8 жовтня. Пам’ятні дати

Сьогодні ввечері в іудеїв світу розпочинається й триватиме до ночі 9 жовтня одне з найвідповідальніших свят року – Йом Кіпур, або День спокутування, Судний день.

Йом Кіпур є наступним іудейським святом після Рош га-Шани – єврейського нового року, що відзначався 10 днів тому. Згідно з повір’ям, цього дня Господь судить людину за її минулорічні вчинки і виносить вирок на рік прийдешній. Духовна сутність Йом Кіпур полягає в очищенні душі, покаянні й прощенні. Власне, саме слово «покаяння» («тшува») має й ще більш широкий смисл – «повернення». Це шлях назад, до Бога, шлях самоаналізу та пошуку Воріт покаяння. В Талмуді є промовистий епізод про царя Менаше – ідолопоклонника, одного з найгірших царів Юдеї за всю її історію. Коли ангели закрили для нього всі Ворота покаяння, то Всевишній створив для нього нові. Тобто, шанс існує завжди, просто необхідно ним скористатися. Протягом доби Йом Кіпур віруючим, так само як і в Шаббат, суворо забороняється працювати, вмиватися, носити шкіряне взуття, пити та їсти. Послабити піст дозволяється лише вагітним жінкам і важко хворим. Напередодні Йом Кіпура віруючі просять пробачення у близьких та знайомих не тільки за лихі вчинки, але й за слова, адже якщо тобі не пробачили люди, то не пробачить і Бог. Також існує дуже давній звичай приносити жертву: чоловікам – півня, жінкам – курку (нині їх все частіше замінюють гроші), яких крутять над головою, примовляючи: «Нехай це буде моєю покутою». Потім птицю ріжуть і віддають бідним. Смисл цього обряду (він називається капарот) у тому, що і людину за її гріхи могла б очікувати сумна доля нещасної птиці. Ввечері віруючі запалюють спеціальну поминальну свічку, яка горить протягом доби – її називають «свічкою життя». Обов’язковим у цей день є відвідування синагоги. Молитви Йом Кіпур просякнуті проханнями про прощення і спокутування гріхів як однієї окремої людини, так і всього єврейського народу. До речі, колись давно, саме на Йом Кіпур стародавні юдеї всі свої гріхи символічно перекладали на цапа, а потім відпускали його в пустелю. Саме звідти походить вислів «козел відпущення» (він же «офірний цап» («офіра» - жертва), або «цап-відбувайло»). Після завершення Йом Кіпуру сідають до святкового столу. Приступаючи до трапези, хліб вмочують не в сіль, а в мед. Згідно з Торою, священним текстом юдеїв, у цей час з небес лунають слова: «Іди, їж у радості хліб твій і пий з веселим серцем вино твоє, адже стали бажані справи твої Богу!»

Окрім того, сьогодні своє професійне свято відзначають українські юристи. День юриста встановлений «…на підтримку ініціативи Міністерства юстиції України, Спілки юристів України, Спілки адвокатів України…» згідно з Указом Президента від 16 вересня 1997 року. День юриста - це свято людей, які займаються різноманітною професійною юридичною діяльністю, а саме - адвокатів, прокурорів, суддів, слідчих, нотаріусів, юрисконсультів. Найбільшою фаховою спілкою працівників Феміди є Союз юристів України – добровільне громадське об’єднання правознавців України. На сьогодні у його складі понад 100 тисяч індивідуальних членів та майже стільки ж юристів в установах, на підприємствах і в організаціях, що є її колективними членами і галузевими асоціаціями. Організації Союзу діють у всіх регіонах країни.

Події дня:

Цього дня у 1632 році відбулась Корсунська рада – одна з козацьких рад, що відбувались у зв’язку з посиленням гніту шляхетської Польщі на Україну. На цю раду зібралися 2 тисячі козаків і козацької старшини. Корсунська рада ухвалила відстоювати православ’я і не пускати «ляхів» у Лівобережну Україну. Також на раді вперше була висунута ідея захисту своїх прав на певній території, що засвідчувало наміри утворити власну козацьку республіку.

Ювілеї дня:

148 років від дня народження Івана Піддубного (1871–1949), славетного українського спортсмена, професійного борця. Селянин з Черкащини 6 разів поспіль ставав чемпіоном світу. За сорок років виступів Піддубний  не програв жодного чемпіонату і отримав світове визнання як  «чемпіон чемпіонів». Кар’єру борця розпочинав у цирку, а вже потім почав професійно займатися боротьбою. Від його виступів шаленіла публіка в Парижі і Мілані, Франкфурті, Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Лос-Анджелесі. Загалом Піддубний виступав у 14 країнах. Спортсмен усе життя намагався триматися подалі від політики. Після більшовицького перевороту він не підтримував ні білих, ні червоних, ні зелених – натомість їздив по містах і тішив публіку своїми непересічними здібностями. Але не втримався під час паспортизації 1932-1933 років, коли в його паспорті написали «Поддубный», а в графі національність «русский». Його це обурило, й він почав звертатися в різні радянські інстанції, щоб його прізвище і національність написали правильно. Але йому ввічливо відмовили. Тоді борець сам виправив «о» на «і», а «русский» на «українець». За що й потрапив у 1937 році до катівень НКВС у Ростові-на-Дону за статтею «антирадянська агітація та український націоналізм». В ув’язненні спортсмен піддавався тортурам – рубці на тілі від паяльника у нього залишилися на все життя. «Побував у чортів у пеклі за мову та за паспорт. Але нічого, я ж борець, чемпіон світу, а не тюлька на двох ногах», - сумно жартував Піддубний. Просидів у НКВС декілька тижнів, а потім його випустили. Подейкували, що за нього заступився хтось із високопосадовців. Удруге Піддубного арештували після війни. Цього разу вже за співпрацю з німцями. Піддубний не евакуювався з Єйська (Кубань), в якому жив перед війною. На запитання, чому він не виїхав, відповідав: «Куди тікати? Помирати скоро». Нацисти до світового чемпіона ставилися з повагою, навіть дозволили носити орден Трудового Червоного Прапора; видавали продукти. Працював він у більярдній і часом викидав п’яних німців за комір на вулицю. Останні не ображалися. Відступаючи, пропонували виїхати до Німеччини, але він відмовився. З в’язниці НКВС Піддубного незабаром звільнили. Знову за браком доказів. Доживав віку уславлений спортсмен у тому ж таки Єйську у страшних злиднях. Грошей не вистачало навіть на хліб, тому змушений був продавати свої медалі.  

Цього дня народилась Сігурні Вівер (1949), американська кіноактриса, продюсер. Знімалась у фільмах: «Крижаний вітер», «Ділова дівчина», «Горили в тумані», «Аватар», «Червоні вогні», серії фільмів «Чужий». Саме роль лейтенанта міжпланетного корабля Еллен Ріплі й зробила Сігурні Вівер знаменитою на весь світ. Цю роль, яка вже увійшла в американську кіноміфологію, актрисі запропонували в 1979 році, не в кращу пору її життя. І саме ця роль стала вирішальною в її кар’єрі, визначивши жорсткий характер амплуа й принісши миттєву славу. «Я вдячна Чужому. Цей виродок дав мені все. Утім, я не хотіла зніматися в «Чужому». Я хотіла Шекспіра, Вуді Аллена, Майкла Ніколса. Але мені на той момент не залишалося нічого іншого… Гаразд, сказала я собі, тоді я покажу їм Генрі П’ятого на Марсі. Та й показала! Але мені й сьогодні здається, що це мало хто помітив». Сігурні Вівер народилася в сім’ї актриси й керівника телекомпанії NBC. Батько цікавився стародавньою історією й мало не назвав дівчинку Флавією. У Сігурні було привілейоване дитинство, втім мук акселерації вона не уникла: їй здавалося, буцімто всі в класі насміхаються з її зросту і зовнішності. Потім була Єльська школа драми (і трохи Стенфорда), по закінченню якої вона повернулася у рідний Нью-Йорк з однозначним присудом педагогів – забути про артистичні амбіції. Однак молода актриса виявила міцний характер – не зважаючи ні на що, майже шість років вона грала в маленьких театрах (зазвичай безплатно), та брала участь в інтелектуальних витівках свого товариша по Єлю драматурга Крістофера Дуранга. Актрисі було 30, коли їй запропонували роль лейтенанта Ріплі. Зі своєю героїнею Сігурні Вівер провела більш як 10 років. У проміжках між варіантами «Чужого» вона зіграла з десяток незалежних жінок чоловічих професій. Нині вона разом з сім’єю мешкає на Мангеттені, колекціонує записи Едіт Піаф і старі сорокоп’ятки з арабською музикою (в юності брала уроки танцю живота, хоча потім кинула й почала досить серйозно займатися карате), мріє знятися в комедії, легко згадує про юнацькі страждання, сміється над своїм зростом і невдачами з «Оскаром» (вона була номінована тричі, але безуспішно – за «Чужих», «Ділову дівчину» і «Горил в тумані»). «Шоу-бізнес влаштований таким чином, що вам завжди доводиться начебто вибачатись за свій вік. Щоразу, коли ви відзначаєте чергове прожите десятиліття, вас запитують: ну що, не страшно в ці ваші сорок, п’ятдесят чи шістдесят. Але мені це ніколи не здавалося страшним. Не страшно починати черговий десяток років. Страшно прокинутися одного разу й зрозуміти, що попереду не залишилося жодного десятка... Мене важко налякати. Потвор я не боюся. Найжахливішими мені видаються ті чудовиська, яких виробляє пластична хірургія – моторошні людські конструктори: обличчя 30-літньої та 60-річне тіло».

Роковини смерті:

День пам'яті Гната Хоткевича (псевд. – Гнат Галайда; 1877-1938), українського письменника, актора, мистецтвознавця, бандуриста, режисера. Організатор першого українського робітничого театру в Харкові (1906) та Гуцульського селянського театру (режисером якого деякий час був і Лесь Курбас); виступав з концертами як бандурист. Після 1917 року працював педагогом. У 1927 організував капелу бандуристів у Полтаві, з 1934 року вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті. У 1938 був заарештований і розстріляний органами НКВС. Твори Гната Хоткевича забороняли цензурні відомства трьох імперій: Російської, Австро-Угорської і Радянської. Хоткевич з його безкомпромісністю і гострим відчуттям національного не вписувався в жодну схему. Чого варті лише думка, що «…страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність… і від нього можна ждати усякої гидоти». Його самобутня особистість ніяк не вміщувалася на прокрустовому ложі «будівників комунізму». За що й поплатився власним життям.