17 червня. Пам’ятні дати

Щороку, 17 червня, з ініціативи ООН, відзначається Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою.

Цього дня, в 1994 році, в Парижі, була підписана Міжнародна конвенція про боротьбу з опустелюванням. Документ набрав чинності 26 грудня 1996 року (Україна приєдналася до конвенції у 2002 році).

Проблема опустелювання - це проблема світового значення, яка має серйозні наслідки для системи міжнародної екологічної безпеки, зусиль для подолання бідності, соціально-економічної стабільності та сталого розвитку.

Опустелювання – це результат циклу деградації земель, що перетворює колись плодючі землі в непродуктивні, а також є наслідком надмірної експлуатації земель за умов інтенсивного землеробства, вирубки лісів задля отримання палива і деревини, а також вибивання пасовиськ худобою. Таким чином, під опустелюванням мається на увазі не стільки самі пустельні й посушливі райони, скільки наслідки надмірного використання ресурсів Землі.

Для України, попри світову славу її чорноземів, проблема опустелювання також є актуальною і гострою. До деградаційних процесів характерних для нашої країни можна віднести ерозію, забруднення, підтоплення територій, зсуви ґрунту, знищення полезахисних лісосмуг.

В 2021 році День боротьби з опустелюванням і посухою присвячений темі перетворення деградованих земель в здорові земельні угіддя. Адже, як зазначають в ООН, в результаті відновлення деградованих земель забезпечується стійкість економіки, створюються нові робочі місця, підвищується рівень доходів населення і зміцнюється продовольча безпека. Це також може привести до пом'якшення наслідків зміни клімату та по завершенні пандемії COVID-19 стати основою «зеленого» відновлення.

Події дня:

Цього дня у 1672 році в Козачій Діброві поблизу Конотопа були підписані Конотопські статті – договір гетьманського уряду і царської московської адміністрації про міждержавні відносини між Гетьманщиною та Московським царством. Конотопські статті, які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 року з деякими доповненнями. Статті суттєво обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в зовнішній політиці. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. За Конотопськими статтями значно обмежувалась гетьманська влада на користь старшин; вони створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині. Україна впевнено дрейфувала в бік Московії. Одним із підписантів Конотопських статей з українського боку був новообраний гетьман Іван Самойлович, який на ту пору вбачав у зближенні Гетьманщини й Московського царства позитивний ефект. У 1690 році він помре на засланні в російському Тобольську. На засланні перебуватимуть і його сини з родинами, одного з якого (найменшого Григорія) росіяни стратять за звинуваченням у «непристойних» словах проти московських царів.

Ювілеї дня:

139 років від дня народження Ігоря Стравінського (1882–1971), композитора, диригента, одного з найвідоміших (і високооплачуваніших) композиторів ХХ століття. Новатор в царині метроритму, оркестровки, гармонії; справив величезний вплив на розвиток музичного мистецтва ХХ ст. Ігор Стравінський прожив надзвичайно довге й насичене подіями життя – 89 років. Він був громадянином спочатку Російської імперії, потім Франції і, зрештою, США. Лише в США композитор прожив 32 роки. Народився Ігор Сравінський в Оранієнбаумі поблизу Санкт-Петербурга. Його батько – Федір Гнатович Стравінський – оперний співак, бас; декілька років був солістом Київської російської опери. Рід Стравінських походить з Волині. З дитячих років Ігор Стравінський вчився грі на фортепіано. У 1900–1905 роках, виконуючи батьківську волю, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Брав уроки композиції у Миколи Римського-Корсакова, якого називав своїм духовним батьком. З 1914 року жив за кордоном: Швейцарія, Франція, з 1939 – в США. Серед творів: балети – «Жар-птиця» (1910), «Петрушка» (1911), «Весна священна» (2013); опери – «Соловей» (1914), «Мавра» (1922). З Україною пов’язаний, так би мовити, перший період життя і творчості Ігоря Стравінського. В 1892-1914 роках він подовгу жив разом із сім’єю в містечку Устилуг поблизу Володимира-Волинського, яке він називав «райським куточком для творчості». Його першою дружиною була двоюрідна сестра (по матері), киянка Катерина Гаврилівна Носенко – Котюля (другим коханням його життя була богемна і екстравагантна Віра Судейкіна – цілковита протилежність Катерині Носенко; втім, і перша, і друга на запального Стравінського діяли заспокійливо). Вони одружилися в 1906 році, прожили 33 роки, мали двох синів (1907, 1910) та двох дочок (1908, 1913). В Устилузі молода сім’я Стравінських мала маєток (будинок був збудований у 1906 році за проектом самого Ігоря Стравінського в стилі швейцарського шале), там він посадив яблуні, там виникали задуми й частково писалися одні з найвідоміших його творів – «Фантастичне скерцо», «Соловей», «Весіллячко» і, головне, «Весна священна». Нині в Устилузі діє музей-садиба Ігоря Стравінського. За радянських часів там був гуртожиток для робітників, тому чудові каміни на другому поверсі були розбиті. Поки в будинку порядкували не звиклі до панських розкошів пролетарі, Стравінський мешкав у Нью-Йорку – вікна його величезної квартири виходили на Централ-парк. Він до останнього концертував і любив свою дружину. На аркуші паперу зі списком щоденних справ, складених Вірою, зверху неодмінно писав: «Спочатку поцілувати тебе…» 

91 рік від дня народження Михайла Гориня (1930-2013), відомого українського громадського і політичного діяча, правозахисника. У 1962 році здружився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Організовував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та самвидаву. У серпні 1965 року заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди, а у квітні 1966 засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. У серпні 1978 року разом із В’ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник». Михайло Горинь брав активну участь у діяльності Української Гельсінської групи, створеної у 1976 році. Разом із Чорноволом та своїм братом Богданом Горинем розробив «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки». У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв’язнів. Брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів СРСР. У грудні 1981 року Гориня знову заарештували, а 25 червня засудили за «антирадянську агітацію і пропаганду та відмову дати покази у справі Івана Кандиби» до 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Помилуваний у 1987 році, реабілітований у 1990. У тому ж році обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. З травня 1992 року до жовтня 1995 очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП у 1997 році стає одним із засновників Республіканської Християнської партії. З грудня 1992 очолював Конгрес національно-демократичних сил. 19 травня 2000 року був обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Цього дня народилась Катерина Гандзюк (1985-2018), українська громадська активістка та правозахисниця. Катерина Гандзюк народилася у Херсоні. Громадською і політичною діяльністю почала займатися ще за часів Помаранчевої революції. Була депутатом Херсонської обласної ради та Херсонської міської ради. У 2016 році її призначили радником Херсонського міського голови та в.о. керуючої справами Виконавчого комітету Херсонської міської ради. 31 липня 2018 року Катерину Гандзюк облили сірчаною кислотою біля під'їзду її будинку у Херсоні. Опіками було уражено понад 30% тіла жінки. Напад стався після резонансного поста в Facebook, в якому Гандзюк розповіла про корупційну схему, яка діє у відносинах між Національною поліцією і херсонської мерією, співробітницею якої вона була. В результаті чиновник Управління захисту економіки в Херсонській області, якого вона звинуватила в корупції та здирництві, був звільнений. Крім конфліктів з херсонської поліцією, активістка відкрито виступала проти підтримки деякими організаціями, політиками і поліцейськими сепаратистських настроїв в Херсонській області. Після нападу, жінка три місяці провела в лікарнях, перенесла кілька операцій, але 4 листопада 2018 року померла. Незадовго до смерті Катерина Гандзюк записала відеозвернення, в якому розповіла, що не тільки вона, а й 40 інших українських активістів піддалися нападам, а замовники цих злочинів досі не знайдені. «Я знаю, що виглядаю погано, але точно знаю, що виглядаю краще, ніж в Україні виглядають справедливість і правосуддя», - зазначила Гандзюк.