- Перш за все від усієї редакції вітаємо вас зі звільненням! Що найперше згадується у день, коли роки полону лишилися в минулому?

- Це, скоріше, той внутрішній стан – ти переживаєш, коли ж, нарешті, зможеш дихати вільним повітрям. Це радість від зустрічі з рідними, близькими, друзями. Це щось невловиме, і його не можна описати. Обійми, привітання – все це не дає розуміння, що відбувається у тебе у внутрішньому просторі. Це вивільнення не тільки фізичне, але ж і на якомусь іншому рівні, на рівні твоєї екзистенції.

- Чим першим поцікавились, коли отримали можливість прочитати і подивитися будь-що?

- Ми майже не мали доступу до інформації. Із запізненням передавали трохи газет, журналів.

Перш за все – хотілось подивитися, чим живуть мої рідні, друзі, мої учні, як вони тут, що наповнювало їх життя змістом.

Зараз мене запросили в інститут філософії – це наукова установа, відділення релігієзнавства. Це той напрямок, яким я займався як науковець. Що стосується викладацької діяльності – є багато запрошень викладати різні курси. Я хотів би спілкуватись із молоддю, робити публічні лекції, семінари.

В інституті філософії буду займатися проблемами, якими займався ще в Донецьку – дослідницькими релігієзнавчими питаннями.

- Повертаючись до спогадів. Після захоплення Донецька ви казали в одному з інтерв'ю, що готувались до від'їзду. Що завадило встигнути?

- Це була зима, а для того, щоб вивезти свого сина, треба інший сезон. Вивезення – непростий варіант, адже сину для цього потрібне ліжко, медичне обладнання. Ну, дуже багато моментів, які треба було владнати. Я чекав весни.

- На вас у полоні намагалися вплинути, чи була спроба вербування?

- Вони одразу сказали, що я людина зріла, яка має свої ідейні, світоглядні позиції, і вони не будуть втрачати час.

- А як вони вели себе з іншими полоненими?

- Спроби зламати були постійно. Зі всіма вони так "працювали" – щоб зламати. Хтось із наших хлопців – мабуть, бачили ті сюжети – виступав по телебаченню. Чому? Ви ж розумієте, людину кинули до підвалу, йому погрожують арештом рідних – дружини, матері. Ну, як би ви поводилися? І умови – ми відпустимо рідних, якщо виступиш. І люди йшли на це. Не тому, що вони хотіли, але ж були такі умови.

- Коли ви особисто відчули присутність у своєму місті російських військових?

- Одразу і постійно. Це вже такий момент, такий собі "секрет Полішинеля". Присутність є, там навіть ніхто і не думає це приховувати, не потрібно бути заарештованим, щоб це бачити. Є люди, які не військові, а куратори різних центрів, є і військові. Буряти, осетини, чеченці – були...

- Що стало переломним моментом, коли виникло рішення – "виїжджаємо"?

- Вже з 2014-го року все стало зрозуміло. Всі мої рідні виїхали, учні виїхали. Лишалось кілька чоловік.

- Відчуття тривоги було? Зрештою, всі рідні виїхали, більшість знайомих вже не в Донецьку?

- Знаєте, треба було виживати, спостерігати. Ти бачиш, що відбувається – і це вже історичний матеріал. Треба не просто бути присутнім, а фіксувати. Ти вже живеш не тільки для себе, ти живеш і для своїх рідних, і для історії.

- Які передумови були до затримання?

- Передумови постійно були, тому що я ніколи не приховував своєї позиції, всі знали. Я людина публічна, тому з самого початку я був ще на донецькому майдані, молитовний марафон проходили разом із представниками різних релігійних конфесій – починаючи від католиків, протестантів, православних, мусульман.

- А конкретні погрози?

- Звісно, були. Ти фіксував це, знав, хто ці люди. Були прямі погрози ще починаючи з 2014 року.

- Як відбувалась комунікація у полоні? Яким чином до вас надходили звістки про рідних?

- Так, була ізоляція, вони мені сказали десь через тиждень, що дружина під'їхала. До того я навіть не знав про це, я лишався один. Я розумію, що це був психологічний тиск.

- А який сенс був у цьому тиску, якщо вам одразу дали зрозуміти, що вас затримали фактично для обміну полоненими?

- Не одразу, спочатку я взагалі нічого не знав. Я був узагалі в підвалах, потім були катування. І лише згодом була бесіда, під час якої мені сказали: "Ви розумієте, що ніхто не знає, де ви знаходитесь, ви нам потрібні для обміну".

Більше тижня я нічого не знав. Мені потім повідомили, що дружина приїхала.

- Чи можна сказати, що якась мінімальна повага особисто до вас була?

- Можна сказати, що так. Знаєте, я не впадав в істерику. Я вже для себе розумів – якщо прийде смерть, я її – не боюсь. Вони це теж бачили. З іншого боку – я людина, яка постійно переходить на позицію діалогу, я розмовляю, і з ними також.

А, може, – така вдача. (Посміхається).

Люди, які охороняли – казали, що вони здивовані, питали, що я тут роблю. І навіть підходили люди, які сиділи, карні злочинці, авторитети – вони називали мене "профессор" – і казали мені: "Це не ваше місце, нам тут важко, а вам як! Треба, щоб ви звільнились якомога швидше".

- До вас доходила інформація про акції та флешмоби на вашу підтримку в Україні і за кордоном?

- Так, така інформація доходила до мене. Ми також, коли вже там у підвали всіх "політичних" перевели, отримували різними шляхами інформацію. Так, наче там один від одного ми й були ізольовані, але коли йшли до бані, то мені розповідали: стосовно вас почався флешмоб, і Джамала, Вакарчук підтримують.

- Серед затриманих, полонених – хто в основному був?

- Ті, кого називали "політичними", людей судили по цих статтях – тероризм, шпигунство. Є бізнесмени, в яких забрали майно, автівки, бізнес, є викладачі. Там всі не випадкові люди. Вони сиділи там рік, два роки – і їх також ставили на обмін. Частина звільнилась, частина досі лишається там. Всі ці люди були чужі для тієї системи.

- "Свої своїх" кидали в підвали теж?

- Так, було багато ополченців, люди, які все починали ще від Слов'янська. Таких людей було багато.

- Особисто для вас, що було найважчим за ті два роки?

- Навіть не те, що я там знаходжусь. Найважчим було те, що страждають мої рідні, близькі мені люди. Страждають, що я тут знаходжусь. Я переживав, що вони переживають. Це головне. Якщо ти один – ти можеш прожити. Якщо таким чином ти завдаєш страждань близьким – це найтяжче.

- Чи був момент зневіри, чи було усвідомлення, що на вашій персоні будуть "грати", буде обмін?

- Я знав, що будуть грати. Але ж багато на світі живу і знаю, що постійні в цьому світі – тільки переміни. Всі міняються, все закінчується. І в цієї історії також буде кінець. Я не знав, який саме. Це давало надію, що одним із варіантів буде обмін.

- Сильно втомлює наразі режим публічності?

- Скоріше, не втомлює, а розумієш – як мало часу. Тому що для спілкування, атмосфери, для того, щоб мати той простір, в якому ти був раніше – треба час. Відновлення зв'язків, розмов, переживань – воно потребує часу.

На побутовому рівні багато питань. Або ж знову – сина перевозити. Все це потребує додаткових зусиль. Ти не встиг ще реабілітуватися – психологічно, фізично, а треба піднімати ці питання, заробляти гроші, треба жити.

- На вашу думку, про пережитий досвід у полоні треба говорити, чи навпаки – ставити на паузу, брати тайм-аут?

- Я би також взяв тайм-аут. Я розумію, що суспільство цікавлять саме такі моменти, больові точки. Але ж ти хотів, щоб тобі ставили запитання, які не стосуються твого перебування у полоні, а більше про творчість, душу, бачення світу.

Якщо казати про колишніх заручників, так нам треба говорити про всі ці проблеми, тому що треба визволяти інших бранців. І ми це робимо кожного дня, зустрічаємося з владними структурами, іноземцями. Ми працюємо через офіс Ірини Геращенко. Ті, кого звільнили, між собою спілкуються. Ми намагаємося залучити ті чи інші сили для того, щоб впливати на ситуацію.

- У Києві вам як – комфортно зараз жити?

- Ой, я постійно бігаю з однієї зустрічі на інші. Я люблю Київ ще з 50-х років. Місто змінюється, стає кращим. Мені дуже комфортно. Київ – таке місто, де я почуваюся своїм. Багато друзів переїхали, рідні тут. А найбільш комфортно – там, де рідні.

Олександра Жаркова. Київ.