Бліцкриг президента Алієва та цугцванг прем’єра Пашиняна
Азербайджан сам створив свій шанс, а Вірменія – сама свій шанс згаяла. Війна за Карабах/Арцах: чому не припиняються бойові дії, чого чекати далі?
Азербайджансько-вірменський (чи вірменсько-азербайджанський?) військовий конфлікт не тільки не зупинився, а й продовжує набирати хід, незважаючи на всі домовленості про «перемир’я». І вже зрозуміло, що завершиться це – якісною зміною ситуації навколо Карабаху/Арцаху та співвідношення сил на Південному Кавказі. Говорити про причини та історичні обставини цієї проблеми можна безкінечно, та й написано про це вже багато. Головним висновком, до речі, стане лише констатація: хто правий - встановити надважко, якщо не неможливо взагалі. Проте, треба зауважити й інше: сьогоднішня війна – це вирішення все ж таки не багатовікового протистояння чи суперечки, це відлуння кризи саме міжнародної системи безпеки, встановленої Гельсінською угодою 1975 року. І якщо подивитися на події в цьому контексті, то очевидним стає факт, що знову зійшлися два базові принципи сучасного міжнародного права – територіальна цілісність та права народу в етнічному сенсі на самовизначення.
Як модно зараз говорити, спойлер полягає у тому, що слідування обох сторін конфлікту цим протилежним принципам призводить до політичної мобілізації на початку протистояння, але загрожує чималими проблемами у разі тривалого конфлікту. І виграє саме той, хто або сильніший, або – за ким більше аргументів. Спробуємо подивитися на ситуацію Карабаху/Арцаху саме з такого погляду.
Коли розмови дипломатів безглузді. Уже
Відштовхнемося від останніх повідомлень очільників держав – президента Ільхама Алієва та прем’єра Нікола Пашиняна.
Перший у телезверненні заявив про нові успіхи армії у просування на територію до цього тридцять років неконтрольованих районів: «Азербайджанська армія звільнила 24 села в Фізулінському, Джебраїльському, Ходжавендському і Зангіланському районах, а також місто Зангілан. Зангілан – наш… Ми на порозі великого повернення, і азербайджанська держава зробить все, що від неї залежить, щоб громадяни країни, повернувшись на звільнені землі, жили на них спокійно і благополучно. І ми робимо це сьогодні на полі бою... Ми б'ємося на своїй землі і звільняємо свої землі. Вірменія повинна покинути їх, і після цього ми зупинимося».
За минулу ж декаду також були зайняті стратегічні міста Джебраїл та Фізулі, а за останніми повідомленнями азербайджанська армія близька до узяття під контроль Лачинського коридору, що безпосередньо зв’язує території «Нагірно-Карабахської республіки» («НКР») та Вірменії. Перекриття цієї магістралі повністю змінить ситуацію навколо Карабаху/Арцаху.
Голова уряду Вірменії Нікол Пашинян учора в прямому ефірі заявив про вичерпаність дипломатичних методів вирішення протистояння: «Наші подальші дії – це боротьба до кінця, в ім'я прав нашого народу. Незалежно, що станеться, треба боротися в ім'я прав нашого народу. Сьогодні в контексті позиції Азербайджану боротися в ім'я прав нашого народу означає, в першу чергу, взяти зброю в руки і стояти на захисті своєї батьківщини. При ефективній організації цього процесу ми зможемо досягти прийнятного для нас дипломатичного рішення». Що це означає? А ніщо інше, як проголошення Вітчизняної війни, точніше – переведення збройного конфлікту для Вірменії в інший статус, коли мова йде про існування державності та нації.
Що цікаве – обидві сторони заявляють при цьому про готовність до переговорів. Але – вже були дві зустрічі міністрів закордонних справ у Москві із очільником тамтешньої дипломатії Сєргєєм Лавровим (про роль РФ у цій ситуації – трохи нижче), оголошувалися два перемир’я, що були майже одразу зірвані (ким саме – ми ніколи, скорішп за все, не дізнаємося), 23 жовтня дипломатів обох країн чекає у Вашингтоні держсекретар США Майк Помпео. Проте, здається, ці зустрічі відбуваються задля «прикриття» в прямому сенсі цього слова – ані Баку, ані Єреван зараз та й найближчим часом відступити, очевидно, не готові. Для обох сторін це буде рівнозначно національній катастрофі, а для правлячих кіл – крахом. Тим більше, що у одних просто немає сенсу, а у інших – вибору, окрім як і далі підвищувати ставки в цій небезпечній грі.
Підступність послідовності та куди вона може завести
Не є секретом, і це відзначили експерти, що Азербайджан дуже ретельно підготував військовий наступ. Перший його епізод влітку був розвідкою. Вона й дала можливість Баку зараз діяти впевнено, йти ва-банк.
Ільхам Алієв та його радники саме ПРОРАХУВАЛИ ситуацію як всередині конфлікту (співвідношення військових можливостей однозначно на користь Азербайджану), так й забезпечили собі сприятливе зовнішнє поле. Найближчий потужний сусід – Туреччина беззастережно підтримує, надає військову допомогу, Іран, хоч й має добрі відносини із Єреваном, втрутитися не може, адже не йдеться про агресію проти незалежної країни, а про звільнення міжнародно визнаної власної території. Та й азербайджанців на півночі Ірану живе чимало. Європа не зацікавлена відверто сваритися із «нафтовою» країною і знову-таки – азербайджанська армія не виходить за межі території Азербайджану, США – просто не до цього зараз. На всі ж закиди Баку відповідає абсолютно неспростовними аргументами: чия ця територія за визнаними усім світом кордонами? – Вірно, це територія Азербайджану. Скільки років ми вели перемовини? – Вірно, майже тридцять. Ну, от і настав час коли ми вважаємо (і маємо право) на відновлення територіальної цілісності. Що сказати – позиція цілком логічна та прозора: так, це війна, але в чому вона є несправедливою?
Із позицією Вірменії все складніше. І в першу чергу – саме із позицією вірменської влади. Два з половиною роки, перебування у кріслі прем’єра Нікола Пашиняна, запам’яталися гучними заявами і очевидними сигналами, що Вірменія ніколи не відступиться від Карабаху/Арцаху. Йшлося про спроби внести це питання до порядку денного міжнародної спільноти саме як порушення права народу на самовизначення. Проте, жодного механізму вирішення питання у якійсь прийнятний спосіб (а мова йде не тільки про саме Карабах/Арцах, але й про неконтрольовану територію саме Азербайджану) з Єревану не надходило. Дипломатичну підтримку щодо протистояння з Азербайджаном у Єревані хотіли отримати із заходу – з Брюсселю та Вашингтону, щоб останні натиснули на Баку. Пан Пашинян, зрозуміло, розраховував також й на підтримку чисельної західної вірменської діаспори
Але тут він в прямому сенсі потрапив у безвихідну ситуацію.Тому що у Парижі, Берлині та Вашингтоні не зрозуміли зовнішньополітичного загравання із Москвою (погодьтеся, можна ж голосувати хоча б «утримався», а не «проти» разом із Москвою у кримських питаннях?) та побачили прихильність Єревана до подвійних стандартів, якщо не більше – спроби виправдання кримським прецедентом власної позиції щодо Карабаху/Арцаху. Мабуть, і це є однією з причин, чому і президент Макрон, і адміністрація Трампа, і очільники ЄС обмежуються «занепокоєнням» та відверто натякають пану Пашиняну, що він переграв сам себе. Вірменія «перетримала» ситуацію, треба було раніше йти на якісь конкретні кроки, які би мали шанс на сприйняття і Азербайджаном, і демократичним світом.
Звісно, є в у цьому всьому ще одна сторона – Росія. Вона взагалі попала у справжню «дипломатичну халепу». Вона не може втрутитися в конфлікт якимось іншим чином, окрім як миротворець. Статус Вірменії як члена Організації договору про колективну безпеку, звісно, давав Єревану підстави для звернення про допомогу. Проте – військові дії не йдуть на території саме Вірменії, «НКР» ж – невизнане ніким (навіть Вірменією. - Авт.) утворення. Тим більше – це визнана територія Азербайджану (зауважимо, що це має значення й для України). Але відсутність можливості вплинути у військовому сенсі одразу знижує сам рівень впливу Москви на ситуацію. Звернення прем’єра Пашиняна до Путіна зрозумілі: на території Вірменії є російська військова база. Проте, ці натяки тільки додають загального головного болю Москві. Вона веде війну на сході України, є проблема Криму, невизначеність у Білорусі, авантюра у Сирії, «проспана» зміна влади у Киргизстані. Вписуватися зараз за Вірменію та конкретно за політику Пашиняна, у Путіна не має жодних мотивацій.
Крім того, в Москві добре запам’ятали дипломатичну еквілібристику Пашиняна щодо загравання із Заходом, тож зараз можуть прямим текстом сказати щось на кшталт: ну, от ви ТАМ вирішували без нас – то й йдіть і хай вам там допоможуть. Більше того, і це стає все очевиднішим: Москва не може суттєво вплинути на Азербайджан, економіка якого перебуває на підйомі та майже не залежить від відносин із Росією. Ну, можна створити перешкоди постачанню фруктів та овочів з Азербайджану до РФ, але хто від цього програє більше? Особливо, якщо врахувати, що Азербайджан налаштований розширювати власну нафтогазову політику та будувати нові магістралі у співпраці саме із Туреччиною та ЄС (привіт, до речі, російському «Турецькому потокові», що так довго рекламувався).
А от Вірменія, звісно, від Росії залежна куди більше – майже по всіх стратегічних питаннях, головним, з яких, є сьогодні те, що політика Єревана призвела до втрати будь-яких інших союзників, окрім Москви. І тому-то в Білокам’яній й вважають, що нікуди Єреван не подінеться від них. Але й виграти цю війну Вірменія не зможе, а «вигравати» її за Вірменію – для Росії немає жодних резонів, одні втрати та проблеми. Єдиний вихід – стати тим посередником, що зменшить гіркоту поразки.
Перемовини будуть, але після перемоги
Звісно, можна розраховувати на дипломатичне диво та на те, що 23 жовтня, після перемовин у Вашингтоні з держсекретарем Помпео, війна припиниться. Для адміністрації Трампа кращого фінального акорду на першому терміні зовнішньої політики годі й шукати. Але – вірогідність такого сценарію дорівнює майже нулю.
Азербайджан наступає, Вірменія готова йти до кінця. Якщо подивитися на ситуацію саме з фронту та її розвиток, то зрозумілим стає стратегічне завдання Азербайджану: це блокада «НКР», максимальне повернення територій навколо нього, що окуповані вже майже тридцять років. І от саме із цієї позиції президент Алієв і буде робити подальші свої кроки – зупинятися йому немає сенсу, ситуація як ніколи є сприятливою. У разі досягнення цієї мети, уряд Азербайджану може піти на перемовини – звинувачення у злочинах проти людяності йому не потрібні, але – державної мети досягнуто, а далі – так, ми готові розмовляти та владнати усе за міжнародним правом та Гельсінськими принципами.
Вірменії та уряду Пашиняна в таких умовах доведеться або погодитися, або поставити усе на карту військового протистояння. Але – чи готове вірменське суспільство до величезних втрат та по суті – до ризику втрати державності? Ніхто за саму Вірменію та вірмен цю проблему вже не вирішить, вона, ми вже про це написали вище, але варто повторити»: пропустила момент, коли треба було ефективно діяти.
Кращого прикладу для України – просто не існує
Для України ж з цього всього є дуже важливий висновок: не можна розраховувати на те, що чиясь допомога нас врятує. Відновити цілісність та забезпечити митр у власному домі можна тільки зміцнюючи державу, армію та єдність суспільства. Звісно, у кожного свій шлях, свої обставини та проблеми. Проте деякі країни, як от Азербайджан, нехай і чекають довго на свій шанс відновити цілісність та справедливість, але – коли наважуються, то роблять це. От і нам треба почати замислюватися про такі наочні приклади.
Віктор Чопа, Київ