Сергій Дмитрієв, капелан

Ти ніколи не знаєш, що знайдеш на особистих акаунтах священника Сергія Дмитрієва. Ні, ти знаєш, що знайдеш: черговий рейс з необхідними для армії речами, фото з офіцерами, подяки від солдат. І раптом неймовірно глибока вечірня молитва, написана з сьогодні на сьогодні. І фото, на якому весь підрозділ молиться: немов у чистому вигляді розмова між Богом і ЗСУ.  Я подумала, що недарма військовий підрозділ, яким він опікується, має назву Костянтина Острозького, видатного історичного діяча, який у військову справу вкладався не менше, ніж у розвиток церкви. 

Падре (так називає отця Сергія націонал-патріотична спільнота) також керує соціальною місією Елеос-Україна.

Деколи видається, що отець Сергій відповідає у соцмережах на запитання, які лише кілька хвилин до того прозвучали у твоїй голові. Ми зв’язалися зі священником поговорити про те, як воно - бути капеланом та волонтером (сам він це слово не любить) у ці чотири місяці війни.

- Отче Сергію, так виглядало з вашого ФБ, що ви до війни були абсолютно готові?

- Так. Вона для мене не закінчувалася з 2014 року. З 23 на 24 лютого зранку я в’їжджав у Донецьку область. Купив на заправці під Слов'янськом чупа-чупси, солодощі та боржомі,  командири моєї бригади це люблять. І ми телефоном домовилися о четвертій ранку попити чай. Приїжджаю в штаб бригади. А тут всі на командному пункті спостерігають. Мовляв, має початися атака з літаків, очікуємо, що буде загострення на нашому напрямку. Бачимо на екранах велику кількість літаків, які перетинають кордон на нашому напрямку, але спалахи (бомбардування) йдуть по Краматорську, Волновасі, Маріуполю. Тобто, не по наших позиціях. Я сідаю та їду в батальон. Думаю, що зараз чаю поп’ю, службу Божу відслужу. А командир на позиції каже: отче, починаються бої, збирайте речі, бо ми не знаємо, що буде далі, оточення чи прорив. Волонтер Тата Кеплер передала мені із собою медицини тисяч на триста, важливої, дорогої. Трубки, джгути, вкрай необхідні для вогнепальних поранень. Саме цього дня це все знадобилося. А я мусив ще забрати двох собак з найбільш віддалених позицій, з Новолуганського. Я пообіцяв воякам забрати собак. А туди проїхати було вже дуже важко. Траса забита, цивільні евакуюються. Ми зустрілися в полі, забрав я цих собак. Їду з ними в штаб бригади, а штаб бригади передислоковується в інше місце. І я взнаю, що до Києва доїхати важко, через Харків не проїхати, на Херсонщині танки. Мій подальший шлях був у Новоград-Волинський. Ніхто не знав, з якої сторони в’їжджати до Києва. Ситуація змінювалася постійно, я заїжджав з Борисполя. А наш шелтер св. Ольги біля Гостомеля знаходився. Ми ще встигли евакуювати всіх наших жінок (зараз мешканки гелертеру шиють одяг для військових — ред.). А дорогою почав евакуювати офіс Елеос-Україна, щоб усіх - співробітників, комп’ютери, документацію - перевезти на Західну Україну. А собаки були доставлені в Новоград-Волинський щасливі та здорові.

Відтоді моє життя розподілене між фронтом та тилом.

- Чи війна змінює релігійність?

- Нещодавно близька мені людина повернулася з полону. Він до полону був агностиком, який ставився до капеланського служіння з повагою, але потреби саме у священнику не мав. У полоні ми мали змогу обмінюватися смс-ками, де я просив читати його 90-й псалом або радив інші молитви. Він незабаром буде хреститися. Казав, що його гідність та особистість при абсолютно звірячому ставленні росіян та безперервних тортурах рятували молитва та віра. Він писав слова 90-го псалома на коробках, стінах, простирадлах, щоб зміцнитися і не забути їх, щоб всюди бачити.

Чи збільшився запит на священника? - Швидше, запит на людяність, на любов, на віру, на почуття. Чи збільшилася потреба на таїнства? Я не рахував, але за час війни я охрестив і повінчав багато військових. Щодо шлюбу, то деколи брали шлюб люди, які давно жили разом. А взагалі, кохання на війні — велика таємниця. І війна, певно, дає переосмислення. Нещодавно нашими пасажирами (під час евакуації) були закохані дідусь та бабуся. Із Сєвєродонецька вони тікали від російських бомб світ за очі. Всю дорогу трималися за руки і подавали одне одному ліки, прикривали ковдрою від холоду. Така ніжність і турбота буває тільки у книжках та старих фільмах про кохання.

Але ми бачили цю любов наживо. Сьогодні пара на Закарпатті.

І, якщо йдеться про служіння, багато поховань. Поховання вимагає абсолютної чесності. Цього тижня було п’ять поховань. Я встиг на два. Це було у різних містах. У таких випадках я обираю інших священників і прошу їх поїхати. На останнє поховання приїхало четверо, приїхали до сержанта Кота... Я тоді попросив, щоб були тільки живі квіти. Так і було: живі квіти та прапор України. Хтось мені каже, що, мовляв, ви у такий спосіб підвищуєте культуру поховань. На що я кажу: ні. Під час війни народжуються та загострюються почуття, пісні, любов, вірші, історії.  А живі квіти - лише один із проявів.

Тиша колись настане і для нас. Головне зараз не боятися, не розгубити пам'ять про тих, хто пішов вперед, у цю тишу. А нам у шумі та галасі наближати нашу перемогу, кохати, бути вдячними.

Ще є сповіді. Вони завжди є. Мене якось запитали як людину, якій сповідаються військові, скажіть, чи ми не озвіріли. Ні. Ми стали більше любити свою землю, стали більше цінувати свій народ. І так, ми стали зліші. Але після Бучі, Харкова, Маріуполя українці мають право на таку злість.

А взагалі, війна дещо змінює. Я помітив ставлення до людей у формі. Я під час поїздки на Донбас, під Олександрівкою, зупинився на останній працюючій заправці. Там було дуже багато місцевих, саме жителів регіону, з Луганська. На заправці було людей зо двісті. Заправка вночі - це і туалет, і кафе, бензин ще був. Я пояснював, куди їхати, як правильно їхати на Хмельницький. Ми ж у формі. І тут підходять місцеві, приносять їжу, поїжте, кажуть. Я кажу, ні, ми не з фронту, а туди, з собою у нас все є. Такого раніше ніколи не було, щоб на заправках жителі Донбасу приходили і намагалися нагодувати.  

- А можна порахувати служіння капелана під час війни у цифрах?

- Важко порахувати. Кількість погребінь, хрестин та вінчань не скажу. Бо не знаю, як порахувати. Так само я не скажу про кількість сповідей. Я проїхав за чотири місяці 17 тисяч кілометрів. Придбав за допомогою друзів десять машин. Три тижні на місяць я з військовими та керую Елеосом онлайн. Карантин навчив роботі дистанційно. Протягом одного місяця якось доправив півтора десятки вантажівок на передові позиції з усім необхідним, автівки для виконання бойових задач, медикаменти.

Скільки у мене рукостискань за день? Скільки підтримуючих бесід? Навіть не рахував. Розмови за кавою, це рахується? Чи розмова, коли розвантажуємо гуманітарну допомогу? Чи спільні поїздки... Зараз я об’їжджаю усіх наших поранених військовослужбовців, щоб вони знали, про них пам’ятає і священник, і бригада. Це буде понад триста людей. Дві доби ми об’їжджали родини, батьків, дружин та дітей загиблих на Великдень. Кожна родина тримається за спогади про своїх дітей, чоловіків, батьків.

В їхніх оселях стоять портрети захисників, горить свічечка, поруч ікона.

У кімнатах, з яких сини та доньки назавжди пішли на війну, усе залишається, як і було, нічого не чіпають та не змінюють. Батьки та дружини знають, що їхні герої не вмирають, що вони житимуть, поки їх пам’ятають.

А головне, що я почув майже у кожному домі: “Наші діти навчили нас бути сильними і вільними. Вірити і йти до кінця. До перемоги”.

- Ви вже запускаєте шелтер для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Як вдалося так швидко зреагувати на проблему?

- За десять днів до війни ми провели ZOOM-конференцію в Елеосі - що ми робитимемо на випадок повномасштабного вторгнення?

Я виписав довіреність на випадок, якщо мене не буде, хто матиме право підпису. Ми фактично створили ланцюжок з трьох людей, які можуть приймати рішення, мають доступ до банківських рахунків. І річ навіть не в тому, що кожен може померти. Війна - це форс-мажор: якщо людина раптом потрапляє до окупації, не має доступу до Інтернету, то її повинен хтось змінити.

Як співробітники виїжджатимуть, які точки (міста) зустрічей, ми все продумали за десять днів до вторгнення. Двадцять другого я підписав усі довіреності у нотаріуса. А 23-го виїхав. Соціальне служіння приймає всі виклики у суспільстві. Якщо зараз є необхідність притулку для зґвалтованих жінок, то треба це робити. За кілька днів ми відкриваємо три шелтери для постраждалих від військової агресії. Це Чернівецька, Франківська та Волинська області. У Закарпатській та Франківській тривають ремонти для шелтерів саме для жінок, які потерпіли від зґвалтувань від російських військових. Ми знайшли персонал, повноцінний штаб, юристи, психологи, та й, на жаль, вже черга з жінок.

- Часом звучать докори, що, мовляв, в армії і того нема, і того нема...

-  Війна відкриває багато проблем. Сьогодні необхідні перископи, завтра ліки, післязавтра бронежилети, післязавтра оптика, планшети. Надто коли така широкомасштабна війна. У нас, наприклад, видається два комплекти форми, у польових умовах форма може бути зіпсована. Деколи швидко зі складу отримати форму важко. У перші дні просто не вистачало, тому тут допомагають волонтери.

Якщо до повномасштабного вторгнення військові підрозділи співпрацювали з певними постачальниками, то потім якісь фірми збанкрутіли, були змушені зменшити обсяги. Наприклад, у нас в Бахмуті хлібзавод скоротив потужності. Спочатку були затримки... Розвезення по позиціях ускладнене, можливість готувати їжу є не всюди. Проблеми закриваються, волонтерські фонди працюють дуже добре. Але потрібно, щоб держава реагувала більш гнучко. Війна постійно формує різні потреби.

Наприклад, машини. Вони ламаються і вибухають, адже ворог цілить в наш рух. Сьогодні авто на війні - це вчасно отримані медикаменти, БК, поранені в шпиталь, врятований особовий склад. Якось я збирав на чергову машину, молюся, думаю про це. І раптом дзвінок. "Забирай, Падре, машину."

Тепер ця машина у хлопців. Я їх за війну, напевно, десяток відвіз.

- Отче, а траплялося вам бачити кризу віри у людей. Вас запитували, де Бог?

- Так. І я мав відповідь. Бог зараз в однострої. Він боронить нашу землю, Він тримає наше небо. Бог у ППО, які збивають ракети. У руках волонтерів, які розвантажують, фасують та розвозять гуманітарну допомогу тим, хто потребує її. Бог разом із водіями, які евакуюють людей під обстрілами. Він - із лікарями, які оперують, перев’язують, лікують рани.

Бог зараз у молитвах і нашій перемозі. Бог, як поезія, з'являється з чогось невідомо великого, охоплює душу, серце, думки і дає повну свободу.

Лана Самохвалова, Київ