилися – осколками розірвало обидві барабанні перетинки.

– Як самопочуття?

– Нормальне.

– Руками-ногами ворушиш?

– Ворушу, – знов відказав поранений.

– Якби ми витягли всі осколки, які у тебе в голові, тебе повністю паралізувало б. Тому як є, так нехай і буде...

Із Дніпра Ходоса відправили літаком в Одесу, проходити реабілітацію в тамтешньому госпіталі Держприкордонслужби. А вже після першої ночі на новому місці з’ясувалося, що подушка під головою Ходоса – вся мокра. Покликав медсестру:

– Сестричко, щось не те?..

Перелякана медична сестра не знала, що робити. Нейрохірург – у відпустці. На якийсь час розгубилися й інші медики. Врешті пацієнта вирішили перевести у госпіталь Міністерства оборони.

Літній, досвідчений хірург з’ясував, що від перепаду тиску в літаку в Олександра на голові розійшлися шви. Через нориці, що утворилися, стала витікати спинномозкова рідина – ліквор. Знов – на операційний стіл...

Лікування в Одесі тривало чотири місяці. Довго. Але, на щастя, попрацювали лікарі на славу. В грудні Ходоса поставили на ноги й відпустили додому, в Черкаси. Та до завершення лікування було ще дуже далеко: під тонким шкіряним шаром й далі пульсували кров’яні судини головного мозку. Металеві пластини на місце зруйнованих кісток поставили тільки навесні 2015-го, в Києві. Гроші на пластини знайшли волонтери.

До операцій Ходос уже звик. Операції робили на голові, на плечі, на інших місцях поранень. Зашивали барабанні перетинки – тепер завдяки слуховому апаратові чоловік уже може добре чути.

«Є ДЛЯ КОГО ЖИТИ»

Зараз Олександр Анатолійович проходить реабілітацію в черкаській реабілітаційно-оздоровчій поліклініці «Астра». Тут він – у повазі: спокійний, привітний, старанний. Втім, Ходоса люблять у всіх медичних установах, де він лікувався. Він відповідає медикам взаємністю. Каже, що саме вони своїм уважним, старанним ставленням до пацієнта відродили в ньому інтерес до життя.

– Це – дивовижна людина, – каже про Олександра завідувач Центром реабілітації воїнів АТО Черкаського обласного госпіталю ветеранів війни Тетяна Бондарєва. – Можна лише подивуватися його стійкості. Вижити з таким тяжким пораненням, зберегти позитивний погляд на життя, бажання працювати... Ви знаєте, що він мріє повернутися в Навчальний центр Держприкордонслужби, в Оршанець?

З Оршанця Олександра Анатолійовича, звісно, звільнили під чисту. Отримав квартиру в Черкасах, тепер облаштовує нове помешкання. Обласна влада виділила слуховий апарат.

– На жаль, ніяк не можу отримати земельну ділянку. Їжджу дивитися то в один, то в другий район. Але, як кажуть, віз і нині там... – зітхає боєць.

Олександр мріє повернутися в Навчальний центр Держприкордонслужби.

– Я ж потомствений прикордонник. Пішов стопами батька, Анатолія Васильовича. Звісно, якщо я повернуся, це буде не військова служба, – знизає плечима Ходос. – Але ж в Оршанці є багато іншої роботи для цивільних. Я «приріс» до Оршанця... Це – моє. Я маю дружину Тетяну, 10-річну дочку-красунечку, Софію-Олександру. Живі мої батьки. Тож є для кого жити! Не буду ж я у свої 40 років сидіти на пенсії по інвалідності!

Ігор Єфімов, Черкаси

Фото автора