Ігор Жалоба, ветеран ЗСУ, професор історії

Професор історії Ігор Жалоба був одним із тих багатьох українців, які в перші дні повномасштабного вторгнення взяли в руки зброю для захисту своєї землі від російських загарбників. На своїх лекціях у Київському університеті імені Бориса Грінченка старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ ще у грудні 2021 року говорив про неминучість Великої війни і наголошував, що треба брати на себе відповідальність за долю країни. Так він і зробив, коли добровільно мобілізувався в Сили територіальної оборони, попри свій уже немолодий вік.

У лютому цього року, з досягненням граничного віку перебування на військовій службі, 60-літній історик був звільнений із лав ЗСУ. Тепер Ігор Жалоба повернувся в Інститут історії НАН України, але більшість часу віддає на підтримку фронту й побратимів та інформаційно-просвітницьку роботу, зокрема за кордоном. В останньому йому також допомагає його громадська посада – президента Пан'європейського союзу України.

Крім того, Ігор Жалоба є співголовою австрійсько-української історичної комісії, яка нещодавно провела у Відні конференцію на тему нинішньої загарбницької війни РФ проти України. На заході професор виступав із доповіддю про озброєне українське громадянське суспільство на війні на прикладі свого взводу добровольців.

Власний кореспондент Укрінформу поспілкувався з Ігорем Жалобою про його досвід військової служби, відмінності між українцями та росіянами, але також, звичайно, про історію – що вона значить у цій війні та як її ліпше розуміння може сприяти більшій підтримці України з боку іноземних партнерів.

СТУДЕНТАМ ГОВОРИВ, ЩО БРАТИМУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОЛЮ КРАЇНИ

- Пане професоре, ви взяли до рук зброю у перші дні повномасштабного вторгнення. Як ухвалювали це рішення? Чи була війна для вас очікуваною?

- Я викладав історію Росії ще у 1990-х роках і розумів історичну тяглість росіян у сприйнятті навколишнього світу та ставленні до українців. Після стажування в Австрії та навчання у докторантурі, з 2000 року я повернувся до викладання, на кафедру міжнародних відносин у Чернівецькому університеті. І ось це поглиблене вивчення історії та теорії міжнародних відносин дало мені усвідомлення неминучості війни.

Дмитро Дорошенко у своїх «Нарисах історії України» зазначав, що росіяни мають великодержавницький імперіалістичний інстинкт, який проявляється в їхній ментальності. І сьогодні це видно на фронті. Не можна пояснити їхнє прагнення просуватися вперед просто грошовою мотивацією чи страхом перед загороджувальними загонами. Вони сунуться, попри втрати, вкриваючи кожен метр полеглими солдатами. Нам це важко зрозуміти, адже ми, попри деякі помилки, намагаємося берегти наших побратимів, тоді як росіяни не вважають це пріоритетом. Для них важливо просування вперед, бо «Росія нє можєт проіграть».

Таким є моє бачення, сформоване на основі вивчення історії Росії. Інший бік – це теорія міжнародних відносин. Я проводив паралелі зі Саддамом Хусейном: у 1990 році, коли з'явилися чутки про його напад на Кувейт, багато експертів уважали це ірраціональним. Ірак став би ізгоєм, і міжнародна спільнота реагувала б аж до військової операції на підтримку Кувейту. Проте Саддам жив у своєму світі, як і будь-який тиран, оточений тими, хто говорить лише те, що йому хочеться чути.

Оглядаючи російські ЗМІ, я усвідомлював, що війна є неминучою, остаточно прийшовши до цього висновку в січні-лютому 2022 року. Хоча під час зустрічі зі студентами в університеті Грінченка влітку вони нагадали, як у грудні 2021 року я говорив, що війна почнеться наступного року. Вони сказали, що тоді не вірили, але й потім також не здивувалися, коли дізналися, що я став добровольцем. Адже тоді, у грудні, я також чітко зазначав, що готуюся до війни і братиму на себе відповідальність за долю своєї країни, як би це пафосно не звучало.

І тому коли 24 лютого пролунали вибухи, я зрозумів, що всі передбачення справдилися. Попри певну готовність до такого розвитку подій, всередині було занепокоєння. Але домінували у той день злість та тверда рішучість.

Моя дружина, лікарка в обласній лікарні, о 9-й годині пішла на чергування. Я не міг залишити доньок самих удома, тому на фронт 24-го не пішов – просто слідкував за новинами. Наступного дня, коли доньки повідомили про пункт набору неподалік нашої школи, я вирушив туди й приєднався як доброволець.

Коли мене запитують, чи був мобілізований, з гордістю кажу: «Ні, я доброволець». Це відчуття гордості та єдності з побратимами назавжди залишиться зі мною.

- Наразі ви вже, наскільки я розумію, ветеран ЗСУ, чим займаєтесь?

- З лав Збройних сил України я був офіційно звільнений 29 лютого 2024 року після досягнення граничного віку перебування на військовій службі. Тепер я повернувся в Інститут історії НАН України, працюю у відділі історії дипломатії та зовнішньої політики.

Але більшість моєї діяльності у цей час спрямована на підтримку фронту. Ми з побратимами допомагаємо вдовам, розбираємося у питаннях протезування – на днях допомагав з протезами командиру, який втратив ногу та руку.

Також я їжджу за кордон, використовуючи свої контакти, як ті, що були до війни, так і ті, що виникли вже у воєнний час, – усе це є частиною мого внеску в інформаційний фронт. Завдяки підтримці моїх німецьких і австрійських друзів узяв участь у різних інформаційних заходах на підтримку України у Німеччині та Австрії.

- Розкажіть, будь ласка, про підрозділ та ваш особистий військовий досвід.

- Ми були частиною територіальної оборони. Я вступив до ТРО простим солдатом, оскільки через вік та стан здоров'я на бойову посаду у ЗСУ не міг претендувати, а мій попередній офіцерський досвід артилериста, здобутий ще в радянській армії, уже не був актуальним. Багато побратимів також мали певні проблеми зі здоров'ям, але всі прагнули воювати й захищати країну.

У Києві ми займалися укріпленням позицій. В активних бойових діях участі не брали, принаймні мої рота та взвод. На першій лінії тоді стояли ЗСУ, а ми вже були за ними в готовності підставити плече.

Після завершення оборони Києва нас перекинули у центральну Україну для бойового злагодження. Наприкінці жовтня 2022 року наш батальйон був направлений під Бахмут. Перед цим у мене вже почалося запалення легенів, також лікарі ще іншу болячку виявили, і згодом була проведена подвійна операція, через що я протягом певного часу був змушений лікуватися. У цей час мій підрозділ був під Бахмутом, де й отримав перший бойовий досвід та поніс перші втрати. Саме тоді наш підрозділ почав використовувати дрони для розвідки та підтримки.

У січні 2023 року я повернувся до хлопців, які були вже виведені у центральну частину України. А в березні основна частина роти перейшла до новоствореного батальйону, який спеціалізувався на роботі з безпілотними літальними апаратами. Відтоді я та мої побратими почали працювати на цьому напрямі, хоча частина хлопців згодом перейшли до інших підрозділів, деякі, на жаль, загинули.

ДЛЯ ПУТІНСЬКОГО РЕЖИМУ УСПІШНА УКРАЇНА – ЦЕ ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ЗАГРОЗА

- На початку розмови ви сказали, що займаєтеся Росією вже давно й очікували повномасштабного вторгнення. Чому, на вашу думку, Росія розпочала цю Велику війну на знищення України?

- Ще з 1990-х років у Росії були надії, що Україна швидко посиплеться. Водночас такі сподівання, а десь і побоювання, були не лише в Росії. Навіть Джордж Буш-старший приїжджав на початку серпня 1991 року, застерігаючи Верховну Раду від проголошення незалежності.

Але потім ці «лузери» проявили життєздатність. Україна почала формувати нову еліту – технічну, гуманітарну, економічну, і це майже без зовнішньої підтримки. У 1999 році ми вийшли на нульове зростання економіки, а з 2000-го почали рости швидше за Росію.

Росіяни можуть миритися з тим, що американці, німці чи навіть прибалти живуть краще за них, але щоб українці – «хохли» – були успішні? Це для них екзистенційна загроза. Для Путіна повернення до «геополітичного простору» можливе тільки через підкорення України.

Ми – сильна країна, яка протистоїть суперресурсній державі з «другою армією світу». І ми тримаємося не через диктатуру чи вертикальну систему, а завдяки свідомим громадянам і горизонтальним демократичним зв’язкам.

- Із цього, власне, випливає наступне питання. Якщо Путін програє цю війну, спрямовану на знищення суверенної, вільної та демократичної України, це означатиме кінець Росії як імперського проєкту?

- На мою думку, Росія – це остання імперія, яка неминуче має розпастися, і місія України на сьогодні полягає в тому, щоб сприяти цьому розпаду.

А після розпаду те, що залишиться в межах історичної території Росії, має вирішити, яким бачить своє майбутнє. Однак це повинні вирішувати самі росіяни, а не українці чи хтось інший. Росіянам слід нарешті взяти на себе відповідальність і зробити вибір: чи хочуть вони будувати країну на зразок Китаю або Північної Кореї, з якою нині тісно співпрацюють, чи обирають шлях європейської цивілізації та західних цінностей. Але це вже будуть їхні проблеми і питання, які вони мають вирішити самостійно.

УКРАЇНЦІ ВИЯВЛЯЮТЬ ІНІЦІАТИВУ І ВІДСТОЮЮТЬ СВОЮ РЕСПУБЛІКУ, А В РОСІЯН ДОМІНУЄ МЕНТАЛІТЕТ ХОЛОПА

- Росія постійно фальсифікує історію, привласнює українську спадщину. У них у підручниках вчать про якесь міфічне «Древнєруське государство», а не «Київську Русь» чи «Київську (Руську) державу»…

- Нам подавали все саме в такому ключі ще під час мого навчання на історичному факультеті Чернівецького державного університету. Це вибірковий підхід до історії, де відбирали лише те, що відповідало імперським наративам. А київський період суперечив цим наративам.

Проте настав час попрощатися з цією спадщиною, дати росіянам самим розв’язувати свої проблеми та зосередитися на перспективах України, які ми заслужили та які ми почали цінувати.

Треба розуміти, що якби ми не цінували свободу, демократію та досягнення, що вибороли за понад 30 років незалежності, не було б цього масового добровольчого руху чи тієї стійкості, яку демонструємо на фронті попри всі труднощі в українській армії. Це тримається на свідомості наших громадян, і це те, що нас відрізняє від росіян.

- Кремль дуже активно використовує події Другої світової війни, «Велику вітчизняну», для мобілізації у війні проти України. Значною мірою, на цьому будували мотивацію першої хвилі росіян, які йшли воювати проти «нацистів» та «фашистів», як їм розповідала пропаганда. Однак це не спрацювало в Курській області. Чому так?

- Як колишній радянський студент, я добре пам’ятаю, що нас постійно «накачували» історією «Великої вітчизняної війни». У Радянському Союзі інших перемог за 70 років існування, по суті, не було. То ж для частини росіян ця ідеологічна промивка «Великою вітчизняною» може слугувати мотивацією, але ми, історики, лише з часом зможемо точно оцінити, яка частина тих, хто підписав контракт із російською армією, пішли через такі причини. На моє переконання, основна маса росіян йдуть воювати через фінансові проблеми – для заробітку, через борги чи ж безвихідь, особливо у разі потрапляння до армії з в’язниць.

Натомість у Курській області дуже сильно виявилося світосприйняття холопа: я підтримую владу, готовий виконувати, але сам ініціативу не проявляю. Сказали зробити – зроблю, не сказали – не зроблю. І це принципова різниця між пересічним росіянином і українцем. Росіяни підтримують на словах, виступають у пабліках, але яка в них мобілізаційна спроможність без грошей з боку держави?

Для нас, для наших підрозділів, попри те, що ми розуміємо, що держава повинна забезпечувати, це все-таки наша справа, наша res publica, як у давніх римлян.

Ми, українці, розуміючи, що влада відповідальна за те, що держава не була повністю готова до війни, самі об’єднуємося, створюємо спільні фонди, купуємо необхідне, просимо допомоги в людей, купуємо пікапи, засоби захисту. Ми не чекаємо, що нам усе забезпечить держава. Натомість росіяни очікують, що держава повинна їх забезпечити, і нарікають, коли це не відбувається. Ми ж проявляємо ініціативу і саме на ній сьогодні тримаємося у свідомому виборі захищати свою країну.

У ЗАХІДНИХ ІСТОРИКІВ ЗРОСТАЄ ЦІКАВІСТЬ ДО СПРАВЖНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

- Хотів би повернутися до питання російської історії. Ваш колега, колишній керівник Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, вважає, що саме українці мають розповісти світові історію Росії, оскільки ніхто ліпше за нас не розуміє, що таке Росія. Чи погоджуєтеся із цим?

- Розумієте, українська історична наука сьогодні проходить важкий шлях, щоби позбутися імперської спадщини, адже ми також тривалий час жили в полоні цих наративів. Багато українців, зокрема й мої колеги-історики, до останнього не вірили у відкритий напад Росії. Багато хто був упевнений, що такого не станеться.

Так і західна історична наука, загалом західна еліта тепер поступово починає усвідомлювати, що цей міраж про «загадкову російську душу», вплив Достоєвського тощо – це, насправді, фікція і не відображає суті процесів усередині російського суспільства.

Через це, будучи одночасно жертвами й творцями цього імперського режиму, ми як ніхто інший розуміємо російську традицію та її історію. Ми навіть частково допомогли росіянам створити власний історичний наратив, яким вони живуть нині. І тепер саме ми маємо змогу пояснити світові, що суть Росії зовсім інша, ніж те, що було свого часу романтизовано й описано.

- Водночас історію України на Заході розглядали головно на основі російських джерел, під впливом наративів Москви та її бачення української історії. Чи змінилася ситуація після повномасштабного вторгнення Росії? Як співголова австрійсько-української історичної комісії, чи помічаєте ви зміни серед ваших австрійських колег?

- Те, що така австрійсько-українська комісія істориків була ініційована та створена, уже свідчить про зміни, і що плідна діяльність таких людей, як Андреас Капеллер, не пройшла безслідно.

Зараз мені важко оцінити масштаби цих змін, оскільки я насамперед є викладачем і більше уваги приділяю навчанню нової генерації українців в університетах, а тому я не завжди в курсі всіх процесів в історичній науці. Однак з моїх нещодавніх поїздок та зустрічей, зокрема на останньому засіданні українсько-австрійської історичної комісії, стало зрозумілим, що ми маємо великі зрушення.

Західні колеги-історики виявляють дедалі більший інтерес до справжньої історії України. Частина з них намагаються переосмислити ті знання щодо України, які вони раніше мали під впливом російських історичних наративів. Дехто вже тепер активно доносить до своїх співгромадян правду про історію України і пояснює контекст агресії Росії. І треба сказати, що на історію України є суспільний запит, тому західні колеги, які пропонують лекції і семінари, пов’язані з українською тематикою, завжди мають достатню кількість студентів. Часто більше, ніж дозволяє квота, як про це розповідав співголова нашої комісії з австрійського боку професор Вольфганг Мюллер.

- Отже, ліпше розуміння української історії на Заході сприяє ліпшому розумінню України та її підтримці в нинішній війні?

- Так, абсолютно правильно. Тепер ми бачимо зростання усвідомлення української історії та культури в західних країнах. Це активне зацікавлення українською культурою допомагає формувати новий культурний код, через який західний світ починає ліпше розуміти, чому Україна бореться за свою незалежність і які цінності стоять за цим.

На відміну від Росії, яку сприймали через призму її класичної літератури, Україні було важко знайти своє місце в культурному контексті. Але тепер, коли ми стали культурно ідентифікованими, з нашими власними історією і традиціями, це значно спрощує сприйняття України як незалежної нації. Це відкриває можливості для західних партнерів ліпше зрозуміти наші прагнення та, відповідно, підтримати нас у цій боротьбі.

МИ МАЄМО ПЕРЕМОГТИ ТА ЗРУЙНУВАТИ ЦЮ ІМПЕРІЮ

- Пане професоре, підсумовуючи нашу розмову, як би ви характеризували нинішній етап в історії України? Де ми перебуваємо?

- Ми переживаємо черговий екзистенційний етап нашої історії. Це період, коли наше існування як незалежної нації під загрозою, але водночас є можливість для значних змін та перетворень. Цей момент може стати вирішальним для України, і ми не маємо права його упустити, як це вже траплялося в минулому.

Нам потрібно зосередитися на максимальній мобілізації зусиль – як з боку суспільства, так і політичної еліти. Важливо, щоб наші лідери усвідомлювали свою відповідальність у цей критичний час і належно діяли. Це має бути колективний рух уперед, об’єднання всіх наших сил на благо України.

- Історики здебільшого досліджують минуле, але хотів би почути думку про майбутнє людини, яка захищала Україну зі зброєю в руках. Як ви прогнозуєте закінчення війни, яке майбутнє чекає на Україну, що станеться з Росією?

- Від першого дня ми були впевнені, що переможемо в цій війні й що Росія розпадеться.

Очевидно, що ця війна буде тривалою, незалежно від того, чи вийдемо ми на кордони 1991 року. Адже навіть якщо нам це вдасться, Росія буде готуватися до реваншу. Лише наша серйозна перемога може призвести до розпаду імперії.

Але імперії ніколи не здаються просто так, і для їх руйнації треба бути рішучими, щоб довести справу до кінця. Це – наша історична місія. Ми маємо перемогти і зруйнувати цю імперію, бо іншого шляху немає, якщо хочемо вижити й залишитися українцями.

Василь Короткий, Відень