Cподівання та розчарування Дмитра Донцова

Починаємо публікацію книги про історію Укрінформу

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Отже, цього року Укрінформу – 100 років! Починаємо публікувати книгу про себе. Тобто, про агентство. Про тих, хто творив його історію та якою була ця історія.

Наскільки це потрібно вам?

Повірте, не згаєте час, вас чекає багато відкриттів. Поява, становлення та розвиток агентства настільки тісно пов`язані з проголошенням та становленням самої української держави, що відділити їх неможливо. І одне в цих складних хитросплетіннях нерідко переконливо пояснює чи доповнює інше.

Чи знаєте ви, приміром, що агентство було засноване гетьманом Скоропадським, а його першим директором став Дмитро Донцов? Чому перед тим Українська Народна Республіка не подбала про заснування агентства? Виявляється, подбала, намагалась заснувати, бо розуміла, що це потрібно. Не вийшло. Чому?  Розкажемо.

Розкажемо також про те, як паралельно з донцовським УТА, Українським Телеграфним Агентством, одночасно існувало інше, радянське агентство. Його, аби відрізняти, називали УкТА, себто теж Українське Телеграфне Агентство. Більшовики заснували його, поза сумнівами, також усвідомлюючи гостру потребу в такій структурі, й розглядаючи пресу як один із наймогутніших засобів боротьби зі своїми ворогами.

Вже відтоді можна вести паралелі з сьогоднішнім днем, а нинішню інформаційну війну Росії ототожнити з інформаційною війною, яку вели проти України більшовики. УкТА трансформувалось в БУП (Бюро Української Преси), далі постало ЮгРОСТА, себто Южне відділення вже Російського телеграфного агентства. І протягом всього часу розширювались методи та інструменти впливу – видавалась газета «Галицький комуніст», яку підпільними шляхами передавали на Західну Україну, новини тиражувались не лише українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. А ще агентство було не лише телеграфним агентством, а й клубом та театром, мало у своєму віданні  навіть агітпоїзди, агітпароплави та агітлітаки. Відтак, заглиблюючись в історію нашого агентства, маємо аналізувати громадянську війну не лише як протистояння озброєних людей, а й як інформаційну боротьбу, у якій, з одного боку, були установи, подібні до ЮгРОСТА і РОСТА, а з іншого – білогвардійський Осваг («Осведомительное агентство» з понад 10 тисячами співробітників).

А ще історія нашого агентства – це історія яскравих імен.

Приміром, в агентстві працювали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Іван Ле. А чи знаєте ви, що трудилась у нас й інша плеяда класиків – Ілля Ільф, Юрій Олєша, Валентин Катаєв, Костянтин Паустовський? Яким вітром їх сюди занесло? Теж розкажемо.

Занурившись в історію агентства, ви впіймаєте себе на тому, що часом ця історія читається як захоплююча повість, часом – як детектив, часом – як драма.

Чого вартий, приміром, лише ось такий ракурс, з якого варто дивитись на історію агентства, а, відтак – і країни. Поруч з журналістами та редакторами працювали інші люди – різного роду особісти, цензори – з організації з дивною назвою «Главліт», начальники перших відділів. А, відтак, від взаємодії перших з цими «іншими» вирішальною мірою залежало те, що передавало агентство. Тож вивчення архівів та стрічок новин тих років вельми багато дає для розуміння того, як діяла тоталітарна держава. Зокрема, про мистецтво розуміння «за натяками»: як про реальні події можна було дізнаватися за репліками на пленумах, а пріоритети визначалися за тим, які ремарки стоять після тих чи інших слів начальства: «оплески», «бурхливі оплески» чи «бурхливі оплески, що переходять в овацію». Або про інше унікальне мистецтво – читання між рядків: за умов тотального замовчування навіть натяку на опонування радянському ладові, новини агентства про засудження до вищої міри за антирадянську діяльність, де називались імена засуджених, принаймні, давали змогу  розумним людям та патріотам дізнатися їх прізвища та усвідомлювати, за що вони постраждали.

Історія самого агентства теж має імена таких людей. Чи знаєте ви, приміром, що трьох директорів агентства в сталінські часи було репресовано? Або, скажімо, про долю Володимира Нарбута, одного з тих директорів, який  намагався відстоювати українську лінію в агентстві і навіть точної дати загибелі якого ми тепер не знаємо? Чи про те, що іноді ЦК Компартії доводилось закривати журнали, які видавало агентство, та приймати  цілі постанови, аби засудити націоналістичні чи буржуазні «перегини» в агентстві?

Отже, наші сто років це сто років непростої історії. Сто років технічного розвитку – від телеграфу до онлайну, коли, приміром, те ж РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України), яке гостро потребувало розгалуженої мережі передачі новин, фактично виступило ініціатором та основним рушієм радіофікації України.

Нарешті, сто років як життєвий ланцюг з яскравих особистостей, людей-легенд. Художник-карикатурист Борис Єфімов, чиї карикатури проти Ейзенхауера своєю рукою редагував сам Сталін. Фронтовий фотокор  Яків Давидзон, чиї знімки досі ілюструють роки Другої світової. Директор агентства Іван Лакиза, який у 1935-му не лише не визнав звинувачень проти себе в «буржуазному націоналізмі й замаху на Сталіна», а кинув виклик, відмовившись давати свідчення та назвавши слідство «комедією», після чого був за вироком «трійки» розстріляний.

Так, були ті, хто «приймав лінію партії», а були ті, хто кидав виклик системі і йшов проти неї. Так і писалась наша історія – вчинками, ідеями, життями.

Ця історія – перед вами.

Олександр Харченко, генеральний директор Укрінформу з 2014-го року

Над підготовкою матеріалів працювала група науковців і журналістів, зокрема: Анатолій Денисенко, Анатолій Михайлов, Михайло Сорока та Василь Туркевич. У публікаціях використано знімки з різних періодів історії Укрінформу, в тому числі фото з архіву агентства. 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: ТЕЛЕГРАФ ЯК БАТЬКО ІНФОРМАЦІЙНИХ АГЕНТСТВ

Від часу створення агентства весною 1918-го і до дев’яностих років минулого століття, коли агентство стало Укрінформом, у його назві було слово «телеграфне». Оригінальності в цьому годі шукати. Тоді багато агентств у світі називалися телеграфними, бо домінуючим засобом і каналом передачі їхньої інформації був телеграф.

Саме Його величність Телеграф і покликав до життя у 30-ті роки ХІХ-го століття цілком нову комунікаційну інституцію. Стало це можливим після  створення американським винахідником (і художником) Семюелем Морзе електромагнітного телеграфного апарату. Телеграф почав стрімко завойовувати світ, ставши революцією в комунікаціях між людьми, народами та континентами. Питання появи агентств, які на договірних засадах збирали б, обробляли та передавали через канали телеграфного зв’язку різноманітну інформацію для газет і журналів, стало питанням часу. І час цей, завдяки тому ж телеграфу, вже не міг вимірюватися десятиліттями.

У 1835-му році у Франції з`являється перше у світі інформаційне агентство: Гавас. У 1846-му естафету підхоплює Новий світ – у США засновується Ассошіейтед прес. У 1851-му році Великобританія дає світові Рейтер.

Далі інформагентства з`являються в багатьох інших країнах. У Російській імперії це стається дещо пізніше: у 1866-ому зсновується Російське телеграфне агентство – РТА, а затим, у 1904-му – урядове Санкт-Петербурзьке телеграфне агентство.

Певна річ, імперські агентства мали свої представництва і в Україні. Однак зі зрозумілих історичних причин не доводилось говорити про появу незалежного українського агентства. Така можливість стала наслідком революційних подій на теренах імперії. Конкретніше – зі, створенням Української Народної Республіки.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ: Є ПОТРЕБА, Є РІШЕННЯ, ТА НЕМА ВТІЛЕННЯ

Після більшовицького перевороту 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917-го року Центральна Рада ухвалила в Києві Універсал, яким було проголошено Українську Народну Республіку (УНР) як федеративну частину Росії. Такий статус, однак, протримався трохи більше двох місяців, які були неспокійними та тривожними для України.

Зокрема, кінець 1917 року пройшов у кровопролитному конфлікті УНР з більшовиками. Більшовицькі загони окупували Харків, встановивши тут свій тотальний контроль. Тим часом на Всеукраїнському з’їзді рад селянських, робітничих та солдатських депутатів 4-6 грудня 1917 року у Києві стався повний розрив між більшовиками та Центральною Радою. Тож більшовики, яким не вдалося провести рішення про переобрання Центральної Ради ( керувати нею знову обрали Михайла  Грушевського), залишили зібрання і перебралися до Харкова. Тут і провели свій з’їзд, рішенням якого проголосили Україну радянською республікою.

 Отже, в Україні постає дві урядові структури: у Києві – Генеральний секретаріат з Центральною Радою, а в Харкові – Центральний виконавчий  комітет Рад та Народний секретаріат. І вже 4 січня 1918 року розпочинається  загальний наступ більшовицьких військ проти Центральної Ради. Центральна Рада проголошує  Четвертий Універсал,  за яким Україна визнається самостійною і незалежною державою – Українською Народною Республікою.

Замість Генерального Секретаріату виконавчим органом стає Рада Народних Міністрів. Вона мала вирішити найголовніше питання, від якого залежало бути чи не бути Україні, – знайти можливість негайно укласти мир з провідними державами. І хоча 26 січня муравйовські загони захоплюють Київ, встановивши тут більшовицький терор, а Центральна Рада та урядові установи спішно евакуюються до Житомира, а згодом до Сарн, на Берестейських (Брестських) мирних переговорах більшовицька Росія змушена була піти на неймовірні поступки – вивести з України всі свої військові сили. Було укладено мирний договір, в якому Україна виступила як суб’єкт міжнародного права і набула статусу незалежної нейтральної держави.

Саме до цього часу й відносяться перші спроби створити у Києві державну інформаційну службу. Так, на засіданні Ради Народних Міністрів серед багатьох питань розглядалася й пропозиція про створення Прес-служби УНР. У протоколі засідання читаємо: «Слухали: доклад пана Мірного (генерального писаря) про створення Прес-бюро... Постановили: Надати детальний доклад щодо Телеграфного Агентства, позаяк справа утворення його була вирішена ще при голові Винниченкові. Було асигновано 60 тис. крб. поза відомством Генерального писаря...» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у двох томах. Т. ІІ).

Детальнішої інформації, чому не вдалось створити агентство, якщо згадані «60 тис. крб.» «було асигновано», архіви, на жаль, не надають. Чи то «асигновано» їх було не тільки «поза відомством Генерального писаря», а й поза урядом загалом, тобто, хтось тим скористався, висловлюючись сучасними термінами, «не за призначенням», чи просто не встигли – невідомо. А тим часом, події розвивались настільки стрімко, що за лічені тижні й сама УНР перестала існувати.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ: ГАЗЕТИ Є, А ЧИМ ЇХ НАПОВНИТИ?

Отже, нестабільність на українських теренах лише посилювалась: тут і політична колотнеча між партіями, і не підкріплені діями та конкретними справами так звані соціалістичні перетворення, і економічна дестабілізація, яка щодень поглиблювалася. На арену, як найвірогідніше трапляється за таких обставин, вийшла третя сила. Нею стала німецька армія, запрошена для порятунку незалежної України ще Центральною Радою.

Павло Скоропадський, який відверто заявляв про встановлення в Україні твердої авторитарної влади і вже у січні 1918 року налагоджував досить тісні контакти із французькою військовою комісією та особисто генералом Ж.Табуї, став одним з небагатьох тогочасних реальних претендентів на владу. У ніч з 29 на 30 квітня 1918 року за підтримки німецького військового командування стався державний переворот. Було захоплено Військове міністерство і Міністерство внутрішніх справ, Державний банк, Маріїнський палац... На Хліборобському конгресі генерала колишньої російської армії П.Скоропадського проголошують  гетьманом України.

Так замість УНР постає Українська Держава.

За сім з половиною місяців її існування П.Скоропадському вдалося досягнути певних позитивних політичних результатів: насамперед, того, що Україну визнано незалежною державою багатьма країнами світу, дванадцять з них укладають з нею дипломатичні відносини. Україна все більше виокремлювалася як національна держава з власною економічно-політичною та гуманітарною інфраструктурами.

Не могло не постати питання і про створення державного інформаційного органу.

До цього підштовхувала, зокрема, досить парадоксальна ситуація в інформаційному просторі молодої української держави. За наявності досить потужної газетно-видавничої структури трьох українських соціалістичних партій – УСДРП, яку очолював В. Винниченко, Української партії соціалістів-революціонерів, яка видавала в найбільших містах та сільських регіонах майже сімдесят газет та журналів, зокрема «Рух» (Харків), «Земля і Воля» (Катеринослав), «Соціаліст-революціонер» (Полтава) та Української партії соціалістів-федералістів, офіційним виданням якої вважалася «Нова рада» за редакцією А. Ніковського), не існувало органу, який би відображав та впроваджував державну інформаційну політику.

Тим часом, динаміка подій і драматизм політичного становища УНР, а згодом Гетьманської Держави і Директорії потребували відповідного інформаційного реагування, яке могли здійснювати не випадкові люди у статусі прес-аташе політичних партій чи окремих міністерств, а універсальна інформаційна служба, яка б доносила громадськості – як вітчизняній, так і зарубіжній – різнобічну палітру життя Української держави.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ: НАРОДЖЕННЯ ПЕРШОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО АГЕНТСТВА УКРАЇНИ

Отже, відразу після приходу до влади гетьман Павло Скоропадський розпоряджається створити при Міністерстві внутрішніх справ Українське телеграфне агентство (УТА), а при Міністерстві закордонних справ – Бюро української преси. Першим очільником зазначених установ буквально кілька днів (позначився брак досвідчених кадрів) був один із департаментських керівників Денев. А вже наприкінці травня 1918 року П.Скоропадський призначає керівником УТА й БУП відомого на той час українського політика, громадського діяча і журналіста, активного члена Української демократично-хліборобської партії і свого прихильника Дмитра Донцова.

Чому  вибір впав саме на Донцова?

Зусиллями багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників насичене, драматичне та сповнене карколомних поворотів життя Дмитра Донцова описане й, так би мовити, розкладене по поличках, Але переважно йдеться про Донцова-політика, філософа чи ідеолога українського націоналізму.  Водночас дуже мало матеріалу є про його діяльність зі створення першої загальнонаціональної інформаційної служби.

На той час такі служби, виникнувши, як ми знаємо, ще  в XIX столітті, вже пройшли, чималий шлях становлення і були розвинутими та досить потужними структурами – йдеться, насамперед, про Францію, Великобританію, Німеччину, США та інші розвинуті країни. Царcька ж Росія та Україна, як її провінційна частина, в цьому дуже відстали. Тому Дмитру Донцову за місяці, навіть тижні, належало наздоганяти інші держави, відставання від яких вимірювалося десятиліттями. На щастя, і це, поза сумнівами, зіграло значну роль при його призначенні на посаду керівника агентства, він вже мав досвід роботи у національних пресових агенціях за рубежем – у Відні, Берліні та Львові.

Так склалося, що за кілька років до Першої світової війни Д.Донцов, втікаючи від переслідувань царських властей, емігрував до Австро-Угорщини. Там навчався у Віденському та Львівському університетах, в останньому здобув звання доктора права. Саме в ці роки, займаючись активною політичною діяльністю, він також активно співробітничає як публіцист з тамтешніми агентствами. Лінія східного фронту Першої світової війни тривалий час не дозволяла йому потрапити до Великої України, яку після лютого 1917 року охопило полум’я визвольної боротьби, прагнення стати, нарешті, незалежною державою. Нарешті у березні 1918 року Донцов знаходить місце у вагоні австро-української торговельної делегації, яка із Відня поверталася в Україну, і потрапляє до Києва. За два місяці потому гетьман П.Скоропадський, почавши формувати уряд, і призначає Донцова керівником УТА. Одночасно Д.Донцов очолив також Бюро української преси (у спогадах П.Скоропадського воно називалося прес-бюро).

УТА підпорядковувалося гетьманському Міністерству внутрішніх справ, а Бюро преси – Міністерству закордонних справ. Ці посади не належали до особливо високопоставлених. Але вони були певною мірою ключовими. Обіймаючи зазначені посади, Д.Донцов отримав можливість контролювати основні інформаційні потоки у державі. За своїми службовими обов'язками він завжди перебував  в тісному контакті з гетьманом, членами його кабінету, іноземними дипломатами, кореспондентами закордонних газет та агентств. А це значить, що він міг реально впливати на політичний курс країни.

Стосовно Бюро преси варто сказати, що його завданням було, поміж інших, налагодження співпраці гетьманського уряду з провідними київськими виданнями. Такими тоді були «Киевская мысль», «Нова Рада», «Юго-Западный край», «Рабочая жизнь», «Робітнича газета» та низка інших.

УТА та прес-бюро розміщувалися в триповерховому будинку під номером 25 на Хрещатику. На жаль, він не зберігся до наших днів. В архівах вдалося знайти лише кілька фотографій цієї споруди. Одна з них зафіксувала останні години її існування. Це фото зроблене у двадцятих числах вересня 1941 року, на початку німецької окупації Києва, на ньому видно, що будинок охоплений чималою пожежею. Його руїни були розібрані вже після звільнення Києва від нацистських загарбників.

РОЗДІЛ П`ЯТИЙ: УКРАЇНСЬКЕ АГЕНТСТВО – УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

До створення УТА оперативна інформація вітчизняній пресі надходила досить безсистемно. Агентству ж, виходячи з його завдань (вони визначалися як висвітлення всіх найважливіших подій громадсько-політичного та соціально-економічного характеру, які відбувалися і в Україні, і за її межами), вдалося досить швидко подолати цей недолік. Воно розгорнуло широку кореспондентську мережу в провідних центрах України, Німеччини і Австрії, забезпечило обмін інформацією з низкою зарубіжних інформаційних агентств.

У той складний час Дмитру Донцову з чималими труднощами вдалося налагодити на досить високому рівні інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду. Не тільки в українській, але й зарубіжній пресі з’явилося кілька сотень публікацій, підготовлених Державним бюро преси, насамперед, самим Дмитром Донцовим, і розповсюджених УТА у Німеччині, Франції, Болгарії, Австрії, Туреччині. Вони  давали широку картину життя і політики України як новітньої європейської держави.

В одному з архівних номерів тогочасної газети «Відродження» було вміщено замітку, з якої видно, що агентство готувало і розсилало матеріали «за трьома розрядами»: ґрунтовні матеріали, короткі повідомлення і телеграми. Всі матеріали були україномовними, що викликало обурення деяких впливових російськомовних видань.

Невдовзі передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських організацій, зокрема, «Просвіти», органи губернського і земського самоуправління, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування.

Ось як описувала Дмитра Донцова Надія Суровцева (1896 –1985 роки), а за часів гетьманату працювала у Міністерстві закордонних справ: «Пам'ятаю тільки, як з ним познайомилася і як мене вразила його оригінальна постать. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смаглявим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова в нього була надто швидка, – доводилося напружувати увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав мову чужоземними цитатами і відразу заімпонував мені такою ерудицією».

Цікавий факт: наприкінці двадцятих років Н.Суровцева, яка пізніше стане доктором філософії Віденського університету та відомою дисиденткою і прославиться своїми спогадами про багатьох відомих митців, працювала також  редактором РАТАУ.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ: ПІД ПИЛЬНИМ ОКОМ ДРУЖНЬОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ЦЕНЗУРИ

Дмитро Донцов підтримував плани деяких соратників Павла Скоропадського щодо будівництва у Києві палацу преси, з друкарськими потужностями для випуску масової популярної літератури для народу. Розуміючи важливу роль масової пропаганди в політиці, він особисто домігся від гетьмана дозволу на видання газети для селян, яка отримала назву «Селянське слово». Ця газета, вважав керівник УТА, покликана була популяризувати серед селян ідею гетьманщини.

Втім, не все складалося так, як планувалося.

Непростими були стосунки Д.Донцова зі своїм прямим керівником – державним секретарем гетьманського уряду, а дещо пізніше – міністром внутрішніх справ І.Кістяківським (1876 – 1940 роки). У своїх спогадах Д.Донцов, зокрема, писав: «Мав страшну сварку з державним секретарем І.Кістяківським. Він не може дарувати мені права входу до гетьмана, поминаючи «начальство». Ці тертя не припинялися упродовж усього піврічного періоду спільної праці обох діячів.

Ще одна проблема – втручання в діяльність УТА окупаційних властей. Німецьке й австро-угорське командування вважало, що агентство повинне було поширювати лише позитивні матеріали і замовчувати різного роду негатив. Більше того, окупанти намагалися використовувати УТА як канал поширення власних матеріалів. Звичайно, їх дратувало те, що більша частина їх потрапляла до корзинок зі сміттям.

Д.Донцов у своїх спогадах наводить кілька епізодів, пов’язаних з такими конфліктами. Іноді генерали й офіцери окупаційних військ скаржилися на керівника УТА самому гетьману. Державне бюро преси, зокрема, не закривало очей на грабіжницьку політику окупантів щодо українського селянства, досить широко інформувало українські газети про виступи селян проти влади. Не дивно, що Д.Донцов неодноразово отримував нагінки від фельдмаршала Г.фон Айхгорна, який керував окупаційним військом, німецького аташе з політичних справ майора Гаазе та німецького посла А.фон Мумма.

Донцов також  рішуче відстоював право України на Крим, хоча кайзерівська Німеччина активно впроваджувала думку про те, що Крим має бути незалежною територією. Українське пресове бюро кілька разів подавало позицію Дмитра Донцова щодо цього складного в політичному аспекті питання.

Загальновідомо, що режим П.Скоропадського не користувався особливою підтримкою народу. То тут, то там вибухали повстання, спрямовані проти гетьмана, його місцевих адміністрацій, ворожих окупаційних військ, які за безцінь вивозили з України величезні обсяги продовольства, сировини, інших товарів. По державі прокочувалися хвилі потужних робітничих страйків. За таких обставин австрійсько-німецькі окупанти вимагали від гетьманського режиму запровадження жорсткої цензури на повідомлення УТА, публікації вітчизняних видань. За іронією долі, Д.Донцову доводилося займатися й цими питаннями. На початку липня 1918 року Міністерство внутрішніх справ підготувало і розіслало цензорам перелік питань, обговорення яких у пресі не допускалося.

За цим реєстром, підлягали вилученню всі газетні матеріали, спрямовані проти гетьмана і його родини. Заборонялася критика у різкій, грубій формі діяльності уряду, друкування офіційно неперевірених даних про політичні рухи, селянські збройні виступи, терористичні акти, вчинені злочинцями, про діяльність німецьких та австро-угорських військ на території України. Не дозволялося також публікувати у будь-якій формі заклики до повалення існуючого ладу, страйків, відомості про політичні обшуки, арешти. Вилучалися матеріали, що нібито розпалювали міжнаціональну ворожнечу, підбурювали до виступів на класовому та релігійному ґрунті. Ці правила надавали владним структурам право вживати різноманітні санкції: від попередження, штрафу до закриття видання і арешту його головного редактора.

За півроку, як УТА очолював Д. Донцов, агентство передало тисячі повідомлень. Інформувало воно про вбивство есером Б. Донським німецького фельдмаршала Г.фон Айхгорна, про перебування П.Скоропадського в Німеччині та його зустрічі з кайзером Вільгельмом II.

У липні 1918 року агентство повідомило про створення комісії по розробці проекту Української академії наук у складі видатних вчених В.Вернадського, М.Василенка, М.Кащенка, С.Тимошенка та інших. 16 жовтня УТА повідомило про видання гетьманом універсалу про відродження українського козацтва, а 22 жовтня – про відкриття Кам’янець-Подільського українського державного університету.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ: ПАДІННЯ ГЕТЬМАНА, АГЕНТСТВО ПРОДОВЖУЄ ДІЯТИ

На початку листопада 1918 року в Німеччині почалася революція, кайзер Вільгельм II зрікся престолу. В ті дні у французькому місті Комп’єні було підписане перемир’я між Німеччиною і державами Антанти, що стало завершенням Першої світової війни. Німецькі та австро-угорські війська почали евакуацію з України.

Гетьман П.Скоропадський шукає інших союзників. Відбувається його зустріч з донським отаманом генералом П.Красновим, який визнав гетьмана ініціатором відновлення єдиної неподільної Росії з Україною у її складі. 14 листопада 1918 року гетьман публікує грамоту, у якій йдеться про майбутній федеративний зв'язок України з Росією.

За таких обставин Д.Донцов пориває усілякі стосунки з П.Скоропадським і залишає свої посади в гетьманському уряді. Тим часом Україна підіймається на повстання, яке очолює Директорія. 14 грудня 1918 року гетьман оголошує про своє зречення з посади глави Української держави і відбуває до Німеччини.

Пізніше Д.Донцов напише памфлет «Гомункулюс», спрямований проти П.Скоропадського. Тут публіцисту допомогло знання тогочасної «політичної кухні», наближеність до самого гетьмана. Це дозволило вже колишньому директору УТА розставити правильні акценти, зробити незвичні, але точні висновки, удаючись іноді до алегорій.

Панування Скоропадського автор назвав «трагікомедією», у якій гетьман був «цяцькою чужих сил», якими сам себе оточив і став їхнім невільником. Знаючи його розумові й організаторські здібності, памфлетист констатує, що «його енергії вистачило на маскарад, на один виступ, і то коли на сцені сидів вправний суфлер, а в оркестрі – диригент, що вміло вказує, коли, що і як він має співати». Коли ж волею долі прийшли інші суфлери та диригенти, він спершу спотикався й заїкався, а потім перейшов «на іншу ноту». Цією розгорнутою метафорою публіцист передав ту складну політичну атмосферу, у якій доводилося лідерам приймати відповідальні рішення й здійснювати адекватні їм дії. П.Скоропадському бракувало політичного хисту й лідерської волі.

З цього приводу Д.Донцов зауважив: «Він не почував у собі сили опанувати розбурхану національну стихію, як це робили Катерина II чи Бонапарт, ні довіритися їй, як Бернадот або останній румунський Гогенцоллерн. Його вузенький розум не міг перескочити межі, у які замкнули його традиція і виховання... Його колишні прихильники могли б йому дарувати багато... Але чого вони йому ніколи не простять... це те, чого він показався таким маленьким. Боже, яким же маленьким!».

Не залишився в боргу й гетьман. Пізніше у своїх спогадах він написав: «Этот Донцов, с которым я нянчился и которого вытаскивал за уши из разных неприятностей, ... написал обо мне… после моего падення статью возмутительнейшего содержания. Я нисколько не обиделся на него…, но был лишь удивлен, что Донцов это сделал, считая его более крупной личностью».

Драматичним був цей час і в житті самого Д.Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади, відновивши Українську Народну Республіку, вважали його прибічником поваленого гетьманського режиму. Тому, на їх думку, колишній керівник УТА і Бюро преси повинен бути заарештованим і покараним.

За допомоги полковника Січових стрільців Євгена Коновальця 13 січня 1919 року Дмитру Донцову вдається виїхати з Києва. В лютому того ж року він прибуває до Швейцарії, де очолює пресово-інформаційний відділ української місії в Берні (1919–1921). Потім буде повернення до Львова, де Донцов протягом більш ніж півтора десятиліття редагував ряд часописів, зокрема, «Літературно-науковий вісник», «Заграви», «Вісник». Від 1939 року живе в  еміграції - у Румунії, Франції, Чехословаччині, Великій Британії, потім, з 1947 року – переїздить до Канади, викладає українську літературу в Монреальському університеті та активно займався публіцистикою. Прикметно, що останньою його працею стала незакінчена стаття «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (1973 рік).

Тим часом, збереглися документальні свідчення, що після повалення П.Скоропадського та встановлення влади Директорії, УТА, підпорядковане Міністерству преси УНР, продовжувало свою роботу. Воно видавало «Бюлетень УТА», газету «Останні новини УТА», а також українською та російською мовами – «Телеграми УТА». Його передплатниками були, зокрема, такі державні суспільно-політичні видання, як «Українська ставка» (Київ), «Український тижневик» (Київ), «Український голос» (Тернопіль), «Республіканські вісті» (Вінниця), «Новий шлях», «Громада», «Слово» (усі – Кам’янець-Подільський) та інші.

Таким чином,  створена Дмитром Донцовим агенційна структура продовжувала ще певний час діяти, виявивши в ті драматичні для України часи свою життєздатність.

Анатолій Михайлов, Михайло Сорока

(Далі буде)