Хто вони, ровесники Незалежності

Ті, кому цього року виповнюється тридцять, народилися в іншій країні. Адже освіта, можливості, самовідчуття – все це у них так відрізнялося від того, що мали за «совєтів» їхні батьки.

Вони з першого класу пішли в українську школу, вони вчили українську історію, вони на власні очі бачили дві революції, на їхню долю випала війна, яка триває уже восьмий рік… Якими виросли вони? Ким стали? Чим відрізняються від старших поколінь?

От де вони, скажімо, побували? Як у них з англійською, яку багато хто з нас старших, вивчав у школі та виші, щоби так і не вивчити? А вони – вивчили? Яке у них ставлення до шлюбу і чи живуть вони досі з батьками? Якою мовою вони говорять, що думають про Україну – нинішню та майбутню». Зрештою, як вони відзначили, або ще відзначать свій ювілей? Адже 30 років – це, як у нас вважається, вік зрілості, коли вже час влаштовувати собі «ревізію».

Наших співрозмовників автор відбирала методом «довільного пошуку» – тобто попросила знайомих по Мережі скинути координати молодих людей, народжених 30 років тому, у 1991-му. Може, ви не повірите, але те, що серед них, скажімо, трапився глава обласної державної адміністрації – це дійсно випадковість. Утім, нехай читач думає те, що йому думається, а для нас головне не це, а те, що говорити з усіма було цікаво. Вони дуже різні, ці люди, і ми ще спробуємо осмислити – що ж їх об’єднує.

Сьогодні наші герої – десантник з легендарної 95 бригади, генеральний директор ТОВ «Парк Київська Русь», голова Черкаської обласної державної адміністрації.

Антон Віштал

Київ. Народився 11 жовтня 1991 року. Десантник 95-ї бригади, тієї самої, яку серед перших підняли для відбиття російської агресії у 2014 році і яка потім не раз побувала у самому пеклі – вела бої за Слов’янськ, Красний Лиман, Ясинувату, Дебальцеве, Донецький аеропорт.

Має дві вищі освіти. Одружений.

Був двічі контужений, у 2018 році демобілізувався за станом здоров’я, зараз шукає роботу і допомагає жінці виховувати сина Платона, якому уже рік.

Антон вважає нашим спільним досягненням, що за останні роки в українців з’явилося відчуття власної гідності, розуміння: ми з росіянами – різні.

- Закінчив КІБІ, нинішній Київський університет будівництва і архітектури та житомирський політех, факультет публічного адміністрування. Вільно володію англійською.

І батько, і дід були військовими, тож я теж вирішив піти до армії, і саме у десантні війська, а потім – хотів потрапити в СБУ. Батько казав «залишайся в Києві, я тобі допоможу». Та що то за служба у Києві? І я ще до війни, у 2013-му підписав контракт на три роки.

За спеціальністю зараз роботи знайти не можу – кажуть, немає досвіду. До ковіду влаштувався особистим охоронцем, потім почався карантиня і мої послуги не знадобилися.

Яким має бути оптимальний заробіток в Україні? Якщо для одного – 15-20 тисяч гривень вистачить, думаю. Автівку маю, а от житло ми винаймаємо. Я й закордоном був лише двічі: перед війною у Туреччині з батьками і відразу після демобілізації – на Шрі Ланці.

Я зараз зовсім інша людина, ніж був до війни. Я був, як усі – для мене було круто покататися на класній тачці, круто – класно погуляти. Дякувати батькам – у мене все було. У звичайному житті як? Якщо розбився смартфон – це вже трагедія. Та ж ні, коли розбився смартфон – це просто одна із невеличких проблем, із яких складається життя.

Коли я потрапив на війну, я зрозумів, що щастя – зовсім в іншому. Як би це пояснити… Щастя – у дрібницях. Щастя – після кількох днів без їжі знайти звідкілясь у кишені «барбариску» і примудритися розділити її на три частинки – для себе і ще двох товаришів. Щастя – лягти спати під обстрілом, а вранці побачити хлопців живими.

Зараз у мене третє життя і новий сенс– син, оце маленьке чудо, яке повзає.

З жінкою побралися десь півроку тому, а разом живемо вже два з половиною роки. І десь стільки ж часу – окремо від батьків.

Про мову. У дружини мама говорить українською завжди, а я – залежно від того, якою мовою розмовляє співбесідник. Коли потрапив на війну, там десь 60-70 відсотків розмовляли українською або на суржику. А коли повернувся, побачив, що частина моїх друзів, які раніше спілкувалися лише російською, принципово повністю перейшли на українську.

На своє тридцятиріччя хочу зібрати усіх близьких – зі школи, інституту, армії.

Ніхто з моїх побратимів не спився, усі працюють, мають родини, а про війну ми згадуємо лише між собою. До речі, на фронті я виграв пляшку віскі, тому що жодного разу не запалив. Хоча багато хлопців, які раніше й не торкалися цигарок, почали палити ледь не з першого дня.

Якби була можливість повернутися назад, у 2013 рік, чи пішов би я тоді в армію? Якби не втрачене здоров’я – я ні про що не шкодую. Я дуже скучив за тією атмосферою єдності на фронті, тим відчуттям ліктя, коли страшно, але за твоєю спиною той, хто завжди прикриє.

Більше скажу, коли я йшов до армії, я не був таким патріотом, як зараз. Але у 2014 році, коли нас викликали на День Незалежності на військовий парад, у мене була можливість не повертатися на війну. Я подумав: «а як я дивитимусь в очі хлопцям?».

За ці 30 років люди стали пишатися, що вони українці. З’явилося розуміння, що ми з росіянами – різні, з’явилося відчуття власної гідності.

Я думаю, щоб у нас у майбутньому все було добре, українці мають змінитися – людям треба думати не тільки про себе та власну вигоду, а й про інших.

Стосовно себе, плани-мрії прості: робота, власне житло і дати дитині любов і знання.

Наталія Коваль

Київ. Народилася 2 листопада 1991 року. Генеральний директор ТОВ «Парк Київська Русь». Після вишу відразу пішла працювати в «Парку»: починала в прес-службі, займалася і SMM, і рекламою.

Наталія вважає, що досягнення України в тому, що у людей з’явилося більше можливостей для самореалізації.

– Закінчила факультет економічної кібернетики Національного технічного університету України «КПІ» ім.Сікорського. Володію вільно англійською, трохи гірше – німецькою.

Ми – туристична галузь, до ковіду у нас було більше відвідувачів, більше іноземців, зараз, звичайно, менше. До ковіду часто були й закордонні відрядження, у 15 країнах побувала точно. Я люблю свою роботу і вимірюю її не розміром зарплати, а задоволенням, яке від неї отримую.

Ніколи не вираховувала, скільки витрачаю на розваги та шопінг. Якщо мені щось треба, просто йду і купую – для того, щоб отримати розраду, до торговельних центрів не ходжу. У нічні клуби – теж. Коли 6-7 днів на тиждень ти на роботі – не до клубів. Автівка є, а житло дісталося від батьків.

Щодо сім’ї – це як кому на долі написано. У когось для щастя має бути троє дітей, хтось і без дітей може бути щасливим.

У сучасному житті для мене чи не найважливіше – вільний доступ до інформації, до кращих і передових знань. Навіть не уявляю, як із цим було раніше.

Літературу здебільшого читаю наукову – це історія, філософія, астрономія. Люблю світову класику. Серед останнього прочитаного – «Цитадель» Екзюпері. Люблю вірші Ліни Костенко. Музику теж люблю класичну, часто буваю у філармонії. А от із українських груп подобаються «Тінь сонця» і Тіна Кароль.

Як збираюся відзначити свій ювілей? Зазвичай ми з друзями поєднуємо активний відпочинок із спокійним. Спочатку, скажімо, у якусь квест-кімнату або покататися на роликах, а потім посидимо десь із тортом.

Своїми досягненнями вважаю, мабуть, те, що я систематично і вже досить давно, ще зі студентства, займаюсь популяризацією історії, культури, традицій, обрядів Русі-України – серед молоді, дітей, іноземців. Адже ми – держава, якій більше тисячі років, а не тридцять.

Досягнення України, на мій погляд, в тому, що вона відбулася, як держава, і що у людей, які в ній народилися, з’явилося більше можливостей для самореалізації.

Мої однолітки добре володіють новими технологіями, вони хочуть впливати на суспільне життя, багато знайомих були на Майдані. Я на роботі постійно спілкуюся українською, друзі – 50 на 50.

Особисто я не палю, не вживаю алкоголь, лише бокал вина на свята, і у моєму оточенні відсотків 80 тих, хто теж не палить і не п’є. Вже років сім займаюся східними танцями, намагаюся дотримуватися правильного харчування – овочі, фрукти, трав’яні чаї. Ми з сестрою сортуємо сміття, намагаємося раціонально використовувати воду.

Про що спілкуємося з друзями? Розповідаємо одне одному про якісь цікаві передачі на ютубі, книжки, події. Ні, нові спідниці не обговорюємо, мені більш цікаво, як виховувалася Клеопатра, як Македонський завойовував світ, що думав про державність Платон і Аристотель.

У планах – розвиватися, робити щось корисне для світу. А Україні я б побажала, щоб скоріше закінчилася війна, а на чолі держави стояли справжні державотворці, які знаються на справі та турбуються про людей.

Олександр Скічко

Черкаси. Народився 29 січня 1991 року. Голова Черкаської обласної державної адміністрації. У минулому – актор і популярний телеведучий.

Олександр впевнений, що Україну очікують лише позитивні зміни.

– Закінчив Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. Англійською володію вільно. До речі, школярем двічі їздив на літні мовні курси до Великої Британії.

Оптимальний заробіток? Складно сказати. Зараз через ковід люди стали менше заробляти. Стосовно себе – в цілому сімейним бюджетом я задоволений: дружина має готельно-ресторанний бізнес.

Яка частка бюджету витрачається на шопінг і розваги-ресторани? Поняття не маю – цим займається моя друга половина. Дружина живе зараз на два міста, готувати мені нікому, доводиться харчуватися у ресторанчиках – це рахувати чи ні?

А шопінг я не люблю. Тільки раз на рік, коли шалені розпродажі, можу кудись сходити, адже це приємно – купити щось дешевше.

Раніше за кордон ми з жінкою намагалися вирватися ледве не на кожні вихідні, побачили в цілому десь 30 країн. Нині на це просто немає часу.

Живу окремо від батьків з 17 років. Маю сина (від першого шлюбу дружини. – Ред.), якому 13 років і шестирічну доньку. Думаю, одружуватися треба, коли людина стане самостійною: для когось це 20 років, для когось – 30.

П’ять років тому купили в Києві на Печерську квартиру, 98 «квадратів» – це було саме те, що ми хотіли. Зараз вимоги до житла трохи змінилися.

Колись, зустрічаючись із друзями, розповідали один одному про подорожі, обговорювали якусь музику, зараз розмови – лише про роботу. Останнім часом і читаю лише у відпустці, переважно – світову класику. З українських музичних виконавців найбільш подобаються MONATIK і Бумбокс.

Погоджусь, що є така тенденція – мої ровесники палять менше – серед друзів лише відсотків 20-30, здебільшого і вина можуть собі дозволити лише келих-другий.

Вважаю, що сьогодні в Україні є повна свобода слова – можна висловити будь-яку думку, позицію, і вам за це нічого не буде. Те, що було раніше, і що зараз – це небо і земля.

Стосовно прав людини, гідний і достойний заробіток – це теж право людини, і в цьому питанні у нас є куди рости.

Свій ювілей відсвяткував увечері вдома з родиною – це був будній день і ще тривав карантин.

Найбільшим досягненням вважаю мою щасливу родину. Не думав поки, ким виростуть діти, але я підтримаю будь-який їхній вибір.

А посади – це не досягнення. Досягнення – те, що ти корисного зробив на цій посаді. Мені вже багато чого вдалося, багато планів. Оця хороша дорога, по якій я зараз їду і яка дає можливість нам з вами спокійно спілкуватися, – це теж невелике досягнення.

Головне ж досягнення України в тому, що сьогодні це – інша країна. І виходячи з того, що в ній відбувається, я очікую лише позитивних змін.

* * *

Наступними героями нашої публікації стануть: контент-маркетолог Аліна Бондарєва з Луганської області, заступник директора з виховної роботи Полтавського базового медично-фахового коледжу Тетяна Чемісова, керівник відділу продажу E-commerce в ПриватБанку Дмитро Сергієнко з Чернігівщини.

Лариса Гаврилова, Київ