13 грудня. Пам’ятні дати

Цього дня митрополит Андрей Шептицький передав свій приватний художній музей у Львові українському народу

Митрополит Андрей Шептицький заклав його у Львові як приватну колекцію «Церковний музей» ще у лютому 1905 року. Директором музею став історик та мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький, який пропрацював у ньому до 1952 року. Колекція постійно розросталася, й тому в 1911 році для його експозиції митрополит придбав Палац Дуніковських XIX століття по вулиці Драгоманова, 42. Музей було перейменовано у «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького». А вже 13 грудня 1913 року урочистим актом музей було передано в дар українському народові, й того ж дня його двері відкрилися для відвідувачів. Сьогодні Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького зберігає понад сто тисяч артефактів українського мистецтва та національної культури. Предметом особливої гордості є найбільша й найповніша в Україні колекція середньовічного українського сакрального мистецтва XII–XVIII століть. Це ікони, скульптура, рукописи і стародруки, декоративна різьба, металопластика, гаптовані церковні тканини тощо.

Події дня

13 грудня 1917 року Центральна Рада офіційно утворила Повітряний флот.

Після ліквідації Російської імперії на теренах України залишилися досить значні на той час сили російської військової авіації – більше 300 бойових літаків Південно-Західного та Румунського фронтів й Чорноморського флоту та Ескадра повітряних кораблів – 16 важких бомбардувальників «Ілля Муромець» (конструктор – Ігор Сікорський). Частина з них, більш-менш справних, й стала основою майбутнього Повітряного флоту УНР. Першим командувачем авіації було призначено підполковника Віктора Павленка. Йому вдалося до січня 1918 року сформувати військові підрозділи з 188 літаків 26 різних типів – як «трофейних» російських, так й спеціально закуплених у Франції та Німеччині. Цікаво, що до лав Повітряного флоту УНР зголосився й 13-й корпусний авіаційний загін, який дислокувався далеченько від України – в районі Двинська на Північному фронті. Щоправда, через свою віддаленість від України остаточно увійти до складу армії УНР він не зміг. Поряд з бойовими операціями (ведення розвідки, завдавання бомбоштурмових ударів з метою підтримки наземних військ) не менш важливим напрямком діяльності військово-повітряного флоту УНР було здійснення кур'єрських польотів для зв'язку із закордоном. Передбачалось навіть створити цілу мережу регулярних авіаційних ліній, що з'єднали б Україну з іншими країнами. Надалі сили авіації УНР поступово зменшувались і восени 1920 року були зведені до єдиного авіазагону – 1-го Запорізького, який нараховував 3-5 літаків. Однак і цей мізерний у кількісному відношенні підрозділ брав активну участь в бойових діях до останніх днів боїв в листопаді 1920 року.

У цей день народилися

в Україні…

Микола Ярошенко (1846 –1898), художник-передвижник.

Народився у Полтаві. Закінчив Полтавський кадетський корпус, 1-шу Санкт-Петербурзьку військову гімназію та Михайлівську артилерійську академію. 1870 року військового інженера, штабс-капітана Миколу Ярошенка призначено на Петербурзький патронний завод, де він пропрацював понад двадцять років і вийшов у відставку у званні генерал-майора.

 Паралельно з військовою освітою опановував професію художника – у майстерні Адріяна Волкова, вечірній школі малювання Товариства заохочення художників, на вечірніх класах Петербурзької Академії Мистецтв. Його вчителем та ідейним керівником був Іван Крамський. Микола Ярошенко часто приїздив в Україну, зокрема, в останні роки життя – на Полтавщину та Чернігівщину. За своє творче життя створив понад 400 полотен і 1000 малюнків. Зокрема, написав ґалерею портретів визначних людей культури, серед яких Микола Ґе, Володимир Короленко, Володимир Соловйов. Найвідоміші твори художника – «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на українські теми: «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На гойдалці», «Всюди життя» та ін.

Микола Садовський (справж. – Тобілевич; 1856-1933), український актор і режисер, одного з корифеїв українського театру.

В історії української культури важко знайти сім’ю, яка б дала одночасно таке сузір’я талантів, як скромна хутірська сім’я Тобілевичів. Четверо з шести дітей Тобілевичів пов’язали власне життя з українським театром: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський та Панас Саксаганський, їхня сестра, відома актриса Марія Садовська-Барілотті. Найдіяльнішим серед Тобілевичів був Микола Садовський. Він народився в с. Кам’яно-Косуватому на Херсонщині. Батько Карпо Адамович походив із зубожілих дворян, служив прикажчиком у панських маєтках. Мати Євдокія Зіновіївна була кріпачкою, яку викупив з неволі Карпо Тобілевич. Вона мала чудове ліричне сопрано, і діти чимало пісень чули саме в її виконанні. «Університети» почалися для Миколи в 1864 році з Бобринецької повітової школи, потім були гімназія в Херсоні, Єлисаветградське реальне училище. З Бобринця бере початок дружби з Марком Кропивницьким, який часто заходив до родини Івана Карпенка-Карого, де мешкав і Микола Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі. У 1877 році розпочалася війна з Туреччиною, і Микола пішов добровольцем на фронт. Брав участь в обороні Шипки, дійшов до Константинополя, був нагороджений Георгіївським хрестом. З війни повернувся унтер-офіцером. Без театру Садовський жити не міг, тому організував при офіцерському зібранні драматичний гурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, що пізніше взяла собі сценічне прізвище Заньковецька. Відтоді почалася історія їхньої співпраці, а також кохання – пристрасного, часом драматичного. Микола Садовський любив «стрибати в гречку». Потім були сцени, сльози, сварки, вмовляння. Так траплялося безліч разів, аж поки обоє остаточно не зрозуміли, що ліпше жити порізно.

У 1882 році Кропивницький створив свою трупу, актором якої був Садовський, а роком пізніше Садовський стає директором, а Кропивницький – головним режисером. В українському репертуарі Садовський дебютував в ролі Миколи в «Наталці Полтавці». А загалом українському театрові Микола Садовський віддав сорок років життя, зігравши за цей час кількасот ролей. Довелося мандрувати по широких просторах від Балтики до Каспію, від Варшави і аж за Урал. У 1905 році Садовський очолює театр в Галичині, а в 1907 створює в Києві постійний український театр, що проіснував 14 років. У 1921-1923 роках Садовський жив за кордоном, у Празі, куди емігрував разом з армією Петлюри. Тільки завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. В 73 роки він знявся у фільмі «Останній лоцман» (1929). Знімався без дублера, щоча треба було пірнати у холодні дніпровські хвилі…

Оцінюючи акторську діяльність Садовського, Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як артист Садовський глибоко національний український талант. Краса його – народність його. Кожний художник-маляр має свій колорит, і той колорит надає відому красу і оригінальність його творові. Такий колоритний артист і Садовський. По силі драматичної передачі психології людини, по колоритності гри він має мало собі рівних серед артистів російських. Це чисто український національний театр».

Микола Леонтович (1877-1921), композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач українського фольклору.

Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик).

Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу.

Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Микола Дмитрович заїхав у село Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.

Більше про життя і загибель Миколи Леонтовича: https://chas.news/past/kulya-proti-not-yak-chekist-zastreliv-avtora-schedrika

Микола Хвильовий (Микола Фітільов; 1893-1933), письменник, чільний діяч українського відродження 20-х років ХХ століття, один із опонентів Москви.

Автор гострополемічних памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?»; оповідань, новел, віршів. Микола Хвильовий – один із фундаторів мистецької елітарної організації українських письменників ВАПЛІТЕ, де було зосереджено більшість із талановитих на той час митців. Успіх до Хвильового прийшов після виходу у світ прозової збірки «Сині етюди» (1923), яка стильово й тематично започаткувала нову модерну течію в українській літературі. Він був найпопулярнішим українським радянським прозаїком свого часу. Академік Олександр Іванович Білецький назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Московських ідеологів, які закликали «ходить строем и петь хором», надзвичайно непокоїла і дратувала діяльність Миколи Хвильового, адже він чітко сформулював ключові «больові точки» взаємин зі «старшим братом» – по-перше, ніякого «старшого брата» він не визнавав, виступаючи за рівноправні взаємини між державами в усіх сферах; по-друге, на його думку, українське мистецтво мало долучатися до світового, в першу чергу західноєвропейського мистецтва, а ще Росія мала припинити гегемонію в Україні, відійшовши в свої етнографічні межі, адже, так само, як Росія самостійна держава, самостійною є і Україна. Кремль боявся, що небезпечні гасла «Геть від Москви» і «курс на Європу» поширяться і на інші радянські республіки, тому розпочав на Хвильового справжнє полювання. Письменник покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. На час смерті йому було лише 39 років. Можна сказати, що це було демонстративне і протестне самогубство – життєлюб, закоханий у людину і мистецьке слово, він не міг далі жити в ідеологічній задусі московського тоталітаризму.

Читати більше: https://www.istpravda.com.ua/research/5191e0c066718/