Кирило Говорун, богослов, професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі

У час війни якось прийнято: люди горнуться до церкви, церква до держави. Моя особиста фокус-група серед віруючих, невіруючих та агностиків АТО-вців на запитання «Чи потрібні на війні капелани?» дала одностайну відповідь. Звісно, потрібні. Навіть просто для «поговорити», бо вони вміють слухати. Втім тут, у мирній Україні – розмова про церкву та про релігію стає дуже напруженою. 

Проблеми накочуються, як снігова куля. Почасти – через Десятинку та ці всі задавнені проблеми із самозахопленнями землі, почасти – через накопичення невдоволення суспільства позицією очільників УПЦ МП. Признаюся, що я дуже давно не чула стільки обурених виступів інтелігентних, в принципі, людей – що Україні не потрібно стільки церков. Раніше мені не приходило й у голову, що храм може заважати, псувати ландшафт чи щось таке. Тим не менше, віруючих людей в Україні дуже багато.

Про віру, церкву та суспільство ми вирішили поговорити зі священиком Кирилом Говоруном. Архімандрит Кирило Говорун колись працював у команді Блаженнішого Володимира в митрополії УПЦ, що перебуває у єдності з Московським патріархатом. Там він відповідав за міжнародний напрямок. Після зміни церковної влади Кирило Говорун викладає на Заході й приїжджає в Україну раз на кілька місяців, щоб прочитати лекції та зустрітися з українськими вірянами й священством. У його богословському резюме, окрім року навчання на фізичному факультеті (за його словами, факультет точних природничих наук – найкращий майданчик для розгону богословського розуму), після якого: Київська духовна академія та богословська освіта в Афінах, захист докторської дисертації у Даремському університеті (Великобританія). Його досвід викладання: праця у Стокгольмській школі теології, у Колумбійському та Йельському (найкращих) університетах США. Сьогодні він – професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі, який водночас залишається затребуваним лектором на богословських студіях найвідоміших університетів світу.

- Книги теологів рідко стають подією. Ви – автор книги «Мета-еклезіології», де пишете про церкву, її бачення в кожну з епох, про церковну бюрократію. Які процеси в церкві, суспільстві стали імпульсом для її написання? 

- Підгрунтям для написання книги був мій досвід роботи у церковній адміністрації в Москві та Києві. Цей досвід був і позитивний, і негативний. Я бачив там речі, які були втіленням у життя слова Божого і які йому суперечили. Власне, я й хотів розібратися з тим, чому церковні структури інколи можуть протирічити Євангелію. У результаті дослідження я зрозумів, що одна з причин цього – хибне усвідомлення членами та проводом Церкви того, що є Церква за своєю природою. Так і народилася книга, яка досліджує еволюцію церковної самосвідомості. Я назвав цю еволюцію «мета-еклезіологією».

- Чи вдається церкві справлятися із «варваризацією», яка спостерігається у суспільних процесах, які загострюються і в Україні, й у світі? 

- Церква завжди мала справу із варварством: від агресорів, правителів, або ж від простих неосвічених людей. Варварству протистоять молитва і освіта – тому Церква зазвичай саме їм найбільше приділяє увагу. Коли якась церква перестає приділяти увагу якомусь із цих елементів, то варварство проникає й у неї саму. Тоді така церква не бореться із зовнішнім варварством, а допомагає йому.

- Християнство проповідує рівність, зближення. Як мирити християнській світогляд із наявним колосальним соціальним розшаруванням у суспільстві? Адже розрив породжує і відповідну суспільну мораль.  Для багатих: що бідні – плебеї та сміття, а для бідних – бажання поділити багатство. Адже це стає причиною суспільної депресії, або смертного гріха смутку й відчаю?

- Християнство не проповідує комунізм чи будь-яку ідеологію, яка прагне все відняти і потім поділити. Воно проповідує милосердя, коли заможніші й успішніші допомагають біднішим і більш знедоленим. Воно також проповідує справедливість, коли толерується не будь-яке економічне або соціальне розшарування між людьми, а лише таке, яке відбувається через змагання талантів і праці. Якщо ж до розшарування призводить змагання у корупції та особистих лояльностях – церква має його засуджувати.

- Питання у продовження: нам треба жити з усвідомленням, що християнство – релігія слабких – чи ні?

- Так, християнство – це релігія слабких. У ньому сам Бог обрав бути слабким і навіть загинути від наклепів та ненависті. Проте ця слабість – не безсилля. Коли сильна людина обирає бути слабкою – це називається смирення. І воно може бути сильнішим за силу сильних. Тому що смиренні мають своїм союзником Бога. Великий піст, який наближається, вчить саме цьому.

- Чи існує справедливість у земному житті? Чи варто її шукати?

- Бібліотеки книжок були написані щодо вашого питання. Тому я можу відповісти лише коротко: справедливість – є, і її варто шукати. Людина зростає як особистість, шукаючи справедливості. Якщо ж раптом трапиться так, що справедливість запанує на землі, то парадоксальним чином для людини зникнуть і приводи зростати як особистість.

- У суспільстві є різне ставлення до священика. Одні вважають, що йому достатньо бути провайдером благодаті (просто сумлінного требо-виконавця), інші кажуть, що якраз сьогодні він має бути еталоном моралі. Ви як вважаєте?

- Священик чи єпископ має наслідувати апостолів: проповідувати слово Боже, передавати людям втілене Слово Боже у вигляді Євхаристії, та душпастирствувати у громаді віруючих. При цьому він має стояти не над громадою, а всередині неї; не отримувати служіння від людей, а самому служити людям. На мою думку, це головна чеснота і перший пункт морального коду для будь-якого священнослужителя.

- Як вийти із ситуацією з Десятинкою? Ми в редакції порадилися і вважаємо, що церкву краще вивести за межі фундаменту, навіть пам'яткохоронної зони. Храм там породжує нездорову конкуренцію. Хоча б для того, аби вивести в цивілізаційне річище питання з іншими самозахопленими ділянками? 

- У мене немає рішення цієї проблеми. Я лише можу сказати, що церква має бути не понад законом, а в рамках закону. Людство за багатотисячолітню історію свого існування не знайшло кращого засобу боротися із хаосом і варварством, аніж неуклінне дотримування закону всіма. Тому церква має і сама дотримуватися закону і усіляко научувати людей робити те саме.

- Щоб церква впливала на моральний стан суспільства, то вона має користуватися авторитетом. Але ця довіра реально підірвана. Освяченням зброї, селфі на танках та з сепаратистами. Чи повинна церква відмежовуватися від священика зі зброєю? Як повернути авторитет?

- Щоб відновити у суспільстві авторитет не лише церкви, а й державних інститутів, потрібно всім поважати закон. Через те, що в нас занадто багато інститутів вважають себе такими, для яких закон не писаний, ми до цього дня маємо хаос і варварство. Згідно з законами України, сепаратизм, насильство, корупція – це злочини. За них слід карати і від них слід відмежовуватися усім інститутам українського суспільства, які хочуть у цьому суспільстві мати авторитет.

- Колись Антоній Сурожський казав, що знав святого, який молився за душу Гітлера, маючи впевненість, що вона перебуває на дні пекла. Чи готові ви молитися за душу Путіна? 

- У цьому питанні я слідую вченню великого богослова християнської античності Діонісія Ареопагіта, який писав, що зло – це не субстанція, а намір. Для нього навіть демони були створені добрими і за своєю суттю залишаються творіннями Божими. Демони покаятися не можуть, а от людина – поки живе – може. За це й треба молитися.

- Однією з найбільш резонансних фраз російського священика Чапліна стала фраза, що якщо війна – з Заходом та проти України, то нехай буде війна, навіть ядерна війна. Чи може священик говорити такі слова? 

- Ні, не може. Я знаю о. Всеволода Чапліна особисто і дуже жалкую, що така талановита людина у своїх поглядах могла так далеко відійти від Христа. Фактично, те що він проповідує – це класичний фашизм. Але я молюся й за нього, щоб Господь змінив «спрямування його ума» – саме це грецькою буквально значить покаяння.

- Останні 15-20 років віряни постилися, строго слідуючи церковному календареві, по монаршому уставу. При цьому ми вважали себе «подвижниками благочестя». Чи не прийшов час, щоб людина сама визначала глибину Великого Посту, виходячи з власного морального імперативу? 

- Чим більше я читаю давніх аскетів і богословів, тим більше я усвідомлюю, що для них лише ті аскетичні вправи, включно з постом, мають цінність, які здійснюються через вільний вибір, а також із любовью до Бога та ближнього. Піст – це завжди комплексний процес, до якого залучені душа і тіло разом. Якщо з цього комплексу випадає щось одне, то втрачають сенс інші елементи. Я не хочу зараз визначати методи та практики посту, бо вони другорядні по зрівнянню із його метою: стати чистіше душею, щоб більше полюбити Бога і ближнього.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Павло Багмут