Армія невизнаного Придністров'я: десантники на косінні трави

Строковики страждають від дідівщини, контрактникам платять по 130 доларів, а правду про війну приховують

Невизнане Придністров'я останнім часом потроху перетворюється на полігон для «активних заходів» російських спецслужб, які влаштовують там різні провокації зі стріляниною та вибухами. Поки що військові та політичні експерти сперечаються, яку мету переслідує кремль: втягнути так звану ПМР у війну з Україною, чи використати тамтешню армію для нападу на Молдову. Але вже з 28 квітня придністровських чоловіків викликають на тримісячні військові збори.

Так чи інакше, нічого доброго на військовослужбовців квазіреспубліки не чекає, зокрема, на строковиків. Росіяни своїх не шкодують, тож стосовно цих солдатів навіть формулу «их там нет» не застосовуватимуть. А що стати гарматним м'ясом з огляду на стан справ в армії у них є всі шанси, свідчить розповідь вчорашнього військовослужбовця із Придністров'я Аурела Бойка. Цей 18-річний юнак вирішив скласти зброю і перейшов кордон України. Можливість поспілкуватися із ним надало Управління СБ України у Вінницькій області.

Аурел Бойко - із простої сім'ї. До армії не збирався, але його усе ж «загребли».

«До служби в армії  я навчався у політехнічному технікумі на землеміра. В сім'ї було погано з грошима, тому коли був на другому курсі, я поїхав у Польщу. Коли повернувся назад, хотів здати документи на паспорт і виїхати в Румунію. Але коли йшов за паспортом, мене взяли. Приїхала поліція, завезла у військкомат і вже там дали повістку, підписку про невиїзд», - розповідає він.

Виявилось, що в «армії ПМР» - не солодко. Хлопець прослужив кілька місяців у повітряно-десантних військах, у частині, що базується поруч із столицею. Каже, зіткнувся з жорсткою дідівщиною. Про нестатутні відносини у підрозділі повідомляв офіцерам, але вони його звернення проігнорували. Коли стало нестерпно, вирішив утікати.

«Мені дали звільнення у суботу, з часу, до четвертої години неділі. Я приїхав додому, до батьків, побачився з ними. А вранці взяв речі, які зміг, і утік. Прийняв таке рішення, тому що старослужбовці погано ставилися, знущалися з мене, фізично і морально, не давали нормально виспатись. Батьки про моє рішення не знали.  Спочатку хотів утекти до Молдови, але не було на чому перепливти через річку.  А якщо б спробував через міст – одразу б затримали і повернули в армію. Тому дістався до кордону з Україною і перетнув його пішки», - розповідає Аурел.

Він вирішив залишити країну ще до вибухів у Придністров'ї. На той час про можливість участі  солдатів строкової служби у війні росії з Україною не йшлося. Каже, що і його товариші по службі, і батьки досі упевнені, що їх до участі у бойових діях  не залучатимуть. Хіба що контрактників. Тиску на солдатів з боку керівництва стосовно переходу на контрактну службу в його частині не було, а добровільно підписувати контракт бажаючих небагато.

«Дехто, кому місяць-два служити залишалося, хотіли, але передумували. А толку? Я так зрозумів, якщо 9 класів закінчив, тобі сержанта дають, а зарплата – 2500 рублів. Це приблизно 120-130 доларів. Може, 150. Це дуже мало, - середня зарплата 200-300 доларів. Але й цього не дуже вистачає на життя. Якщо є середня освіта – відправляють на курси і получаєш прапорщика», - розповідає Бойко.

Загалом, за час служби у десантних військах хлопець не помітив підготовки до можливої участі в бойових діях. Каже, все було, як завжди. І що справи в «армії ПМР» зовсім не райдужні.

«Ми в основному в наряди ходили і відпочивали, у частині сиділи. Нам казали, що в Україні вже все втихає. Не розумів, що все так серйозно. Говорили, що йде російська  спецоперація, а що така серйозна війна – ні. Максимум, що знав про ці події, – те, що бачив у Тік-Току, Що конфлікт України і росії є, але чому – не знав», - ділиться Аурел.

Загалом, каже, хлопці, з якими він служив, теж не особливо розуміють, що відбувається в Україні. Доступу до інформації вони не мають. Принаймні, під час перебування у розташуванні частини, бо телефони у них відбирають.

«Чим ми в основному займалися? В нас там є поруч дитячий табір. І ми після двох-трьох тижнів служби вже їздили туди на роботу. Косили траву, доглядали територію. Якщо не працювали, нас відпускали додому, у звільнення», - згадує хлопець. Каже, що за час служби навіть серйозної військової техніки не бачив, - лише вантажівки і БРДМ та броньований «уазик». Розповідає, що з російськими військовими за час служби не зустрічався, бо вони від армії ПМР  відокремлені.

Що ж до настроїв товаришів по службі, які залишились в армії, вважає, що воювати з Україною чи Молдовою погодилися б далеко не усі, багато теж утекло б: «Бо це нікому не потрібно – помирати».

Він розуміє, що удома за дезертирство йому світить від двох до п'яти років позбавлення волі. Тому планує залишитися в Україні. Каже, що йому запропонували надати статус адміністративного біженця. Хоче потрапити у якесь велике місто, заробити грошей, і виїхати до Польщі, або Німеччини.  Бо у Придністров'ї молодій людині немає чого робити і майбутнього там теж немає.

Примітка. З міркувань безпеки для життя співрозмовника його ім'я змінене.

Антоніна Мніх

Фото: Олександр Лапін