Вільгельм фон Габсбург. 1. Вишиванка під австрійським кітелем

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про австрійського ерцгерцога з династії Габсбурґів, більш відомого в Україні як Василь Вишиваний – полковник Легіону українських січових стрільців.

Якби свого часу Україна обрала за політичний устрій класичну монархію, у 1918 р. у Києві саме він мав би шанс стати одним із двох претендентів на трон. Тим часом цей полковник Армії УНР офіційно відмовився від намірів стати українським монархом і як Василь Вишиваний уславився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією та щирою любов'ю до України.

*   *   *

Український політик, дипломат, австрійський архикнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, Вільгельм фон Габсбург-Лотрінген (Wilhelm Franz Joseph Karl von Habsburg-Lothringen) народився 10 лютого 1895 р. у родинному маєтку австрійських архикнязів Габсбургів-Лотаринзьких на острові Лошинь (Lussino, Lošinj), розташованім біля містечка Пулі (Далмація, тодішнє Австрійське Примор’я; нині – північна Хорватія), Австро-Угорська імперія. До цього славетного роду належали численні київські князі з числа Рюриковичів, французькі королі й австрійські імператори. Наприклад, передостанній цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф I (Franz Joseph I; 1830-1916) доводився Вільгельму... троюрідним дядьком.

У вітчизняну історію Вільгельм фон Габсбург увійшов під ім’ям Василь Вишиваний, яке за любов до українських вишиванок отримав від вояків легіону УСС у роки І Світової війни. У прапрадідах він мав не просто імператора Священної Римської імперії (1745-1765), засновника лотаринзької гілки німецьких Габсбургів – Франца I Стефана (François Ier du Saint-Empire; 1708-1765), а був прямим нащадком герцога лотаринзького Карла ІІІ (1543-1608), одруженого з Клод Валуа, другою донькою короля Франції Генріха ІІ (1519-1559) і Катерини Медичі.

У свою чергу, Карл ІІІ був прямим нащадком короля Франції Генріха І (1008-1060) й Анни Київської (Anne de Kiev; або: Anne de Russie; 1032-1089) – доньки Ярослава I Мудрого, онуки Володимира I Великого, правнучки Святослава I Хороброго та праправнучки Ігоря I Старого й княгині Ольги. Генеалогічний масштаб уявляєте?

Мати, австрійська архикнягиня Марія Терезія Австрійська-Тосканська (Maria Theresia von Österreich-Toskana; 1862-1933), була дочкою ерцгерцога Карла Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії Імакуляти Борбонської. Із Карлом Стефаном Австрійським вони побралися 28 лютого 1886 р. у Відні. Деякий час родина мешкала у родинному маєтку Под’ярові (Villa Podjavori) біля Пулі. Там у них народилися діти: Елеонора (1886-1974), Рената Марія (1888-1935), Карл Альбрехт (1888-1951), Мехтільда (1891-1966), Лео Карл (1893-1939) та найменший Вільгельм Франц.

Мати Вільгельма походила з італійської родини принца Тосканського, фельдмаршал-лейтенанта, тому в сім'ї спілкувалися італійською мовою, але користувалися й польською. Завдяки батьку Карлу Стефану діти досконало оволоділи німецькою. Удома під суворим наглядом татуся їх навчали гувернанти. Як стверджував у “Мемуарах” сам Вільгельм, у дитинстві він однаковою мірою захоплювався як німецькими поетами-романтиками Генріхом Гейне, Йозефом фон Айхендорфом та Ніколаусом Ленау, так й італійськими класиками – Данте Аліг’єрі, Франческо Петраркою, Джованні Боккаччо, П’єтро Метастазіо та іншими.

*   *   *

У 1905-1911 рр. разом із татком, котрий жваво цікавився вітрильним спортом, та братами Карлом Альбрехтом і Лео вони подорожували світом, відвідавши чимало країн Європи, Африки, Америки і навіть Азії. Починаючи від 1911 р., Карл Стефан служив адміралом Військово-морських сил Австро-Угорщини (окупувавши частину хорватського узбережжя, Венецію, Далмацію та Істрію, Габсбурзька монархія мала вихід до моря). Батько часто брав синів, у мандри Адріатичним морем, на узбережжі якого стояло містечко Пула, а там знаходився штаб австрійських ВМС.

У 1918 р. генерал-інспектор ВМФ (Marineinspekteur) Карл Стефан Австрійський, якому були підзвітні всі командувачі флоту (Flottenkommandant), полишив службу в Імператорських ВМС. Виникли непереборні суперечки із командуванням щодо реорганізації австрійського флоту. На знак протесту Карл Стефан пішов у відставку. Більше того, родина залишила імперію та виїхала на постійне помешкання у родинний маєток “Сайбуш” (“Старий замок”), що у польському містечку Живець (тепер –  Живецький повіт Сілезького воєводства), Західна Галичина.

Там Габсбурги-Лотаринзькі провели решту життя. Останнім володарем спадкового маєтку був старший брат Вільгельма – Карл Альбрехт (Karl Albrecht Nikolaus Leo Gratianus von Österreich; 1888-1951). У 1918 р. він прийняв польське громадянство, а в 1939 р. став генерал-майором польської армії та командував у північній Польщі обороною від нацистів фортеці-міста Грудзьондз (Graudenz), старовинного замку лицарів Тевтонського ордену.

*   *   *

Деякий час (недовго) Вільгельм фон Габсбург відвідував реальну гімназію (Realgymnasium) у Відні. Але класичну освіту довелося урвати, бо сім’я їхала до Живця. Звісно, що кар’єру молодшого сина батько бачив у військовій службі. Тож у 1909 р. юнак закінчив вишкіл у Вищій військовій гімназії (Militär-Oberrealschule) у Маріш-Вайскірхені, що знаходилась на кордоні з Чехією. Цікаво, що в ті ж роки в тому самому училищі кадетом карався й австрійський письменник-модерніст Роберт Музиль (Robert Musil;1880-1942), хоча не знаю, чи були вони знайомі... Усі шляхи до розуму йдуть від душі, й жоден не веде назад.

Курс у гімназії Вільгельм теж не дослухав, бо у 1913 р. батько відправив їх із середнім братом Лео до Терезіанської військової академії (Die Theresianische Militärakademie) в містечку Вінер-Нойштадт, земля Нижня Австрія. Подібний крок відставного адмірала здавався дивним, бо нащадки імператорської сім’ї, як правило, в цісарській армії автоматично отримували офіцерські звання. Однак у родині архикнязя синів виховували у спартанських традиціях. Батько не бажав, щоб у військовій академії Лео та Вільгельму давали потачки. Двійко юних ерцгерцогів династії Габсбургів мешкали в казармі разом з іншими курсантами.

Штрих про мужність представників цієї родини: коли у вересні 1939 р. нацистська Німеччина окупувала Польщу, старший брат Карл Альбрехт відмовився приймати німецьке громадянство (Deutsche Volksliste). Навіть після того, як генерал-майора польської армії заґратили у Кракові та піддали тортурам. Під час окупації патріота спаралізувало на один бік, він став сліпим на одне око, але принципів не зрікся.

*   *   *

Опинившись у Живці, Вільгельм фон Габсбург, як інтелігентний юнак, почав знайомитися з польською культурою, а завдяки спілкуванню з місцевою шляхтою у маєтку “Сайбуш” опанував розмовну мову. Найбільше молодшому синові відставного адмірала подобалися майстер історичних романів Генрик Сенкевич та “співець занепаду”, декадент Юліуш Словацький, котрого Олена Пчілка зараховувала до “найталановитіших польських поетів”. Перший поглузував у 1907 р. над українськими студентами Львівського університету, які вели боротьбу за відкриття у вузах українських катедр, а другий – хоч і народився у волинському Кременці, але особливого “українства” у своїй творчості не виявив.

Навчання в елітній Терезіанській військовій академії  Вільгельму давалося легко, і курсант зосередився на самоосвіті. Маючи широкоглядні інтереси, він читав праці теоретика марксизму Карла Каутського, романтика-ірраціоналіста Фрідріха Ніцше, інших, модних на той час філософів. Паралельно до військової справи юнак студіював літературу та мови, серед яких раптом обрав як вільний факультатив... русинську. То, схоже, це було перше знайомство з українською культурою. Декого з русинів він зазнав ще у Живці, та хотілося знати більше. “Що ним рухало?” – запитаймо себе. Чому, навчаючись у Терезіанській академії, нащадок імператорського роду зацікавився українською культурою та захопився творами Івана Франка, Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Осипа-Юрія Федьковича?

*   *   *

За словами американського історика, проукраїнським поглядом на світ, який зневажали польські князі, Вільгельм фон Габсбург підвищив власний статус у родині. До світоглядної трансформації він рухався не один рік. Скажімо, у 1912 р. наймолодший син раптом залишив мисливську ватагу свого шваґера, польського князя Ольгерда Чарторийського (Olgierd Czartoryski; 1888-1977) і в селі Ворохта (нині – Надвірнянський район Івано-Франківської області) тиждень інкогніто жив із гуцульськими селянами, а потім ще місяць подорожував Карпатами. Невдовзі він оволодів русинською мовою та набув широких знань з української культури. Не тішимо себе чарівною силою лише солов’їної – існували, схоже, більш прагматичні причини. Для Відня було політично доцільним мати такого собі “кишенькового” офіцера цісарської армії, який би представляв дім Габсбургів у русинському середовищі. Тож, ще навчаючись у Терезіанській військовій академії, Вільгельм продовжив українські студії на особисте прохання... імператора Франца Йосипа I.

Ситуація не змінилася, коли 15 березня 1915 р. курсант закінчив навчання, отримав погони молодшого лейтенанта (unterleutnant) цісарського війська і 12 червня т.р. прибув до 13-го (Галицького) полку уланів (k.u.k. Galizisches Ulanen-Regiment Nr.13), де українців служило 55 відсотків. Ситуація там була катастрофічною. Через важкі поразки, завдані російською армією, більшість молодших австрійських офіцерів або загинули, або розгублено командували добряче пошарпаними підрозділами. Попри підлікований туберкульоз, підрозділ йому довелося будувати, як-то кажуть, із нуля. А значить, шукати з підлеглими спільну мову.

Дослідники вважають, першою українською книгою, яку Вільгельм фон Габсбург прочитав наприкінці зими 1915 р., стала “Мала Історія України” (“Kleine Geschichte der Ukraine”) Михайла Грушевського. Її унтер-лейтенанту підсунув український вояк на прізвище Примак, який, між іншим, офіцера вчив читати солов’їною. Як бачите, ніяк не випадково дозвільний інтерес до української культури переростав в участь у політичному житті українців...

У розвідці “Таємне життя Червоного принца” (2009) саме про це напише віденський літературознавець та германіст Ульріх Вайнцірль (Ulrich Weinzierl; 1954):

- Вільгельм фон Габсбург захоплювався русинським фольклором і розповідями про українських козаків з їхнім повстанням проти польської шляхти у XVII столітті. Сповнений юнацького, романтичного запалу, він ототожнював себе з пригнобленим народом України – народом без країни, народом без володаря. Якщо його батько, а згодом і старший брат бажали бути королями Польщі, йому, мабуть, подумалося: а чому б мені не стати королем українців?

*   *   *

В Австро-Угорщині 13-й (Галицький) полк уланів не був унікальною військовою частиною, сформованою переважно з русинів Золочівського повіту Королівства Галичини і Володимирії. Значна більшість підлеглих у його сотні були саме такими, і 20-річний молодший лейтенант виявляв до українців прихильність. Скажу більше, під його орудою підрозділ повністю українізувався – у складі зникли поляки й угорці. Всі жовніри сотні мали синьо-жовті відзнаки. Підлеглими він пишався:

- Я, взагалі, уважаю українців найкращими жовнірами. У наступі нема кращих... Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерті.

Така трансформація підрозділу змінила життєві погляди Вільгельма фон Габсбурга. Офіцер вивчив українську мову, почав вважати себе українцем, а з підлеглими зменшив субординацію. До того періоду належать слова австрійського лейтенанта:

- Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно мала національну свідомість, але боялася виявляти її, бо кожного українця тоді уважали політично підозрілим. Між собою ми жили в згоді. Старшини в сотні були самі німці – був один поляк, але я усунув його. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народності. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помагало і переносилося скоро до сусідніх сотень.

Не дивно, що один із жовнірів із Золочівського повіту Королівства Галичини і Володимирії подарував своєму офіцеру вишиту сорочку, яку під австрійським кітелем Вільгельм фон Габсбург залюбки носив у полку і поза розташуванням частини. За це, а також за його справжній патріотизм та щиру любов до України, у підрозділі його прозвали Василем Вишиваним (Basilius der Bestickte). Братерство і приємні спогади про службу з українцями Василь проніс через усе життя, а в 1921 р. присвятив бойовим побратимам збірку віршів “Минають дні…”, яку підписав не як Вільгельм фон Габсбург, а саме як Василь Вишиваний.

- До збруї! До збруї, стрільці! / Зірвіться, ламайте кайдани! / З’єднаються з вами покійні брати, / І згояться народні рани… / До збруї! До збруї, стрільці! / Товаришів рідних згадайте, / Що мріють про волю в холодній землі / Всі сили до бою з’єднайте! / До збруї! До збруї, стрільці! / Велика Вкраїна повстане / І в купелі крови воскреснуть мерці / І радість до краю загляне. / До збруї! До збруї, стрільці! / І рідну країну спасайте! / Повстаньте як вірні козацькі сини, / Героями в хату вертайте!

Так, від умів захоплюватись, але вмів і надихати... За роки військової служби архикнязя нагородили п’ятьма бойовими нагородами, зокрема австрійським Срібним Хрестом військових заслуг (Militärverdienstkreuz) із мечами та одним з найвищих у тодішній Німеччині – орденом Залізного хреста (Eisernes Kreuz) 2-го класу на стрічці.

- Із політичних причин носив я тільки прусський Хрест. Перед тим не носив ніяких відзначень, хоч мав, а носив лише синьо-жовту відзнаку “УСС 1914”, за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це вас не обходить.

*   *   *

Паралельно увиразнювались і політичні амбіції молодого ерцгерцога. У той час, коли його батько Карл Стефан Австрійський і старший брат Карл Альбрехт претендували на престол Королівства Польського, керованого чотирма Центральними державами, Вільгельм розглядався як неформальний претендент на Українське Королівство, яке у разі перемоги планували створити Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарське царство. Насправді, чітких планів ні у державотворців Четверного Союзу, ні у претендентів не було. Питання, чи має Україна (Західна Галичина), об’єднана зі Східною Галичиною, утворити разом з Австрією та Угорщиною федерацію у форматі триєдності, чи стане залежною державою, контрольованою Віднем і Берліном, – все ще залишалося відкритим.

Перші політичні оглядини Вільгельма фон Габсбурга відбулись у лютому 1915 р., коли претендент досяг повноліття. У Герренхаусі (Herrenhaus), тобто у Верхній палату Віденського рейхсрату (парламенту) разом з депутатами-галичанами нащадок імператорської сім’ї підтримав вимогу русинів про автономію Східної Галичини, населеної переважно українцями. Невдовзі Василь Вишиваний розробив і запропонував на розгляд план реорганізації та розширення монархії Габсбургів, що, схоже, наприкінці грудня 1916 р. отримало схвалення батька.

У таких випадках політологи, як правило, запитують: “Чи на подібну креатуру існував запит у суспільстві?” Так... І не просто існував, а був сформований на найвищому духовному рівні. Величезну роль у пробудженні українців Галичини відіграв митрополит Галицький, граф Андрей Шептицький (Roman Aleksander Maria Szeptycki; 1865-1944). Як стверджує у книжці “Події в Україні 1914-1922 рр. Їхнє значення та історичні передумови” (“Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe”; Філадельфія, 1966) професор Інституту дослідження Східної Європи Теофіл Горникевич (Theophil Hornykiewicz), 15 серпня 1915 р. ув’язнений російським царатом із заслання у Курську митрополит Андрей надіслав австрійському дипломату Еммануїлу Урбасу – емісару, уповноваженому МЗС “Ukrainische Aktion” (“Українська акція”), – план, в якому запропонував розглянути державну організацію західноукраїнських земель.

Реалізація “Української акції” передбачалась у трьох напрямках: організація мілітарної платформи, реформа соціально-правової сфери і формування національної Церкви. На чолі держави мав стати гетьман України, представник імператорської родини, пов’язаний персональною унією з Австрією. Чи існували підстави для таких сподівань? Час довів, що так... Проте існувала відкрита проблема. Під ідеєю “звільнення поневоленого слов’янства” – читай: “руцькогоміра” – російська імперія хотіла повністю колонізувати Україну, рахуючи Галичину, Буковину і Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з “мазепинським” духом. Хоча вголос на росії лунали патріотичні заклики на кшталт “завершити справу великого князя Івана Калити”, тобто об’єднати руські народності в їхніх етнографічних межах”...

Чому на Неньку так оком москва накидала? Оцінюючи значення України для росії, німецький історик Аксель Шмідт (Alexander Julius Schmidt; 1870-1940) пояснив:

- Не Польща, не надбалтійські провінції забезпечують росії статус великої держави, а виключно і тільки Україна. Не лише тому, що має 30-мільйонне населення, але й тому, що вона є шпихліром (коморою. – О.Р.) збіжжя, руди й вугілля росії. Втративши Польщу, надбалтійські провінції та Фінляндію, росія стала б азійською державою, але залишилася б державою великою. Тоді як через втрату України вона б залишила п’єдестал всесвітньо могутньої держави. Тому й кинулася росія відразу на Галичину, щоб, здобувши Український П’ємонт, задушити в зародку українське Відродження.

*   *   *

З іншого боку, німецька політика щодо галицьких земель, начебто, великодушно зводилася до утворення самостійної держави, але... під протекторатом Берліна, що передбачало подальшу колонізацію територій. Хрін редьки не солодший. Тож діяти українським патріотам доводилося, так би мовити, граючи свою гру на два фронти. І з кожним місяцем Першої Світової питання тільки активізувалося. Зокрема, у статті “Країна Мазепи”, яку в 1916 р. подав британський часопис “Athenaeum” (назва літературного клубу інтелектуалів в Лондоні), де друкувалися такі інтелектуали, як Олдос Хакслі, Вірджинія Вулф, Т.С. Еліот і Томас Харді, – підкреслювалося:

- Українське питання є однією з тих політичних проблем, яка повинна привернути якнайсерйознішу увагу членів майбутньої мирної конференції.

Центральними державами передбачалося, що після їхньої перемоги над росією нову імперію в Центральній Європі складуть переформатовані Австрійське, Богемське, Угорське та Польське королівства; у кожному з них володарюватиме власний ерцгерцог. Згідно з останнім задумом, за формального управління Вільгельма фон Габсбурга Князівство Україна мало приєднатися до... Польського королівства, де на престол сів би його батько – Карл Стефан Австрійський. Та, як це трапляється, у сподівання втрутилась дуже велика політика. Хоча у 1916 р. німецький та австрійський імператори проголосили “Акт від 5 листопада”, яким створили незалежну державу зі спадковою монархією – Королівство Польське, 21 листопада т.р. один iз підписантів, Франц Йосиф I, помер. Його спадкоємець на австрійському троні – новий імператор Карл І попередні домовленості денонсував, бо висунув власні претензії на польську корону. Як наслідок, до закінчення Першої Світової владу в Польщі залишили в руках створеної раніше Регентської ради, а спірні питання відклали на невизначений час.

Що стосується Василя Вишиваного, то виключно чистий розрахунок ним не керував. Архикнязем рухали як політичні амбіції, так і щира повага та любов до України. У “Мемуарах Вільгельма фон Габсбурга, полковника УСС” він розповів:

- Українці люблять співати, а я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково казав їм співати “Не пора”, “Ще не вмерла Україна”, “Верховино”, “Над Прутом у лузі”. Я особисто і по-товариськи говорив їм про пригноблення України росією, ніколи при тім не підкреслюючи, що в Австрії інакше. За таке ставлення до Австрії мусив я навіть ставати до рапорту. Та й при рапорті я заявив відверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм офіцерським обов’язкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати “політично-підозрілим”, із чого я мав сто потіх.

Професійно заглиблюватись у коло нерозв’язаних українських питань, типових для Австро-Угорщини, йому допомогло знайомства у 1914 р. із досвідченим політиком, полковником цісарської армії Казимиром Гужковським (1864-1919), котрий став справжнім патроном державника-початківця. У 1917-1918 рр. останній був одним з небагатьох чиновників-українців, які в Галичині обіймали високу адміністративну посаду. Зокрема, був він старостою Сокальського повіту. Тривалі розмови із паном Гужковським ствердили 22-річного ерцгерцога у необхідності домагатися системного державотворення на етнічних українських землях. Саме за посередництва Казимира Гужковського Вільгельм фон Габсбург зазнав організатора кооперативного руху на Галичині, голову товариства “Сільський господар” Євгена Олесницького (1860-1917), а згодом опинився у середовищі впливових консерваторів, лідерів громадської думки частини галицького суспільства, а саме: довголітнього політичного провідника галицьких українців, педагога та письменника Юліана Романчука (1842-1932), співзасновника Української національно-демократичної партії, майбутнього прем’єр-міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), правника Костя Левицького (1859-1941), дипломата і посла Австрійського райхсрату, барона Миколи Василька (1868-1924) та інших.

Згідно з тодішніми законами Австро-Угорщини, коли члени імператорської сім’ї чоловічої статі досягали віку 21 року, автоматично вони ставали членами Імператорської Ради. Таким чином в 1916 р. Вільгельм фон Габсбург опинився у послах (депутатах) Віденського рейхсрату, де зконтактував з українськими колегами, зокрема, тодішнім головою Української парламентарної репрезентації, майбутнім президентом й уповноваженим диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем (1863-1940). Для українських політиків підтримка нащадка імператорської сім'ї стала благословенням. Наприклад, за сприяння ерцгерцога у 1917 р. вдалося призначити міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини члена Палати шляхти Австро-угорського парламенту, етнічного українця Івана Горбачевського (1854-1942).

*   *   *

Та повернімося до великої політики. У міждержавних планах поки що фігурувала не незалежність України, а... виокремлення Східної Галичини у складі Австро-Угорської імперії, із наданням русинам прав щодо національного самоврядування та широкого контролю над культурним життям. Настав час переходити від складання грандіозних планів із перегляду мапи Центральної Європи до конкретних перемовин із високопосадовцями Габсбурзької монархії. Саме таким слід вважати знайомство та постійний обмін думками Вільгельма із тодішнім головнокомандувачем цісарської армії, ерцгерцогом Фрідріхом Австрійським (Ersherzog Friedrich Maria Albrecht Wilhelm Karl von Österreich-Teschen; 1856-1936), коли йшлося про перспективи вирішення українських проблем. Ясна річ, жодних конкретних обіцянок не лунало, та завдяки постійним клопотанням молодого ерцгерцога уряд Франца Йосифа І почав більше приділяти уваги гострим проблемам корінного населення Галичини.

Діяти доводилося багатовекторно – і через впливових високопосадовців, і через провідних українських політиків-послів, і через лідерів громадської думки. Кожен у своєму сегменті підтримував ідею утворення Українського коронного краю в межах Австро-Угорської імперії, хоча кожен і малював незалежність за власними лекалами. Слушну, інтеграційну думку приблизно у той самий час висловив італійський політик і патріот Джузеппе Мадзіні (Giuseppe Mazzini; 1805–1872):

- Кожна нація є державою, але тільки держава має можливість розселити всі нації.

Суперечки розв’язувала і спільну мову допомагала шукати кипуча енергія нащадка імператорської родини. Не дарма досвідчений правник та підприємець Євген Олесницький вважав залучення до української справи Вільгельма фон Габсбурга “найбільшим успіхом українських політиків”. Вражала купа нагальних завдань, що згромадились перед українцями Австро-Угорщини: зменшення польського впливу на зовнішню і внутрішню політику в Галичині, усунення шляхти з керівних посад, українізація освіти, відкриття Українського університету у Львові.

*   *   *

У вітчизняній історичній літературі де-не-де блимає третє ім’я Вільгельма фон Габсбурга – “Червоний князь” (Roter Prinz), яке не натякає на зв'язок із більшовиками чи РСЧА. Щоб уникнути двозначності в псевдо, насмілюся його перекласти, як “Красний князь” або “Світлий князь”. Те ім’я австрійський ерцгерцог зажив після того, як відмовився виконати наказ командування та покарати українських селян, які в якості контрибуції не здавати свій врожай. Отже, власне ім’я “Червоний князь” поширилося на певну історичну особу не в марксистському розумінні, а тому, що його носій обстоював інтереси простих людей і розмовляв з ними їхньою мовою.

Ні, прості русини не знали, наскільки далеко він зайшов у захисті українського духу. Тим часом щодо державної автономії Східної Галичини Вільгельм фон Габсбург вів консультації з міністром закордонних справ Австро-Угорщини, графом Оттокаром Чернін фон унд цу Худеніцем (Ottokar Theobald Otto Maria Graf Czernin von und zu Chudenitz; 1872-1932), а 5 травня 1917-го супроводжував свого кузина, імператора Карла І  під час офіційного візиту монарха до – Кракова, столиці Західної Галичини, від якого отримав наказ... активізувати “українське питання”.

Оскільки не перший рік саме Вільгельма розглядали як кандидата на булаву, один із лідерів галицьких консерваторів Євген Олесницький радив колегам познайомити з ним Андрея Шептицького. Зустріч ментора з Василем Вишиваним відбулася 23 жовтня 1917 р., коли звільнений за рішенням Тимчасового уряду росії бранець повернувся із заслання на Галичину та освятив у Розвадові (нині – Стрийський район Львівської області) прапор Українських січових стрільців. На довгі роки владика Андрей став духовним наставником та мудрим порадником Василя Вишиваного.

На жаль, було запізно – історія новітньої України вибрала інший план розвитку. Причини, які до цього спонукали, викладені у розвідці “Українське питання” в антантському і австро-німецькому вимірах (серпень 1914 - лютий 1917 рр.” професора Інститут українознавства імені І.Крип'якевича Івана Патера:

- У листопаді 1916 р. ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург звернувся з листом до головнокомандувача австрійською армією ерцгерцога Фрідріха, щоб дізнатися думку Генштабу щодо перспектив українського руху. Австрійський Генштаб, на відміну від німецького, не виявляв зацікавлення українським питанням, тому й відповідь пролунала невтішна – немає умов для реалізації. Вільгельм фон Габсбург розгорнув широку діяльність в українській справі, що ускладнила відносини з Німеччиною і наражала на конфлікт у вирішенні польського питання. Проте згодом, у 1918 р. ставка німців на гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945; див. тут, а також тут) звела нанівець плани молодого австрійського архикнязя. Незважаючи на прихід на престол нового цісаря, призначення нового уряду – австрійська політика щодо українців Галичини залишилася незмінною. Лютнева революція 1917 р. тільки прискорила національні прагнення українського народу – утворення Української самостійної держави.

*   *   *

Війна війною, а мир – за розкладом. З огляду на те, що події на Східному фронті розвивалися на користь Центральних держав, – у першу чергу: Німеччини та Австро-Угорщини, – а російську імперію накрила політична криза, москва, втративши боєздатність своїх військ, просила про мир, нехай навіть за умови втрати значних територій. Ситуацію погіршив Жовтневий заколот, коли до влади, за фінансової підтримки Берліна дорвалися більшовики на чолі з Леніним.

Отже, Старий Світ дозрів до мирного договору, і в перемовинах у Бересті (Бересті-Литовському), що передували ратифікації документа, Вільгельм фон Габсбург відігравав важливу роль. Завдяки тісним контактам 22-річного ерцгерцога з австрійським міністром іноземних справ Оттокаром Черніном та з ініціативи першого виникла домовленість, що до складу нової України, тобто Східної Галичини і Північної Буковини, включать також Холмщину, і з тих земель в складі імперії утворять окремий Коронний край (перша робоча назва – “Українська Республіка”). Скільки це висмоктало сил, можна лише уявити, бо від імені Габсбурзької імперії граф Чернін підписав мир з Україною лише з огляду на... харчову кризу в Австрії; це йому належить термін для Берестейського миру – “Brotfrieden” (“Хлібний мир”).

Думаю, не без участі “Червоного князя” сталася сенсація... 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.), як уповноважений представник Четверного союзу, міністр закордонних справ Австро-Угорщини, граф Оттокар заявив: “Ми визнаємо українську делегацію, як делегацію самостійну і як повноважне представництво самостійної Української Республіки”. Це була, власне, друга сенсація... Бо першою стала 21 грудня 1917 р. заява другого заступника статс-секретаря закордонних справ Німеччини, барона Хільмара фон дем Буше-Хадденхаузена (Hilmar Freiherr von dem Bussche-Haddenhausen; 1867-1939), який наказав своєму представникові на перемовинах у Бересті довести до відома українців: його країна “завжди готова офіційно визнати незалежність України” і спонукатиме до такого кроку союзників.

*   *   *

Перший міжнародно-правовий акт УНР на шляху до припинення І Світової війни було укладено вночі на 9 лютого 1918 р. із державами Четверного союзу, що передбачало взаємне визнання суверенітету та кордонів, закладання дипломатичних і консульських відносин, обмін військовополоненими тощо. Отже, йшлося про юридичне удержавлення Української Народної Республіки на міжнародному рівні. Проте під тиском союзників делегації молодої УНР довелося погодитися і 18 лютого 1918 р. ратифікувати конвенцію про розміщення в Україні – “для боротьби з більшовиками” – австро-німецького контингенту, а Таємний протокол про економічну співпрацю, підписаний 23 квітня т.р., зобов’язав УНР постачати 60 млн пудів зерна, мільйони пудів цукру, м’яса тощо в обмін на промислові товари. У реальності промислові товари замінили... хіба що кайзерівські багнети.

Невдовзі випливло одне маленьке “але”... Українськомовного примірника Таємного протоколу до Берестейської мирної угоди фізично більше не існувало. 16 липня 1918 р. у Берліні заступник статс-секретаря закордонних справ Німеччини, барон Георг фон дем Буше-Гадденгаузен (Georg von dem Bussche-Haddenhausen; 1869-1923) у присутності австро-угорського посла, принца Готтфріда цу Гогенлоє-Шіллінгсфюрста (Gottfried Maximilian Maria Prinz zu Hohenlohe-Waldenburg; 1867-1932) показово спалив оригінал документа.

Винними, проводять думку історики (Павло Гай-Нижник), були самі українці. Точніше, їхня завчасна радість та невміння тримати язика на припоні. Як український примірник Таємного протоколу потрапив у Берлін? У спогадах дипломат Олександр Севрюк (1893-1941) стверджував, що під час перемовин у Відні про надання УНР військової допомоги, він розповів голові Української парламентарної репрезентації в австрійській Державній Раді, колишньому президенту ЗУНР Євгену Петрушевичу про зміст таємного документа. І буквально за кілька днів про сенсаційну новину – створення українського коронного краю у Східній Галичині та Північній Буковині, а також передачу УНР частини Холмщини – пліткував увесь політичний бомонд Австрії.

Інцидент суворо оцінив секційний радник австро-угорського МЗС, заступник голови делегації Австро-Угорщини барон Фрідріх фон Візнер (Friedrich Ritter von Wiesner; 1871-1951), знайшовши привід, щоб вилучити у делегації УНР оригінал протоколу. Невдовзі документ сховали на депозитне зберігання у зовнішньополітичному відомстві Німеччини. Подібну умову містив протокол про надання УНР військової допомоги, ратифікований 18 лютого 1918 р. у Відні. Саме на підставі укладених домовленостей секретар делегації УНР Микола Любинський (1891-1938) 24 лютого 1918 р. у Бересті й передав український оригінал Таємного протоколу барону Фрідріху фон Візнеру. Більше того, зробив це підкреслено публічно, у присутності німецького посла в Австро-Угорщині Фредеріка фон Розенберга (Frederic Hans von Rosenberg; 1874-1937). Останній направив документ до Берліна. Та у мемуарах і очільник делегації УНР на перемовинах із Центральними державами у Бересті Олександр Севрюк, і ще один фігурант, очільник Закордонного комітету Української партії соціалістів-революціонерів у Відні Микола Залізняк (1888-1950), переклали всю провину за передачу дипломатичних документів та відповідальність за втрату секретного протоколу саме на... Миколу Любинського. Негідно, але передбачувано.

*   *   *

Отож, усім грандіозним планам Вільгельма фон Габсбурга із побудови Королівства Україна не судилося здійснитися. Офіційний протест польського уряду до дипломатичного відомства Габсбурзької імперії виявився таким сильним, що в липні 1918 р. усі попередні домовленості були денонсовані. Прикро, сумно... Ні, за короною чи – правильно сказати: за булавою – Василь Вишиваний не гнався, про що свідчили подальші події в житті славетного українського лицаря.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко, Київ–Відень–Київ