Морська авіація: ті, що не зрадили
Третього березня виповнюється чотири роки, відколи на Миколаївському аеродромі в Кульбакиному сіли вертольоти та літаки тоді ще 10-ї Сакської бригади морської авіації. Про цю операцію було відомо обмеженому колу осіб, її готували таємно. Але саме цей відважний крок командування та льотно-технічного складу бригади допоміг Збройним Силам України не втратити військову морську авіацію.
Про ті події, а також про сьогодення підрозділу ми бесідуємо з військовослужбовцями нині вже 10-ї окремої бригади морської авіації у їхньому теперішньому місці базування у Миколаєві. Мої співрозмовники – підполковник Олег Сурженко, майор Олег Івлєв та молодший лейтенант Ігор Тоцький. Вони чітко пригадують події чотирирічної давнини. Досі пам'ятають той складний і незрозумілий час, коли доводилося приймати одне з найважливіших рішень у своєму житті.
ЗРАДНИКІВ УКРАЇНИ ЗНЕВАЖАЛИ НАВІТЬ РОСІЯНИ
Як відомо, у лютому 2014 року Росія почала операцію по захопленню Криму. Один із елементів її плану полягав у тому, щоб блокувати, а потім і захопити українські військові частини, які на той час дислокувалися на півострові.
Перші «зелені чоловічки» з'явилися під воротами морської авіаційної бригади наприкінці лютого. Спочатку на них не особливо зважали.
«Я служу в бригаді сьомий рік, родом із Запорізької області. Коли почалися згадувані події, був у званні старшого матроса. Я особисто, як і мої товариші по службі, відчував у ті дні збентеження. Ніхто не очікував, що ситуація розвиватиметься саме таким чином. У нас під воротами частини вже стояли «зелені чоловічки», вже Верховну Раду Криму захопили «невідомі» у військовій формі. Але ми продовжували нести службу як і раніше. До останнього дня було переконання, що політики домовляться – і все стане на свої місця. Ми не очікували удару в спину від Росії», – пригадує молодший лейтенант Ігор Тоцький.
Він каже, що згодом в їхній частині з'явилися прихильники «руського міра» і почали агітувати військовослужбовців переходити на службу до армії РФ. Багато хто піддався, клюнув на високу зарплату і гарну форму. Тоді росіяни пропонували грошове забезпечення до 80 тисяч рублів на місяць та низку інших «благ». Це набагато більше, аніж тоді мали українські військовослужбовці.
«Але я особисто ні на хвилинку не сумнівався, де служитиму далі. Знав, що залишатимусь вірним присязі. Більше того, я чудово розумів, що, можливо, навіть доведеться зійтися на полі бою з росіянами. Розумів, що наша армія на той час була ще слабкою і буде непросто, але це нічого не міняло», – впевнений молодший лейтенант.
«Для багатьох військовослужбовців це був справжній емоційний удар. Всі дружили сім'ями, разом відпочивали, працювали, довіряли одне одному навіть ключі від квартири, коли кудись їхали. Але за одну мить у головах багатьох учорашніх колег і товаришів відбулися якісь незрозумілі метаморфози. Вони почали ставитися до нас агресивно, називали бендерівцями, готові були на неадекватні вчинки. І лише тому, що ми залишилися вірними своєму обов'язку, своїй державі. Це було страшно», – розповідає підполковник Олег Сурженко.
На думку моїх співрозмовників, ті, хто зрадили Батьківщину, особливо не задумувалися над питаннями моралі, бо відштовхувалися від звичайних матеріальних потреб, керувалися власною меркантильністю. Вони не думали, що з ними буде далі, як оцінять їхній крок не лише товариші та командири, а й навіть нові господарі. І отримали те, чого заслужили. «Ми бачили, що до тих, хто перекинувся на бік РФ, самі російські військовослужбовці ставляться як до нікчем. Вони навіть шикувалися окремо від росіян, їм давали найбруднішу роботу, вони підбирали недопалки за російськими військовослужбовцями. Це було принизливо. Адже зрадник – він скрізь зрадник. Навіть до нас, хто не піддався на їхню пропаганду, росіяни ставилися з більшою повагою», – пригадує Ігор Тоцький.
Що ж до вибору тих військовослужбовців, які залишилися з Україною, то він був усвідомленим і виваженим. Вони розуміли, що це їхня Батьківщина, і були готові її захищати навіть ціною власного життя.
ОПЕРАЦІЯ БУЛА СЕКРЕТНА, ТОЖ ЗБИТИ ЛІТАК МОГЛИ НАВІТЬ СВОЇ
На початку березня, коли наші військові зрозуміли логіку дій загарбників, командування бригади вирішило будь-що перебазувати на материкову частину України авіаційну техніку, яка могла піднятися в повітря.
«Левова частка заслуги у цьому – нашого командира Ігоря Бедзая. Це професіонал з великої літери, патріот, таких би нашій армії побільше. Він взяв на себе відповідальність, і ми перегнали техніку. Коли вилітали з Криму, світило сонце, але в Миколаєві погода зіпсувалася. Сідали ризикуючи. Більше того, оскільки операція була засекречена, по нас могли відкрити вогонь як росіяни, так і свої, адже пілоти дотримувалися режиму радіомовчання», – долучається до розмови майор Олег Івлєв.
Перебазування морської авіації на материк дійсно було секретною операцією. Мінімум особового складу бригади знав про неї. Боялися витоку інформації. Після певних розрахунків вирішили летіти саме на аеродром у Миколаїв. Але це не було спонтанним рішенням. Військові – люди виважені, емоцій намагаються уникати. Отож все продумали, щоб провести цю операцію успішно, безпечно, без втрат техніки та людей.
Слід також розуміти, за якої політичної ситуації це відбувалося. Денис Березовський, який на той час був командувачем українських ВМС, одним із перших зрадив присязі й перекинувся на бік ворога. Достовірної інформації у морських авіаторів, як і в усіх інших кримських підрозділів, було обмаль, бракувало і зрозумілих наказів вищого командування з Києва. Було чути лишень поради «триматися», «не піддаватися на провокації». Перебазування авіатехніки на материк у тих умовах було без перебільшення героїчним вчинком. Адже росіяни вже захопили підрозділи ППО в Криму і контролювали значну частину повітряного простору над півостровом. Думаю, що наразі ці дії українських морських льотчиків ще недооцінені. Жоден із них не отримав високого звання «Героя України». Щоправда, у серпні 2014 р. полковник Бедзай був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Але історія розставить все на свої місця. Тоді, на початку березня 2014-го, ніхто з них не думав ні про які звання чи матеріальні блага. І жодного разу вони не пошкодували, що прийняли саме таке рішення.
Із Криму вийшли не всі зразу. Спочатку переправили справну авіатехніку, потім особовий склад виїздив автотранспортом. Частина людей залишалася там ще певний час – готували те, що призначалося до перебазування. «Але росіяни віддали лише те, чого не було шкода. Якби наше командування самостійно не прийняло рішення про перебазування робочої техніки, то нам би дісталося те саме, що й іншим, – поламане, старе і не дуже цінне», – впевнений майор Івлєв.
ВИБІР БУВ ОДИН – СЛУЖИТИ УКРАЇНІ
Прийняти рішення про переїзд кожному конкретному військовослужбовцю було непросто. Адже практично всі вони ризикували не лише кар'єрою, втрачали майно, позбувалися налагодженого побуту. У багатьох було кримське коріння. Та все ж на першому плані було питання безпеки – власної та їхніх родин. Це люди, які пожертвували багато чим. Треба було переглянути свій життєвий шлях і залишитися вірним присязі та своєму народові.
Майора Івлєва доля вже не вперше ставила перед вибором, в якій країні служити. І щоразу він, не вагаючись, обирав Україну. З 1986 року в Збройних Силах. Після закінчення училища в Краснодарському краї потрапив до Криму. «Коли розвалився Союз, наш полк розділився. Але прикметно, що більшість навіть росіян залишилися тоді служити в Україні, бо бачили перспективу. Якби тоді до керма країни стали люди, які повели б Україну шляхом Прибалтики, Польщі та інших країн, які наразі почуваються комфортно, то ми досі теж були б заможною європейською державою. Але сталося, як сталося. Щодо мене, то вибір був один – служити Україні», – пригадує майор.
У Криму він отримав квартиру, разом з дружиною виховали двох синів, які згодом закінчили Національний університет державної податкової служби в Ірпіні. «Старший ще попрацював кілька років в податковій службі, а молодшому не пощастило. Він закінчив університет у 2013 році. У жовтні, коли вже почався Майдан, їх зібрали і відправили на Київ. По дорозі переодягли в «тітушок», дали палки і веліли «допомагати» правоохоронцям. По дорозі під Уманню активісти їм спалили автобус, самим теж дісталося. На цьому його служба в податковій закінчилася. Я підтримував Майдан, адже це був вибір людей», – розповідає Олег Івлєв.
Зараз обидва його сини служать в лавах Збройних сил України. Один - в авіаційній бригаді, другий – в морській піхоті.
СЛУЖБА НА ГРАНІ ЕКСТРИМУ
У Миколаєві бригаду чекав дружній прийом і підтримка. Не злякало морських льотчиків і те, що особовий склад поселили на території військового містечка, яке на той час було в напівзруйнованому стані. Міркували так: є фундамент – дах збудуємо. Їх приїхало близько 300 осіб. Військовослужбовці залишилися в частині, а родини відправили в санаторій до Очакова. Їм дали час знайти помешкання, орендувати житло, допомагала влада та волонтери.
Наразі єдина в Україні морська авіаційна бригада – це повністю укомплектований бойовий підрозділ, здатний виконувати будь-які поставлені перед ним завдання. Особовий склад військової частини бере участь в АТО.
Але основне завдання бригади – охорона морських рубежів України, пошук, вистежування та знищення підводних човнів противника, пошуково-рятувальні роботи, транспортні перевезення, десантування особового складу і вантажів та багато іншого. Наразі кількість авіатехніки збільшилася. Завдяки авіаремонтним підприємствам модернізовано та введено в експлуатацію нові машини. Щоправда, є проблема з кваліфікованими кадрами, які мають обслуговувати цю техніку. Їх ще не вистачає, адже тут своя специфіка. Але й це питання потроху вирішується.
«За відносно невеликий історичний шлях морської авіаційної бригади (створена у 2004 році) особовий склад і техніка брали участь у багатьох військових навчаннях. Йдеться як про масштаби Збройних Сил України, так і про міжнародні навчання країн учасників НАТО. На борту флагманського корабля ВМС ЗСУ «Гетьман Сагайдачний» екіпаж палубного вертольоту Ка-27 неодноразово виконував завдання в антипіратських операціях «Океанський щит», «Активні зусилля» в Середземному морі, Аденській затоці. Слід відзначити, що робота була непростою, відповідальною, на грані екстриму. Вона вимагала від льотно-технічного складу високого професіоналізму та навичок роботи в екстремальних умовах», – наголошує підполковник Сурженко.
Про ризиковану службу морської авіації свідчить і випадок, який стався минулого року у Чорному морі над Одеським газовим родовищем поблизу "віджатих" в України нафтодобувних платформ, так званих «вишок Бойка». Тоді при здійсненні тренувального польоту у виключній (морській) економічній зоні України з раніше захоплених Росією бурових було обстріляно транспортний літак Військово-Морських Сил Збройних Сил України Ан-26. Корпусу літака було нанесено ушкодження, проте екіпаж продовжив виконання завдання. Після повернення на аеродром у Миколаєві було виявлено кульовий отвір - наслідки обстрілу літака зі стрілецької зброї.
Незважаючи на те, що на озброєнні бригади є сучасні літаки та вертольоти, скажімо, «літаючі човни» Бе-12, морські авіатори з теплотою відгукуються і про добре всім відомий Ан-2, який у народі прозвали «кукурузником». Попри, здавалося б, свою простоту сьогодні він виконує важливі завдання. Його невелика швидкість і особливості конструкції дають можливість виконувати завдання, на які інші, більш потужні літаки, неспроможні. Його використовують як в розвідувальних цілях, так і для підтримки льотних навичок особового складу, десантування, евакуації тощо. Він економний, може сісти як в полі, так і на дорозі.
Час і ситуація ставлять перед морськими пілотами все нові і нові завдання. Вони постійно удосконалюють свою майстерність. Скажімо, нещодавно бригада проводила навчання, де виконувала завдання, які раніше ніхто ніколи не робив. Продемонстрували нові можливості техніки і здібності пілотів. Одне з таких – підйом автомобіля морської піхоти «Хамер» вертольотом на підвісці і доставка його у визначене місце. Переміщували також бойову техніку, важке озброєння.
Мої співрозмовники кажуть, що сьогодні у них немає перебоїв із забезпеченням пальним та запчастинами. Мають все необхідне, щоб пілоти удосконалювали свою фахову майстерність і виконували поставлені завдання. Якщо виникають якісь проблеми, то вони вирішуються, допомагають і волонтери.
НАЛАГОДЖЕНИЙ ПОБУТ – ЗАПОРУКА ГАРНОЇ СЛУЖБИ
Але не лише бойовими завданнями живе сьогодні підрозділ. Як і для будь-якої людини, для військовослужбовця немале значення має побут та соціальне забезпечення. А реальність наразі така, що переважна більшість з тих, хто приїхав до Миколаєва з Криму, не мають власного житла. За чотири роки лише двоє військовослужбовців бригади отримали власні квартири і ще двоє - компенсацію на придбання житла. Всі інші – чекають.
«Зараз ситуація більш-менш налагодилася, внесені зміни в законодавство, нас поставили в чергу на отримання житла. Адже досі існувала норма, що військовослужбовець має право отримувати квартиру лише один раз. Ми ж своє житло залишили в Криму, тож потрібно було якось змінити це. Крім того, раніше лише офіцери мали право на компенсацію за оренду житла, а з цього року таку можливість отримав рядовий та сержантський склад», – розповідає майор Івлєв.
Але і тут є проблема – невідповідність розміру компенсації вартості оренди житла. Військовослужбовці кажуть, що спочатку ціни були більш-менш нормальні і можна було за надані державою кошти винайняти житло. Але згодом вартість виросла, і зараз ціна двокімнатної квартири разом з комунальними послугами практично вдвічі перевищує розмір компенсації.
Важливу роль для військового має і речове та грошове забезпечення. Мої співрозмовники кажуть, що формою і всім необхідним забезпечені десь на 90 відсотків. Якщо й виникають якісь затримки, то невеличкі. Це важливо, бо вони ще пам'ятають ті часи, коли і військових дій не було, а все доводилося купувати власним коштом. Кажуть, що якістю обмундирування теж задоволені: його не порівняти з тим, яке мали до війни.
У Миколаєві дітей військовослужбовців забезпечили садками та школами. Але є й не вирішені моменти. Один з них – гуртожиток, у якому планувався розміщення 300 військовослужбовців. Його навіть свого часу передали на баланс Міноборони. Але наразі потрібні кошти на ремонт – приблизно 10-12 млн грн. Місцева влада пообіцяла допомогти, але згодом міського голову Олександра Сєнкевича відправили у відставку і наразі питання "гальмує".
Нарікають військовослужбовці і на незадовільне пенсійне забезпечення. Адже, відслуживши в армії, вони залишаються один на один зі своїм побутом і дуже часто без власного житла. А пенсія, яка значно нижча зарплатні, не дозволяє почуватися комфортно. Не працює, на їх думку, і низка пільг для військових, у тому числі й для тих, хто брав участь в АТО. Зокрема, йдеться про незабезпеченість земельними ділянками, як того вимагає закон, санаторно-курортним лікуванням тощо. Найелементарніше – безкоштовний проїзд в громадському транспорті – викликає чимало конфліктів навіть на міських маршрутах. А що вже й казати про міжміські перевезення, особливо коли виникає нагальна потреба у відрядженні. Були випадки, коли офіцерам доводилося добиратися до місця призначення власним коштом на третіх полицях потягів.
Часто питання впирається не лише в гроші, а й у бюрократію, якої досі не позбулися. Тож для вирішення цих проблем державі ще потрібно чимало зробити. Адже люди у формі, які захищають нашу державу і нас з вами, потребують особливого ставлення.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото – А.Мірошниченко та з архівів бригади морської авіації
