Сім днів у Іловайську: як стискалося кільце та відбувався прорив

Під Іловайськом були розташовані бойові частини батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світяз», «Франківець», «Херсон». Саме звільненням цього міста мало бути завершене оточення нашими силами Донецька. Але гарні новини змінилися тривожними повідомленнями, що Іловайськ оточили, і там гинуть бойові частини батальйонів Нацгвардії.

На момент, коли пишеться текст, доля більшої частини бійців добровольчих батальйонів невідома. Хоча частина людей виходить з оточення. Першими з нього вирвалися журналісти. 29-го серпня Макс Левін, який власне був за кермом щасливої та швидкої інфініті, що вирвалася з оточення і якої не дісталися російські міни та «гради», написав у соцмережах, що сталося диво, вони вціліли під кулями та мінометним обстрілом, фактично вдруге народилися. А 30 серпня ми сиділи з нашим колегою Маркіяном у офісі агентства, і навряд чи він виглядав щасливої людиною. Він чекав відомостей від бійців, які все ще перебували у оточенні.

- 22-го серпня ми приїхали в містечко, де була розквартирована частина батальону «Донбас», це кілька десятків кілометрів від Іловайська. А 23-го ми вже їхали з колоною під Іловайськ, везли туди медикаменти та бойовий комплект. А звідти мали вивозити поранених, - розповідає Маркіян, - там вже було кілька батальйонів Нацгвардії. «Донбас», «Дніпро» та частини інших батальйони мали зробити попередню зачистку міста, яку повинні були потім підтримати Збройні сили. Воно спочатку і не виглядало, як небезпека оточення. Ми мали бути присутніми при операції зачистки міста. Втім, все пішло по-іншому.

- Як виглядала ваша база у Іловайську? Що ви контролювали?

- Ми контролювали дві вулиці та подвір'я в школі. Власне в школі ми і розташовувалися. В ній було два бомбосховища. У одному переховувалися місцеві жителі. В іншому, маленькому, був наш госпіталь. Першу ніч ми провели в підвалі у будинку приватного сектора. Знайомі бійці нас взяли до себе. Ми везли якісь речі, тепловізори, для снайпера везли костюм лісовичка. У першу ж ніч працювала артилерія, ми ночували у підвалі. Через обстріл залишилися там на всю ніч. Розліт осколків при такому обстрілі дуже великий, повертатися було небезпечно. Зранку прийшли до школи. Там перебувало начальство. Це було зручно, бо від командирів можна було новини почути, вони могли порадити, де і як краще знімати. Командири деколи отримували радіоперехоплення, тож можна було зрозуміти коли буде обстріл.

- Як минав ваш день?

- Визначити, як проходив кожен день важко: це залежало від обстрілу. Наші стрілковою зброєю зачищали сепаратистів зранку, а ті по обіді давали «отвєтку» гаубицями, мінометами, АГСами (АГС - автономна гранатометна система). Стріляли вони не постійно, але починали несподівано. Одного дня вони починали о сьомій ранку, в другий день - з п'ятої вечора до дванадцятої. В третій день з п'ятої ранку до дванадцятої. Вони також контролювали депо,у них були укріпрайони. На колію в депо заїжджав бойовий потяг з гаубицею для обстрілу. Звідки вони його взяли - не знаю.

Якщо обстрілу не було до обіду, можна було спробувати пробігти до зв'язківців, щоб зарядитися - два пауер-банки під модем та мобільний. Потім тими самими перебіжками та городами бігли в школу. Знімали школу та територію навколо школи. А коли не було обстрілу, чистили зброю, окопувалися, робили схованки, такі маленькі окопчики. Парасюк робив коктейлі молотова, на грядках у зруйнованих будинках можна було пошукати помідора або виноград.

- А як ви знімали під кулями?

- Ну так, перебіжками і знімав. Але крім того, щоб працювати, треба слухати. Коли стріляє гармата, чути звук. Між звуком та реальним долітанням снаряду проходило сім-дванадцять секунд. Треба було бути на відстані семи-дванадцяти секунд від якогось прикриття. Почув постріл - ховаєшся.

В туалет, до речі, також перебіжками. Треба при цьому добре слухати, чи нема «градів», артилерії, снайпери працюють. Ми всі десять днів від нашого виїзду не знімали бронежилети.

- Що ви їли?

- Спочатку ми мали свої продукти, які взяли із собою. На городах покинутих будинків можна було зібрати бульбу. Бійці принесли газовий балон. Ми якось почали смажити бульбу, а тут снайпер почав стріляти. Потім давали сухпайок на день, каша перлова (несмачна), чай, цукор та галети, ще гречка з м'ясом, на вечерю також консерви і галети. У останні дві доби їжі не вистачало, ми ділили один сухпайок на двох.

- Коли ви почали розуміти, що вас беруть у кільце?

- Спочатку такого відчуття не було. Всі чекали, що прийде інший батальйон або Нацгвардія. Командири казали, що йде підмога, війська підтягуються. Ми брали ділянку, яку контролювали. З нашої бази виходила група, яка зачищала одну вулицю, другу. Потім терористи її відбивали, потім ми знову брали. Але час минав, сепаратисти підходили, пристрілювалися чіткіше. Вони, скажімо так, підійшли, змусили постріляти - відійшли. Наші приходять на зачистку, але площа не збільшується, бо терористи повертаються. І ми розуміли, що рано чи пізно боєкомплект закінчиться. Плюс в Інтернеті почали писати, що до України зайшла російська армія.

Очікування українських сил у нас переходило у запитання: а коли буде допомога? Причому дуже багато бійців навіть у останній день, 28-го, коли ми збиралися йти, я запитував, не вірили, що це прорив. Казали: може це - не прорив, може ще до нас підійде підмога та ми зачистимо Іловайськ.

Коли ми побачили, що нічого не робиться, 25-го числа ми почали писати у Фейсбук. Ми, як і тиждень тому, контролювали лише кілька вулиць та район школи. А терористи та росіяни роблять друге кільце оточення. Макс Левін (фотограф ЛБ) написав статус у ФБ. Семен Семенченко подзвонив, сказав, що не треба галасу, я спробую по своїх каналах розібратися. Потім Семен написав, що всі все знають, а ситуація не розрулюється. Тоді прошйло два мітинги під АП та Генштабом. Тобто після цих подій всі знали про наше оточення. Чому з 27 по 29 не було надіслано підмоги? Оце питання до керівників АТО та Генштабу.

- Могло бути так, що через вторгнення росіян та наступ на Маріуполь, Донбас, хоч як це не звучить цинічно, випав у них зі списку пріоритетів?

- Якщо ми, цивільна машина, змогла проскочити, не думаю,що зробити для нас коридор потребувало багато військових сил. Був зв'язок із командирами батальйонами. Там же батальонів у Іловайську було кілька. Були поруч військові сили, які могли би зробити коридор. Чому не можна було домовитися раніше про наш супровід та сказати: «Ви готуєтеся, ми робимо прорив та вас витягуємо». Наголошу: ми бачили військових у нашому районі. А виходило, що кожного дня ДНР-івці насичувалися десантниками. А Лисенко по телевізору каже, що прийшла підмога, Іловайськ зачищається під контролем сил АТО. В цей час підмоги нема, по нас валять «гради».

Ми всі чекали війська. Деякі командири казали: ось-ось за горбочком побачите колону танків із синьо-жовтими прапорами, підмога буде, не переживайте, це війна, на війні таке буває.

- Яке ставлення до вас у місцевих людей?

- Ними маніпулюють. ДНР їх бомбить. Але вони кажуть, це українська армія. Терористи та росіяни стають за містом та бомблять, вони ж ховаються, а Українську армію помітно. Нема адекватного інформаційного забезпечення. У Донецьку нема українського телебачення. Хто був на війні, кажуть, є можливість блокувати всі канали, окрім одного. Чому не можна хоча би по селах локально встановити антену, яка блокує непотріб?

Ще мені розповідали, як коригувальники вогню («наводчики») працювали. Вони діяли деколи в несподіваний спосіб. Наприклад, приїхав якійсь чоловік на машині. Стоїть з двадцять хвилин із увімкненими фарами. Постояв та поїхав. Їх зранку почали бомбити. На другий день те саме. А на третій день його зловили, він сказав, що оці увімкнені фари і є знак, куди треба бити. Або, наприклад, був коригувальник, який завжди ходив з пістолетом, але деколи так пострілював. Потім з'ясувалося, що він двома пострілами попереджав, де є угрупування військових.

- Що найбільше запам'яталося у Іловайську? 

- Колись сидимо під час обстрілу, хтось каже, нас злили, не буде ніякої армії, ми нікому не потрібні. Тоді інший каже: «Заткнись». І всі дружно змінили тему: почали порівнювати консерви з сухпайку. Коли хтось з наших отримував поранення, то з'являлося додаткове заняття. Колись була атака на школу стрілковою зброєю, йшла піхота. Я це не знімав, я допомагав. А потім, коли тягнули пораненого, я подумав варто сфотографувати. А наступна думка була: якщо поранення важке, не можна, раптом це його лічені хвилини. Передумав.

Там день на день не був подібний. Один день міг накрити «Град», страшно, але не дуже. Коли «Ураган» накривав, то було така пилюка і так все трусилося... Якби потрапило в школу, зруйнували би вщент. Спочатку спали в спортзалі. Але якщо був обстріл, то всі намагалися в двірний пройом поміститися. В підвал можна було піти, але там було дуже вогко, немає вентиляції. Я мав ліхтарик, присвічував лікарям, якщо були важкі поранені, а деколи і в госпіталі спав. Одного дня мені не спалося. Я вийшов на вулицю, там стояв військовий, його позивний Мега, він возив поранених. Я пішов попив чаю з ним. У нас був самовар. Потім о 7 ранку ще кави випив, потім залишив його, пішов. І раптом чую вибух. Перший пристрілочний постріл міномету, який рідко буває точним, цього разу втрапив у самовар і вбив Мегу. Це було рівно через 20 хвилин, як я пішов.

- Розкажіть про сам прорив.

- Наскільки я знаю: попередньо була домовленість. У нас були полонені десантники-контрактники. Згідно з домовленістю: ми виходимо та віддаємо полонених. Ми з Іловайська переїхали у Многопілля, де стояла частина 93 бригади. Там переночували з 28-на 29 серпня. Нам з вечора сказали витягнути батарейки з мобілок. Перед п'ятою ранку почали формувати колону. У бежевий уазік посадили російських полонених, яких мали віддати взамін нашого відходу. Здається такою була перша домовленість. Пересадили поранених у військовий КАМАЗ, який мав відвезти поранених та загиблих. Стартували зі школи. Коли формувалася колонна. Ми їхали за однією з військових машин. Я побачив полонених. Ми бачили, як вони, і пару танків, три-чотири танки поїхали праворуч в сторону Старобежево.

Ми сформували колону,якою мали йти дещо в інший бік - на Красносілля. Ми підірвали власний боєкомплект, щоб він не дістався ворогу. Це дуже гучно. А потім ми ще дві години стояли. До нас підтягнулися інші батальони, «Франківець», «Херсон», «Дніпро». А по школі почав стріляти «град». Колона активізувалася та рушила. Чим ближче міни падали, тим швидше колона їхала. Ніхто не розуміє, чому падають міни, назад повернутися неможливо, по школі працює «град». Міни кладуться ближче та ближче. Причому, мене мучить запитання, чому одна колона з полоненими їхала до Старобешева, а ми поїхали вниз до Красносілля і по нас стріляють? Ми виїхали кілометр за Многопілля і по колоні почали стріляти зі всього, що тільки буває, крім авіації: міномети, гранатомети. Справа стріляли з важкої зброї, клали чітко по дорозі: і між машинами і по машинах. Розліт осколків мін при такому обстрілі такий, що вони траву стрижуть. Машини почали маневрувати. Ми намагалися за якоюсь великою машиною їхати. Обіцяний коридор був щільним коридором вогню. Справа стріляла важка зброя: міномети, гранатомети, РПГ, з «фагота», з лівого боку по нас почала бити стрілецька зброя: автомати, кулемети. Звідки вівся вогонь, важко зрозуміти. Ми старалися ховатися. Перед нами підірвали танк. Попали в башту. Хлопці вилізли і побігли. Озирнувся, щоб подивитися на кінець колони, але не побачив через вогонь та дим. Міни сипалися настільки щільно, що це було як контра- страйк на комп'ютері. Перші машин набрали швидкість, це були БМП, БТР,Урал, машина з відкритим кузовом, де сиділи бійці, позаду їхало щось гусеничне наше. Ми проїхали якесь село, і в кінці знову була засідка. Знову підірвався танк. Потім снаряди попали в БТР і БМП, воно все спалахнуло у нас на очах. Тоді Макс натиснув на газ, ми полетіли зі швидкістю 150-200 кілометрів на годину, ніде не зупинялися. Там була то пряма доріжка, то горбок, і на горбу сиділи росіяни. Вони стріляли, але думали повільніше, ніж ми їхали. Пам'ятаю, як росіянин чи сепаратист у камуфляжі стріляє в мене на горбочку. Він цілив саме у мене: а я сиджу і думаю: цікаво, а чого він не попадає. Наші, до речі, ніколи не стріляли на випередження, наші стріляли лише у відповідь. Таким чином, ми проскочили три засідки. Коли ми зрозуміли, що вогонь не ведеться, ми сіли, увімкнули навігатор та почали згадувати, які населені пункти є нашими. Коли ми виїжджали, ми зняли номери та я відчепив синьо-жовту стрічку. Я гадаю, що наша Інфініті нас врятувала ще й тому, що люди починали роздивлятися її, а потім думати, чи не постріляти.

Ми згадали, що нашою точно є Волноваха. Ми добралися до Волновахи. Арчі (такий позивний зв'язкового) намалював нам дорогу сіл, які контролюються нашими військами. Була думка їхати через Маріуполь, потім бачимо там на трасі машини, де написано «діти», читаємо, що російські військові в двадцяти кілометрах. До нас подзвонила Аня, наша медсестра, вона сказала, що поранена і не може рухатися, колона зупинилася, прийняла бій. І просили допомоги. Ми приїхали туди, де стояла інша частина батальйону «Донбас». Ми показали, де наші могли прийняти бій, показали, де була засада. Потім ми хотіли заїхати в Дніпропетровськ. Провідати Семена Семенченка. А ще я хотів запитати його, чому дають знищити бойову частину «Донбасу». При цьому я чув, що російські десантники сказали, що стратегія засідок зроблена саме для знищення нашого батальону.

- Ви зустрілися із Семенченком?

- Так. Але він просив не розголошувати його відповіді на мої запитання.

Лана Самохвалова, Київ.