Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери

Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери нещодавно налагодив процес відновлення архівних документів. Документальні свідчення та світлини – це головні експонати музею, тут їх рятують від вологи й різних пошкоджень, яких артефакти зазнали за кілька десятиліть зберігання у схованках. Як поповнює Музей визвольної боротьби свої експозиції, про що розповідають архіви та як відзначали свято Покрови раніше в підпіллі ОУН, кореспондентові Укрінформу розповів директор музею, історик Ярослав Коретчук.

НАШІ МУЗЕЇ НЕ МОЖУТЬ КОНКУРУВАТИ НА АНТИКВАРНОМУ РИНКУ

- Пане Ярославе, нещодавно Павло Клімкін передав архівні документи до обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Чи досліджували ви ці архіви? Яке значення для історії УПА вони мають?

- Павло Клімкін передав нам документи підпілля ОУН періоду 1947-1949 років. Частково – це звіти, які розкривають життя суспільства під радянською окупацією – місцевої влади, органів МГБ, тодішньої міліції, ставлення населення до радянської влади, до визвольного руху. Більша частина цих документів походить зі Львівщини і стосується цього регіону. Друга частина архівів – це пропагандистська робота: листівки, заклики, оголошення ідеологічного змісту. Доволі цікавим є лист Йосифа Сліпого (архієпископ, предстоятель УГКЦ, – ред.) до підпільників, де він розповідає про умови свого перебування в радянських таборах. Водночас там є завуальований заклик до боротьби і праці для утвердження Української держави. Загалом, Клімкін нам передав 53 документи щодо діяльності українських націоналістів.

- Де найчастіше знаходять подібні архіви?

- Ось ці документи – це архіви з повстанського бідона, який свого часу знайшли і зберігали у приватних руках, а потім віддали політикові. Коли Клімкін їх прочитав, то вирішив передати їх нашому музеєві, і ми йому вдячні за це.

Такі архіви доволі часто знаходять. Сьогодні стало модним придбати собі металошукач і мандрувати з ним місцями колишніх поселень націоналістів, історичних боїв. Оскільки такі архіви зберігали в металевих бідонах від молока, то їх швидко знаходять із цим пристроєм. Частину документів віддають Львівському музею «Тюрма на Лонцького», частину приносять до нас. Ми їх реставруємо, зберігаємо і демонструємо людям. На жаль, ще частина таких знахідок мандрує на антикварний ринок. Ними успішно торгують, обмінюються. В Україні є потужні колекціонери, які цим займаються. Я завше наголошую, що архіви краще передати музеям. У приватних руках вони залишаються недоступними для громадськості, лише – для вузького кола людей.

- Музеям важко конкурувати з приватними колекціонерами на антикварному ринку?

- Так. Прикро, але наші музеї не мають коштів на придбання експонатів. Гроші на це не передбачені, тоді як досвід США та країн ЄС демонструють, що музеї успішно можуть викуповувати на антикварних аукціонах раритети до своїх колекцій. Та можу похвалити наш музей у цьому плані. Ми не перший рік активно використовуємо європейський досвід, залучаючи громадськість до викупу історичних артефактів. По-перше, поповнюємо музейну колекцію, по-друге, рятуємо раритети і по-третє – спонукаємо людей до важливої справи, щоб вони не залишались осторонь і не були байдужими. Адже у меценатів потім з’являється питання: «А на що я дав кошти?» Тобто, виникає зацікавлення до цих речей. У такій системі краудфандингу (фінансування громадою, – авт.) ми – у трійці музеїв, які це роблять.

За останні два з половиною роки ми залучили понад 300 тисяч гривень. Так вдалося викупити кілька десятків оригінальних світлин вояків УПА, а їх є не так уже й багато. Також є світлини «Дивізії СС «Галичина», придбали оригінальні кліше, з яких повстанці виготовляли листівки, прапор товариства «Сокіл» і ще кокарди, особисті речі повстанців того періоду. Процес пошуку як мецената, так і раритету є клопітким і довготривалим.

- А є сьогодні на антикварному аукціоні речі, які б ви хотіли отримати для музею? Що саме?

- Є. Тепер із приватної колекції продається повстанський бідон, в якому є 271 документ ОУН, з них 10 – це рукописи українського поета Марка Боєслава – Михайла Дяченка з села Боднарів (крайовий референт пропаганди Карпатського краю ОУН, – авт.) Вартість цих документів настільки велика, що я поки що не можу знайти людину, до якої звернутись за допомогою у викупі.

- Про яку суму йдеться?

- 15 тисяч доларів.

МОСКВА ВАНТАЖІВКАМИ ВИВОЗИЛА ДОКУМЕНТИ ПРО УПА ТА АГЕНТУРУ

- Нещодавно Музей визвольної боротьби зумів налагодити відновлення пошкоджених документів. Тепер у музеї всі знахідки можна відновити і прочитати?

- На жаль, ні. Зараз ми маємо два бідони документів, але через іржаву поверхню посудини – всередину потрапила вода. Архівам це завдало непоправної шкоди. Вони були брудні, порвані, в ґрунті, воді. Навіть професійні реставратори відмовлялися з ними працювати. Ми ж наважились їх зберегти. Мочили, сушили, складали докупи частинки текстів. Так, більша частина буде втрачена назавжди, але дещо врятуємо. Тут маємо ще одну проблему. Кілька років поспіль просимо, щоб нам виділили кошти для роботи професійного реставратора. Через брак фінансування поки що це неможливо зробити. Тому все робимо власними силами і, очевидно, що не так професійно. Але реставратор потрібний, бо в основі нашої збірки – документи й фотографії. Ці речі дають нам можливість краще зрозуміти історію національно-визвольного руху. Вони є унікальними для написання історії сіл, міст, районів. У таких документах є багато інформації про підпільників ОУН, те, як вони працювали, де і коли загинули. А реставрація документів – дуже дорога справа.

- З архівними установами співпрацюєте у цьому напрямку?

- Так. З обласним архівом ми організовуємо спільні виставки до історичних подій. У нас ще є архіви СБУ, МВС, колишніх районних військових комісаріатів. Якщо архів СБУ тепер відкритий, то з ознайомленням із документами МВС є труднощі. Вони спираються не на закон, а на внутрішні розпорядження. Тобто, людина не може почитати про виселення родини, конфісковане майно чи депортацію. Архіви МВС уже два роки передають Поліції. Є труднощі з документами районних військових комісаріатів. Адже у 1940-х роках деякі з них брали участь у боротьбі з повстанським рухом. На жаль, велика частина українських архівів є на території Російської Федерації. Свого часу вони були вивезені. Багато документів зникли у 1990-і роки, коли в Україні на зміну КГБ ставала СБУ. У цей перехідний період Москва вантажівками вивозила документи, особливо ті, що стосуються історії українського визвольного руху та їхньої агентури в Україні. Усі ці документи залишаються засекреченими. Навіть росіяни з ними не можуть ознайомитись. Там гриф «секретності» архівам продовжили ще на 70 років та розкидали їх по всій Росії: Санкт-Петербург, Владімір, Москва.

Розумієте, у кожному документі криється окрема історія. Ось тепер у музеї ми готуємо презентацію архівів про страту сімох зрадників у лавах УПА. Вони були агентами НКВД і видавали повстанців. Після проведення допитів, а ми маємо їх протоколи, є свідчення про знищення цих людей. Звичайно, перед цим відбувалося слідство. Український повстанський рух в умовах підпільної боротьби вирізнявся тим, що мав певну систему законності. Тобто, страти не проводили за кілька хвилин лише тому, що хтось на людину наговорив. Ні. Відбувався процес. Якщо були підозри, що людина співпрацює з органами НКВД, її повідомляли з проханням усе це припинити. Далі Служба безпеки УПА вимагала підтвердження про цю діяльність із трьох джерел. У кожному селі був інформатор СБ, представник мережі ОУН, часто це був станичний, а потім шукали підтверджувальні документи про зраду. Лише після цього таку людину арештовували, проводили допит. Арештованому пропонували зізнатись. Це радянська пропаганда намагалась нам нав’язати, що повстанці були злочинцями та без слідства й доказів убивали людей. У нас сьогодні є десятки протоколів допитів, де повстанці зізнавались у доносах. Звичайно, залишити людину живою в умовах кривавого протистояння було неможливо. Покарання здійснювали у двох форматах: публічно або таємно. Перевагу надавали непублічності.

У ПІДПІЛЛЯ ЙШЛИ МОЛОДІ РОМАНТИКИ

- Ось ви читаєте ці архівні документи, протоколи допитів, свідчень. Яким бачите українського повстанця? Можете змалювати його портрет?

- Найперше, це була молода людина 18-25 років. Майже всі – романтики, й усі вони були дуже ідейними людьми, аж до самопожертви. Перебуваючи у криївці в оточенні енкаведистів, без шансів порятувати своє життя, багато з них не здавались, а знищували себе. Левова частка повстанців були освіченими. Це були представники заможних селянських родин, діти священників, викладачів гімназій та університетів, лікарів. Людей зі слабшою освітою у криївках підтягували. Тобто, самоосвіта у повстанців була теж на першому місці. У підпілля пішли люди, які роками вивчали історію України, приклади героїзму попередників. Усе це закладало усвідомлення того, що Україна має бути самодостатньою нацією. Процитую Романа Шухевича: «Я свідомо розумію зі своїми вояками, що ми всі загинемо». Так і було. Особливо після 1947 року вони всі це розуміли. Втім вони прагнули і хотіли стати «тим добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за Незалежність України». Нам сьогодні багато закидають, мовляв, Незалежність упала нам в руки з небес. Ні. Повстанці своєю самопосвятою залишили у суспільстві ідею «Великої України». І ця ідея наче визріла у 1991-му, коли українці отримали шанс визначити свою долю.

Переконаний, маємо шанувати пам’ять повстанців, бо багато з них віддали все за цю ідею. Одні гинули, навіть не створивши своєї сім’ї. Є десятки підпільників, у яких діти народились і померли у криївках від голоду, бо мама не могла принести молока. Є випадки, коли підпільники віддавали своїх дітей чужим людям, розуміючи, що вони не виживуть. До прикладу, Галас (Василь Галас – крайовий провідник ОУН, – авт.) так віддав дитину, а потім його шантажували її життям, вимагаючи, аби він вийшов з лісу. Я завжди кажу: уявіть, що вашу родину вивозять до Сибіру, а енкаведисти просять здатись, і лише тоді обіцяють помилувати дітей та дружину. І тут є велика самопосвята – залишитись у підпіллі. Так, дехто осуджує повстанців. Мовляв, здались у 1955 році. Але ж вони пішли у ліс у 1942-му, і всі ці роки могли загинути щосекунди, бо жили там, де постійно може бути облава, де немає води, їжі, дошкуляють комахи і загрожує звірина, де хворіли і вмирали без меддопомоги. Оці моменти люди мають розуміти. Нам роками нав’язували образ «хлопців з автоматами», які ховались у лісі й били москалів. Але документи нам розповідають про інше життя.

Кожний папірець сьогодні відкриває нам героїчну історію повстанців. Є ще десятки імен, яких ми знаємо лише на псевдо і не здогадуємось, де їхні могили і що трапилося з їхніми сім’ями. Ми працюємо з архівами, аби повернути ці імена й історію повстанського руху. А вона, запевняю, не завершується іменами Романа Шухевича і Степана Бандери. Кожен із тих хлопців був Героєм. Наголошую, кожен.

- Романові Шухевичу пропонували виїхати за кордон?

- Так. Але він відмовився. Він не хотів стати ще одним емігрантом, який з-за кордону буде розповідати, як боротися за Україну. Він міг вивезти за кордон свою родину, але не зробив цього. Знаєте чому? Бо розумів, що не зможе дивитись у вічі своїм воякам, в яких родини тоді вивозили до Сибіру. Так сім’я Шухевича залишилась. Дружина Наталя опинилась у радянському концтаборі, дітей Юрка і Марійку вивезли у донецький сиротинець. І таких прикладів самопожертви серед повстанців є багато.

- Як розвіяти в суспільстві цей стереотипний образ «хлопця з автоматом»?

- Його нам роками нав’язували. Я кілька років виношую ідею створити музей просто неба на Рогатинщині. Ця територія – на стику трьох областей: Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Там розташовувався свого часу повстанський табір. Добре було б відтворити всі ті умови, у яких жили підпільники. Тоді українські родини могли б приїжджати і спробувати жити, як повстанці. Носити такий самий одяг, споживати ті ж страви, вночі виходити на варту зі зброєю, жити у криївці. Тобто, заглибитись у це життя, аби збагнути його. Бо можна нескінченно розповідати про повстанців і читати лекції, але вони так не зайдуть людям, як те, коли вони спробують стати повстанцями на кілька днів. Так у Норвегії люди у вихідні мають можливість жити, як вікінги, вивчаючи у такий спосіб історію своїх предків. В Україні є добрий приклад скансену – Хортиця, де є козацькі курені. Ось таких музеїв нам треба більше, щоби краще зрозуміти свою історію. Друге. Нам потрібні хороші фільми. Я завше наводжу приклад фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном. Якщо ми створимо добре кіно, яке охопить мільйони українців, зокрема й тих, які живуть поза Україною, ми всі краще будемо розуміти – хто ми і що нас об’єднує.

СМОЛОСКИП – НАЧЕ ЖИТТЯ ПОВСТАНЦЯ

- Кілька років тому ваша філія – Музей Степана Бандери у Старому Угринові поповнилася фотоапаратом провідника. Чи є нові раритети?

- Нам приємно, що родина Степана Бандери розуміє важливість передачі його особистих речей в український музей. У Старому Угринові, де народився провідник і жила родина Бандер, крок за кроком поповнюємо колекцію з їх допомогою. Після передачі особистого фотоапарата Степана Бандери нам кілька місяців тому передали родинну скриньку, яку провідникові подарувало Братство вояків УПА Великої Британії у 1955 році. Звичайно, ми ці речі постійно не викладаємо в експозицію. Лише у пам’ятні дні – день народження, роковини смерті, створення УПА. В інші дні є ризик їхнього викрадення чи пошкодження. А ми хочемо зберегти ці раритети.

- Кілька років тому в Старому Угринові стався вибух, що пошкодив двері та вікна музею. Як гадаєте, це була спроба викрадення експонатів чи щось інше?

- Так. Близько двох років тому під приміщення музею були закладені вибухові пристрої. За версією правоохоронців, це були тротилові шашки еквівалентом 400 грамів. Вони пошкодили троє дверей і 30 вікон. Поліція кваліфікувала цей випадок як хуліганські дії, тоді як шибки вибивали далеко не камінням. Вважаю, це був напад на музей. Вірогідно, з метою спровокувати у суспільстві протистояння, а не завдати шкоди експонатам. В іншому випадку, ці люди могли б потрапити в приміщення музею. Якщо пригадаєте, ця подія збіглася у часі з нападами на Польське та на Угорське консульство у Закарпатті. Тобто, я бачу спроби провокацій для протистояння українців з іншими країнами. Не виключаю, що тут є слід Москви. Адже офіційна Польща на той час активно виступила на захист України у її боротьбі проти російської агресії.

- З огляду на такі випадки, чи не важливішим для музею було скерувати кошти на посилення охорони, а не на встановлення 50-метрового флагштока?

- Флагшток у Старому Угринові обійшовся в близько 4 мільйони гривень. Так, з нашої точки зору ці кошти краще було б скерувати на охорону, поповнення музею, збільшення його експозиційних площ, на технічні засоби, які б дозволили відвідувати музей людям із фізичними обмеженнями. Та флагшток – це було рішення центральних органів влади, пов’язане з відзначенням 30-річчя Незалежності України. Такі флагштоки встановлювали в усіх регіонах. Ми ж, завдяки підтримці обласного управління культури, оновили і модернізували систему відеоспостереження та сигналізації в музеї, щоб захистити нашу колекцію від посягань.

- Потік туристів зростає до вашого музею?

- Не скажу, що в геометричній прогресії, але зростає. Наші головні туристи – це учнівська молодь і студенти. Найбільше вони приїжджають до музею восени і навесні. У літній період Старий Угринів відвідують родини з різних регіонів, найбільше – з Півдня та Сходу України. Туроператори не дуже активно з нами співпрацюють. Очевидно, вони прагнуть більше показати гостям те, що не викликає в суспільстві протиріччя. А в нашому випадку – не всі мандрівники мають бажання побачити і почути тему Бандери. Ба більше, щоб відвідати музей у Старому Угринові, туристу, який переважно приїжджає на відпочинок у Карпати, треба затратити півдня. Буду відвертим, щороку до музею їде більше молодих людей, які вже народились і виросли в країні без радянської пропаганди і які вважають Степана Бандеру Героєм України. До речі, за соціологічними дослідженням, кількість таких українців збільшується, як і кількість тих, хто вважає вояків ОУН-УПА борцями за волю України, а це 56%. Рейтинг Бандери сьогодні трохи нижчий. На жаль, ще існує багато міфів, які треба розвінчати, аби змінити погляд людей на нашу історію, особливо в період 1920-х років.

- Наша розмова відбувається напередодні свята Покрови. В Україні кілька років поспіль 14 жовтня відзначають День захисників. Знаю, що повстанці, як і козаки, цей день вважали своїм святом здавна. Як його відзначали у підпіллі? Чи були марші Героїв, смолоскипи?

- Свято Покрови почали відзначати у першій половині ХХ століття ще в Легіоні Січових Стрільців. Адже вони виховувались на прикладах українського козацтва. Загалом, перші відділи УПА виникли у 1942 році, але чіткої дати історики поки не мають. Роман Шухевич затвердив це свято для українських повстанців у 1947 році. Звичайно, в умовах підпілля Покрову відзначали не гучно: читали реферати про козацьких гетьманів і їхні перемоги, вірші, правили молебні за полеглими, якщо в тому селі був священник. Смолоскипів і походів на честь вшанування героїв не було. Думаю, ця традиція примандрувала до України з Європи, де теж шанували своїх героїв. Я неодноразово брав участь у таких маршах. Мушу сказати, що це дуже емоційно, яскраво. Але в Івано-Франківську в останні роки націоналістичні організації почали від них відмовлятися. Смолоскипи почали запалювати у період, коли більшість людей ще не сприймали визвольний рух, і це зробило своє, бо привернуло увагу в суспільстві до цієї сторінки історії. Особливо спонукало молодь до вивчення повстанського руху. Що для мене символізує смолоскип? Це наче життя повстанця, яке згоріло, а отой дим після вогню для мене символізує пам'ять про цю людину, яка залишається, як і ідея, за яку вона віддала своє життя.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука