Власний кореспондент УНІАН у Москві Роман Цимбалюк став «іноагентом» у Росії, коли це ще не було мейнстрімом.

Він ставить росіянам відверті запитання про війну, прямо називає окупантів – окупантами. А також чесно попереджає російське суспільство: якщо Кремль зараз нападе на Україну, то українські матері не будуть плакати одні – ваші діти теж можуть повернутись у трунах.

Як йому працюється на території держави-агресора, чи можна вважати його питання росіянам провокацією, чи боїться він за власну безпеку, а також про дві опції, які залишилися у Путіна стосовно України – в ексклюзивному інтерв'ю Романа Цимбалюка Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.

- Як вам демарш доньки прессекретаря президента РФ Дмитра Пєскова, яка написала в соцмережах, що скандальний російський «закон про іноагентів» поганий і його треба переглянути?

- Закон цей однозначно залишиться. Цілі, які вони собі поставили – досягли. Ліза Пєскова в принципі багато собі дозволяє речей, які начебто не в мейнстримі російської політичної повістки. Мовляв, донька за батька не відповідає, що в РФ демократія, що у члена адміністрації президента Росії такі ж проблеми: рідні діти не слухаються, не моляться за Путіна. Але, повірте, це ні на що не вплине. Кого треба виперти з російської інформаційної галявини, випруть. Це ж зроблено було, щоб помітити «націонал-зрадників». Ось їх і помітили. Під цей закон можна підвести будь-кого. І тут важливо розуміти, що сам закон не передбачає, що людина позбавляється права на професію. Найголовніше – це те, що будь-який рекламодавець двічі подумає – прийти до «іноагента» чи ні. Тобто вони б'ють їх гаманцем. У тому сенсі, що «якщо ви продавалися американцям поганим, то нехай вони вас і годують!».

НІША УКРАЇНСЬКИХ ПРОРОСІЙСЬКИХ ПОЛІТИКІВ ОСТАТОЧНО МАРГІНАЛІЗУЄТЬСЯ

- Ви у Росії – чужий серед своїх російських колег? Чи не бояться вони контактів з вами, фактичним іноагентом?

- Останнім часом не бояться. Після 2014 року багато що змінилося. Я пам'ятаю цей момент, коли, особливо після запитань їхньому «імператору» (щорічна велика прес-конференція Путіна), помічав, що люди намагалися перейти на інший бік вулиці. Але мені це насправді байдуже. Я ж не громадянин РФ, а громадянин України. Тож із приводу не-спілкування з російськими колегами не страждаю. Адже це не треба ані їм, ані мені. Я у таких категоріях у принципі не мислю. Я у Москві на роботі. Мені байдуже, що росіяни про мене думають. Головне, щоби руками не чіпали.

- А із західними колегами?

- З ними дружний. Я кілька років тому для себе став вважати доведеним той факт, що Україна – це Захід. Так, ми тут іноді страждаємо, кажемо, що все погано, але, по суті, Україна – Захід. У нас тут такі ж проблеми, як і на Заході. Окрім війни, звісно. В Україні в принципі не російська повістка дня.

- Справа за малим: залишилося перемогти корупцію та поміняти українську ментальність на західну...

- Так вона змінюється потроху. Якщо ми говоримо про наше майбутнє, то давайте визнаємо той факт, що Україна була, є і буде. Це зараз зрозуміло всім. Навіть Путіну, який нещодавно заявив, що ситуація в глухому куті й почав щось на Зеленського намовляти, що той щось не так робить. Насправді, Путін повинен на себе нарікати. Тому що саме він розбудив українського звіра – і пощади їм не буде. І коли президент РФ каже, що ситуація з Україною в безвиході, то, по суті, визнає, що в нього залишилося лише дві опції.

Перша: залишити все як є. Але пройде ще трохи часу, і ніша українських проросійських політиків остаточно маргіналізується і зведеться до людей, які Путіна вітають з днем ​​народження. А держава Україна тим часом розвиватиметься. І все у неї буде гаразд. І йому доведеться змиритися з цим.

Друга опція – наступати. З усіма наслідками. Для них насамперед. Тобто вони збираються бомбардувати (як по телевізору пропонують) Харків, мовляв, там ракети НАТО. Хоча їх там немає. І вони це знають. Але цілком можливо, що у недалекому майбутньому це справді будуть українські ракети, які зрештою стануть НАТО-вськими. Саме це вони зараз і промовляють у телеефірі.

Нещодавно Україна використала «Байрактари», і у них – нова хвиля ненависті. Тобто вони підводять Путіна до думки: «А може вже час напасти?».

При цьому просто не розуміючи, з чим вони зіткнуться в Україні. Я не стверджую, що у нас усі візьмуться за зброю. Але це зроблять мільйони! І що робитимуть росіяни?

На радіостанції «Говорить Москва» (ще за покійного Сергія Доренка) мене якось запитали: «А навіщо ви навчання ППО проводите біля Криму?» Я відповів у тому дусі, що для російських пілотів, аби кожен із них знав, що його літак зіб'ють, а дружині відправлять лише шолом. На пам'ять.

Так, їм не подобалися такі формулювання. Але ж хтось повинен їм відкривати очі на те, як воно буде насправді.

Донбас уже їм показав, що ніхто їм в Україні нічого просто так не віддасть. Їм, до речі, й російську мову не треба віддавати, ні історію.

У МОСКВІ ХОЧУТЬ МОДЕРУВАТИ УКРАЇНСЬКУ РОСІЙСЬКУ МОВУ, ЩОБ МИ ЇХНІ СМИСЛИ ВИМОВЛЯЛИ

- До речі, це ваша свідома позиція у російських ефірах, коли ви балансуєте між журналістом і, скажімо так, провокатором?

- А в чому провокація? Я переконаний пацифіст і не хочу, щоб мене мобілізували до збройних сил України. Але якщо Москва піде таким шляхом, це торкнеться мене й інших військовозобов'язаних. А нас мільйони. І всіх призвуть.

Повторюся, я не хочу цього, але Київ у такій ситуації просто не матиме іншого вибору. Тож це ніяка не провокація. Я їм просто намагаюся донести одну просту думку: так, ми розуміємо, що «Крим з частиною Донбасу ви хапнули і в найближчому майбутньому жодних змін не буде. Це глухий кут. І зрушити ви його зможете лише військовим шляхом. Але при цьому маєте чітко розуміти, до чого це може призвести». Це не провокація, а попередження.

Коли цього літа вони стягнули війська до нашого кордону, я їм казав, що російських солдатів знищуватимуть. «Ви думаєте, якщо показуєте на телебаченні 20 вертольотів, нам не страшно? Нам страшно. Але які ви нам варіанти залишаєте? Адже російські військові також смертні. Й у них є мами. І буде питання: якій мамі плакати? Усі матері плакатимуть, але ми у своїй країні, й нічого ні в кого не забираємо. Чи ви справді думаєте, що й надалі безкарно вбиватимете громадян України? Не буде цього. Все. Цей час минув…». Ну яка тут провокація?

Я навіть знаю, коли це сталося хронологічно. Коли вони почали з Ростовської області з артилерії стріляти по Савур-Могилі. То був останній урок. І українці його добре вивчили: «Бачиш людину з того боку з автоматом, більше не треба думати на тему «а може він брат, може людина…». Тому що в такому разі тебе вб'ють першим. І плакатиме твоя мама…».

- І жодної різниці немає, що ми, наприклад, одночасно слухаємо Висоцького в цей момент...

- Звичайно. Ми ж російською мовою зараз з вами спілкуємося та перебуваємо у Києві, у Центрі стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. І біля дверей не стоїть мовний патруль. Як до 2014 року тут говорили російською мовою, так і зараз розмовляють. Проблема в тому, що в Москві хочуть, щоб ми не просто їхньою мовою говорили, вони хочуть модерувати нашу російську мову. Щоб ми ЇХНІ смисли вимовляли.

- Ви не боїтеся повторити долю Романа Сущенка чи Івана Голунова з тією лише різницею (як у випадку з останнім) – що за вас не заступляться Олексій Венедиктов, Дмитро Муратов, Маргарита Симоньян?

- Страх, звісно, ​​є. Я в принципі не найсміливіша людина в світі й вважаю, що боятися не соромно. Адже страх підвищує твої шанси на виживання. Люди ж бояться машин, які мчать зі швидкістю 100 км на годину? Вони намагаються сховатися за дерево. Я теж дивлюся, де найближче дерево.

- Але ви, будучи в Росії, вживаєте, нехай і підсвідомо, якісь заходи безпеки?

- Ні. Коли це все починалося, небезпека виходила не від російських органів безпеки. Від них все одно нікуди не подінешся. Небезпека була від тих, хто дивиться їхній телевізор. Особливо у 2014-2015 роках. Адже в їхній картинці світу – якщо ти з України, значить – фашист, і підлягаєш знищенню. Ось цю ненависть я дуже добре пам'ятаю.

А потім вони, що називається, «злилися». Тобто їм 7 років нескінченно розповідають, що в нас буде все дуже погано, про українських нацистів, що цієї зими ми замерзнемо... Але нічого цього немає. І вони «зливаються» з теми.

А повертаючись до страхів – я ж громадянин України. За мене моя країна до останнього боротиметься. Я точно знаю про це. Але краще, звичайно, щоб цього не було.

- Існує думка, що російськими журналістами (цинічними за своєю суттю) в їхньому пропагандизмі більшою мірою керує так звана «іпотека». Чи є серед них по-справжньому ідейні прихильники режиму? Чи вони – просто «найманці»: хто талановитіший, хто менший?

- Питання іпотеки для них уже давно не актуальне. Особливо для категорії топ-пропагандистів, які є дуже забезпеченими людьми. А слово «найманці» – дуже чітко підібрано. Вони ж працюють у прямому ефірі годинами. Кожен день. І в такий спосіб уже вийшли на самопрограмування. Вони почали в це більше вірити. І щиро, а не на замовлення із Кремля ненавидіти Україну. Володимир Путін взагалі на пропаганді не заощаджує. А якщо ми говоримо про звичайних журналістів, то їм, по суті, просто нема де працювати, крім федеральних ЗМІ. Адже «Еха Москви», «Дощу» чи «Нової газети» на всіх не вистачить.

- До речі, присудження Нобелівської премії миру головному редактору останньої Дмитру Муратову стало ляпасом російському громадському «журналістському смаку» (як офіційному, так і ліберальному)? Адже ліберали теж розкололися в цьому питанні («якщо вже дали, то краще б Олексію Навальному»).

- Присудження «нобелівки» Муратову українців аж ніяк не стосується. Це взагалі не наша повістка. Чому ми, наприклад, не обговорюємо присудження цієї премії засновниці філіппінського видання Rappler Марії Рессе? Вона також із режимом реально бореться. На мою думку, українцям трохи відсторонено треба ставитися до всього цього.

А те, що росіяни у своєму ліберальному таборі говорять про те, що премію треба було давати Навальному… Мовляв, це мало б збільшити його шанси на виживання у в'язниці, – це їхні проблеми. Я думаю, що з Навальним у теорії й так нічого не має статися. А на практиці... В будь-якому разі бажаю Олексію Анатолійовичу вийти на волю і, як мінімум, зрозуміти, що не можна тільки боротися з корупцією в Росії, не помічаючи всього іншого. І не треба дивуватися, коли прийшли за ним, адже він промовчав, коли прийшли за Україною.

А якщо говорити про справжню російську журналістику, то в «Новій газеті» її, звісно, ​​найбільше. З одного боку, ми можемо дорікати їм, що вони мало пишуть про російське вторгнення в Україну. Хоча у 2014-2015 роках у «Новій» було дуже багато матеріалів на цю тему. Вони написали про бурята, вони фіксували факт російського військового вторгнення, провели розслідування про МН17.

Але будьмо чесними: українські журналісти про Росію стали набагато менше думати, як і російські журналісти про нас. А пропагандисти не думають, вони просто довбають. Як із кулемета.

АНТИУКРАЇНСЬКИЙ «ПРОДУКТ» У МОСКВІ ГОТУЄТЬСЯ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ВНУТРІШНЬОЇ РОСІЙСЬКОЇ КУХНІ

- На «скабеєвих» потрібно менше звертати уваги?

- Почасти так, але зовсім ігнорувати не варто. Вони ж там усі дресировані. Уся федеральна прес-група працює синхронно: промовляють однакові тези, які їм підказують. А робити це можуть лише з одного місця. Тож зовсім ігнорувати не слід. Адже те, чим вони зараз займаються, називається просто – «заклик до ведення агресивної війни». Вони закликають нас убивати. Відкрито. Прямим текстом. Бомбити! Так, Дмитро Пєсков потім у коментарі скаже, що це особиста думка якогось Жириновського. Тільки насправді це не так.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російська пропаганда: як боротися з ментальною чумою нашого часу

І фіксацією цього я, як український кореспондент у Росії, і займаюся. Якщо поряд є група людей (у даному випадку – країна), яка говорить про те, що ми хочемо вас знищити, то до цього потрібно ставитися серйозно і не ігнорувати.

- Чи може «треш» колективної «Скабеєвої» (і спрямований насамперед на росіян) зрештою призвести до екстреного засідання Ради Федерації на тему «Путін, введи війська в Україну для захисту російськомовних»?

- Російські війська вже є в Україні. Хоч і без нашивок. Але поки що вони не використовують ракети та авіацію. Колись була така дискусія «про холодильник та телевізор». Гадаю, що зараз вона йде в іншому контексті. Умовно кажучи, Кремль та його пропаганда постійно обмінюються флюїдами. І тут ризики є. Але люди, які весь цей треш публічно проголошують (найманці, солдати інформаційної війни) мають один важливий для нас, українців, недолік: вони не приймають рішень.

Так, вони створили таку інформаційну машину, в якій немає місця для російських подій. Це радянська «міжнародна панорама», змішана з не «60-хвилинками», а місяцями та роками ненависті до України. Про те, що насправді відбувається у Росії, новин немає. Хіба якесь супер НП: хтось когось розстріляв у школі, розбився літак… Так, це вони один день показують, обговорюють – і знову Україна. Порядку денного з російської проблематики немає. Все в стилі «Усе добре, прекрасна маркізо, Путін веде нас у світле майбутнє!». Так, є відчуття, що цей «антиукраїнський продукт» готується лише для внутрішньої кухні. Але ж він водночас впливає не лише на громадян РФ, а й на людей у ​​всьому світі, які розуміють російську мову!

- Інцидент Гляйвіца, який фактично став приводом для початку Другої світової війни, був багато в чому можливий тому, що німецька громадська думка була підготовлена ​​до того, що потрібно нападати на Польщу...

- Як на мене, є різниця. Вона в тому, що у своїй масі росіяни хотіли б повернути Київ, створити якийсь Український федеральний округ, але не хочуть своїх дітей відправляти гинути за це.

- Ви справді вважаєте, що в Росії вже зник цинічний історичний наратив «солдат не шкодувати, наші баби ще понароджують»?

- До речі, вони відкрито говорять, що їм треба окупувати Україну в тому числі й для того, щоб вирішити свої демографічні проблеми. У РФ реально розмірковують на тему: «Ми не хочемо узбеків та таджиків. Адже вони не слов'яни, а ось українці – саме те!». Демографічні проблеми у них такі самі, як і в Україні. Але в нас зрозуміло: війна, трохи бардак, а в Росії що?! У них і нафта, і газ, і Путін! А мінус мільйон людей за рік кудись зникає! Куди? Але я думаю, що теза про «наших баб, які ще народять» уже не пройде. І треба їм нагадувати про це. А в іншому ви маєте рацію, – російських матерів запитувати справді ніхто не буде. Як і не буде маленької переможної війни з Україною.

- Чи спілкуєтеся ви з українськими журналістами-«дисидентами»? Чи затребувані вони там?

- У всіх своє життя. Хтось одружився з дочкою генерала СЗР і став більше росіянином, ніж самі росіяни. Значна більшість цих людей тепер працюють у РІА Новини або в чомусь подібному. Сумують за Києвом.

Дехто не нудьгує, але провокує ненависть до України.

Хтось помирає від алкоголізму. Вони живуть у спогадах про заброньований столик у Києві, де вони збиралися і за російські гроші думали, як повернути Україну в «русский мир».

Знаєте, мені здається, що в Росії час журналістів – професійних ненависників України – минає. Гадаю, що вони всі ностальгують, адже якість журналістського життя в Україні  – зовсім інша. У нас теж своїх тарганів ​​вистачає, і ям на дорогах, але Україна – реально самобутня країна. А в Москві асфальт може й рівніший, але вони ходять по ньому строєм. Як в армії.

НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ «РУССКИЙ МИР». ЦЕ «РОСІЙСЬКИЙ МІР»

- До вас є питання від умовної «Скабеєвої». Готові?

- Давайте спробуємо. Хоча, думаю, що реальна Ольга Скабеєва не захотіла б їх мені не задавати.

- Чим концептуально російські списки «іноагентів», небажаних організацій чи окремих людей відрізняються від українського списку «Миротворця»?

- Основна маса людей, які є у «Миротворці», стріляли в українців, убивали наших солдат та простих громадян.

- А як же артисти?

- Основний список «Миротворця» – це вбивці. Так, у ньому є артисти – за незаконне відвідування та концерти в окупованих Криму й Донбасі. А російський список «іноагентів» складається з людей та організацій, які не люблять Володимира Путіна. В Україні немає списку людей, які не люблять Володимира Зеленського. У нас ніколи не було списку людей, які б не любили Петра Порошенка. Тому український «Миротворець» та російський список «іноагентів» – концептуально різні. Вони його запровадили ще й тому, що Україна певною мірою відбилася. Не можна російське суспільство тримати у тонусі лише однією Україною. Потрібні й внутрішні вороги. А коли їх нема, їх слід призначити. Ось вони їх і призначили.

Або коли вони в РФ про цензуру в Україні кажуть! Ну, нічого собі, цензура: тут ціла медіагрупа Медведчука функціонувала за рахунок продажу російських вуглеводнів. Володимир Зеленський це виправив. Молодець. Це головне його досягнення. Або одне з головних. Тому паралелі тут недоречні.

- Чим українська ситуація із фактично «спуском на гальмах» убивств Георгія Гонгадзе та Павла Шеремета відрізняється від російського «спуску на гальмах» вбивства Анни Політковської, Бориса Нємцова?

- Пропагандисти з РФ подібні історії просто не пускають до інформаційного порядку денного. Про Політковську та Нємцова вони взагалі не згадують. Якщо питання виникає, то вони відповідають: «Ми ж вам знайшли виконавців». А чому ви вважаєте, що в Україні цю тему спустили на гальмах? Із Шереметом просто не знайшли вбивць. Це сумно, але так буває. Виконавець убивства Гонгадзе сидить у в'язниці. Замовник? Ну, з великою ймовірністю можна припустити, що слова (нехай і неправильно зрозумілі), які стали тригером для вбивства, були сказані екс-президентом України. Так, життя в Україні не ідеальне. Усі це розуміють. Тому я вважаю, що ці паралелі – трохи штучні. У Росії в принципі неможливо уявити, що хтось у державному ЗМІ поставить таке питання – і отримає на нього відповідь.

- Чим російська теза «вішати хохлів без суду та слідства» відрізняється від українського «хто не скаче, той москаль» чи «не заспокоїмося, доки не проїдемо на «Абрамсах» Тверською»?

- На «Абрамсі» зібрався їхати тільки Аркадій Бабченко, а він росіянин, нагадаю. І до того ж, на озброєнні ЗСУ немає танків «Абрамс». Тож на них ми точно не поїдемо. Це по-перше.

А по-друге, я відповів би так: «Ви збираєтеся нас вішати, тобто позбавити життя. А ми просто стрибаємо. Ось така у нас розвага. Від майданівського «Хто не скаче, той москаль», не постраждав не те, що жоден росіянин, а жодна інша божа тварюка.

- Тобто це не звучало тоді «хто не з нами, той проти нас»?

- Я, принаймні, цього не відчув. У Москві намагалися і намагаються розкрутити тему, що Майдан був якимось антиросійським заходом, тим самим намагаючись виправдати своє військове вторгнення. Згадайте нісенітниці міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова про те, що на поїздах «дружби» приїдуть «правосєки», щоб усіх росіян вигнати.

Минуло стільки років, а я досі не знаю, чи були потяги «дружби». Може, ви знаєте? Чи є хоч одна людина з квитком на цей потяг. Де він?

А роки йдуть та йдуть. А Лавров і досі цю «мантру» повторює на кожній прес-конференції із західними ЗМІ у контексті «Чого ви звинувачуєте, що ми Крим захопили. Ну, могли й захопили. Бандерівці ж хотіли вигнати росіян із нього». Тому паралелі недоречні.

- Як практично офіційно визнаний в Україні термін «російська мова» допомагає русскомовним громадянам України захищати її від росіян?

- Тут я беру таймаут. Дайте мені телефони українського Інституту лінгвістики... У нас «русский» та «росіянин» українською мовою перекладається чомусь одним словом. Але росіянин це – громадянин Росії, а «русские» – етнічна приналежність. В українській же мові просто немає різниці.

На мій погляд, треба термінологію виправити. Не можна говорити «русский мир». Це «російський мір». Адже вони хочуть усіх «русских» зробити відповідальними за те, що творять. У тому числі й в Україні.

В Україні люди говорять тією мовою, якою хочуть. І "мовне питання" у ній виключно штучне. Здається, вже усі в Україні дійшли цього висновку. Українська мова є єдиною і державною. Крапка. Хочеш на державну службу – вчи мову. От і все.

З іншого боку, якщо людина, проживши 30 років в Україні, не знає її мови, то вона, висловлюючись словами вже згаданого міністра закордонних справ Росії, «дебіл», і їй не місце на держслужбі Україні. Як не місце і в університетах, якщо вона не може навчатись українською мовою. Все просто. Тож паралелі й тут недоречні.

- Чим може похвалитися Україна в контексті боротьби з корупцією в той час, коли в Росії чи не кожного тижня повідомляють про взяття під арешт чергового топ-чиновника за звинуваченням у хабарі та посадках?

- Тому що в російському випадку багато (якщо не все) залежить від рішень Путіна. Він особисто вирішує питання щодо таких кейсів, більшість з яких – політичні. В Україні з боротьбою з корупцією, звісно, ​​поки все не дуже сонячно. Але треба визнати, що крок за кроком у нас створюються інститути, які зрештою запрацюють. Якщо Зеленський проведе судову реформу, то я так розумію (хоч і не є великим фахівцем), що таким чином фактично замкнеться вся антикорупційна система. Принаймні мені хочеться в це вірити. Так, поки що все проходить дуже повільно.

Потрібно визнати, що так звана українська глибинна держава просто опирається боротьбі з корупцією всіма можливими способами. Тому що коли на Заході, грубо кажучи, пропонують: «Давайте ми вам допоможемо обрати людей, які вас же садитимуть у в'язницю, якщо ви щось вкрадете», то ця глибинна держава кричить: «Ні, це зовнішнє управління!». А коли потрібна допомога Заходу у війні з Росією, то про зовнішнє управління (це, до речі, російський наратив) чомусь не згадують. Усі розсудливі люди в Україні це бачать та розуміють. А в Росії немає правосуддя. Є політика та рішення однієї людини. В Україні, я сподіваюся, будуть інститути. Це набагато стійкіше.

- Якщо Росія окупувала Крим, частину Донбасу, то де визвольна боротьба місцевого населення? Де підпілля, партизанські загони?

- По-перше, якщо РосТВ не кажуть, що окупаційна влада проводить каральні операції – це не означає, що їх немає. Облави на тих же кримських татар проводяться постійно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Репресії в Росії: чому політичних в'язнів зараз стільки ж, як у пізньому СРСР?

На окупованих нацистами територіях теж по-різному було. Хтось воював, а хтось просто виживав. Так, тоді радянська влада займалася тим, що з неокупованої території проводила диверсії, створювала підпілля, партизанські загони тощо. У Києві, очевидно, ухвалено рішення таким чином не діяти. Тобто ми не підриваємо «Кримський міст», не пускаємо під укіс поїзди, що йдуть ним, не спалюємо будинки в стилі Зої Космодем'янської. Хоча, з погляду Другої світової війни, це було б нормально. Але зараз цінність життя змінилася. До того ж, потрібно порівнювати український та російський потенціали. До чого це призведе? До бомбардування Києва? Те, що я кажу, жодним чином, звичайно, не виправдовує російських загарбників. Скільки років минуло з моменту окупації Криму, а от "скіфське золото" чомусь повертається в Україну, а не окупований Крим. А чому? А тому, що час іде, а росіяни як були окупантами в очах усього світу, так і залишаються ними.

- Закінчіть за Леонідом Кучмою фразу «Україна не Росія» тому, що...

- Тут я ставлю крапку. І напишіть мою фразу: Україна була, є і буде. Україна – незалежна вільна країна, і все у нас буде добре. Я взагалі не хочу дивитися на Україну через російську призму. Україні вже нічого не треба доводити Росії. Я щиро бажаю її громадянам жити у мирі та злагоді з собою, щоб усе в них було добре. Але лише в рамках міжнародно визнаних кордонів.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки