Представник України у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на Донбасі Євген Марчук визнає, що вже протягом півроку по жодній зі складових Мінського переговорного процесу результатів практично немає. Перспективи позитивних зрушень, принаймні до президентських виборів в Україні, теж під запитанням, адже Путін заявив, що з нинішньою українською владою Росія нічого вирішувати не буде.

Чи означає це, що нам слід просто перечекати цей час? На переконання Марчука, Україна може використати його для інформаційного посилення на зовнішній арені своєї позиції щодо війни на Донбасі й переговорів у Мінську. 

Про це він говорив у виступі на презентації аналітичного дослідження центру “Нова Європа” щодо кращих практик протидії підривній діяльності Росії проти України.

Марчук розповів, що після призначення представником України у ТКГ зустрічався у штаб-квартирі ОБСЄ з генеральним секретарем організації й його заступниками, а потім у Братиславі – зі словацьким керівництвом, оскільки з січня Словаччина приймає головування в ОБСЄ. За словами Марчука, під час цих зустрічей він говорив про загальновідомі, на наш погляд, речі, які записані в Мінських домовленостях, але не виконуються. Зокрема про те, що патрулі ОБСЄ протягом чотирьох років не мають доступу до певних регіонів, щоб проконтролювати відведення звідти важких озброєнь, що досі не створено зону безпеки вздовж неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Окрім того, лінія зіткнення де-факто наполовину не збігається з погодженою всіма сторонами, які підписали мінські домовленості.

- Я був вражений, з яким щирим здивуванням — це не була гра — сприймали ці очевидні й рутинні для мене факти досить високі посадові особи, від яких залежатиме, як буде поводитися Словаччина як голова ОБСЄ, – признався Марчук. – А коли я на аркуші паперу графічно зобразив те, про що кажу, в мене навіть попросили його залишити.

На переконання представника України у ТКГ, це свідчить про те, що Україна має значний інформаційний ресурс по Мінському процесу, який треба активно використовувати і доводити до впливових посадовців на Заході.

- Нам треба дуже суттєво збільшити обсяг і глибину інформації для наших партнерів у Європі й світі не просто про те, що відбувається на Донбасі, а про всі компоненти поведінки Росії у цій війні і подіях у Криму, – вважає Марчук.

Після виступу на дискусійній панелі він погодився відповісти на декілька запитань Укрінформу щодо останніх подій в Україні та їх можливого розвитку.

У ПОВЕДІНЦІ РОСІЇ МОЖЛИВЕ ВСЕ, ТОМУ НАМ ТРЕБА ГОТУВАТИСЯ ДО РІЗНИХ ВАРІАНТІВ РОЗВИТКУ ПОДІЙ

- Євгене Кириловичу, начальник Генштабу Віктор Муженко близько тижня тому заявив, що Росія зміцнює свої сили біля кордону з Україною, і наразі військова загроза з її боку найвища з 2014 року. Але нам і раніше казали про велику кількість російських військ і техніки біля наших кордонів. Що змінилося зараз? Як ви оцінюєте реальну небезпеку?

- Я не можу піддавати сумніву заяву начальника Генштабу, у розпорядженні якого є дані військової й космічної розвідки та інша оперативна інформація. Значить, у нього для цього були суто професійні військові підстави. Які саме? Я можу тільки висловлювати гіпотези, але, знаючи Муженка ще з Іраку, коли він був заступником командира 5-ї бригади - начальником штабу, я довіряю тому, що він сказав.

Що змінилося? Могло змінитися дуже багато!

Візьмімо чисельність російського угруповання довкола кордонів України. Приміром, я чув, як на телевізійній дискусії про правовий режим воєнного стану говорили, що про ці 80 тис. ми вже чули. Але структура угруповання та сама чи вона змінилося? Адже, умовно кажучи, 80 тис. піхотинців – це одна справа, 80 тис. танкістів — інша, а 80 тис. льотчиків — це вже зовсім інша! А коли військові аналізують різні дані — структуру, чисельність, форматування передових рубежів, розгортання польових госпіталів тощо — це дає їм підстави кваліфікувати такі зміни як оборонні чи наступальні.

- Але все ж таки потенційний рівень небезпеки ви класифікували б як червоний|, жовтий, синій чи ще якийсь?

- Зараз подібні оцінки дають багато політиків, які “розуміються” і на воєнній справі, й на медицині, й на інших речах, але я цього не робитиму! Чому? Поясню!

Згадайте, що впродовж трьох останніх років поведінка Росії у світі різко змінилася. Пам’ятаєте, як російські літаки почали заходити у повітряний простір європейських країн, в тому числі країн НАТО, а російські підводні човни – у територіальні води Швеції й Норвегії в Балтійському морі. Але, на превеликий жаль, довготривалий європейський спокій розхолодив усіх і ні в кого не спрацював "сигнал тривоги"!

А хто зміг спрогнозувати анексію Росією Криму? НАТО з його розвідувальним співтовариством, яке має гігантські можливості, спрогнозувало? Ні! А війну на Донбасі? А все тому, що дії Путіна прогнозували на основі здорового глузду, а, як на мене, вони явно ішли врозріз із ним!

До чого я веду? Нам взагалі треба усвідомити, що у поведінці Росії можливе все, тож треба бути готовими до різних варіантів розвитку подій.

Недавно один український експерт, аналізуючи у телеефірі цю російську структуру біля кордону, яка наблизилася до нас на 20 км, сказав: ”Я не виключаю, що це може бути для залякування, але, виходячи з непрогнозованої поведінки Кремля, може бути й для наступу”. 

То ми, що, маємо сидіти й думати: “Це Путін нас залякує, не будемо нічого такого робити, не треба ніякого воєнного стану”?

Але ж те, що Росія розгорнула в Криму зенітні ракетні системи С-400 і підтягнула їх до адмінмежі з Україною — це ж факт! На це теж не реагуватимемо, якщо приймемо логіку залякування?

А візьмімо останні події в Керченській протоці – не дай бог, якби наші хлопці з цих двох катерів відкрили вогонь у відповідь, знаєте, що далі було б?

Росіяни все розстріляли і потопили б, а потім розпочали справжню гарячу бойову операцію — до цього все було готове!

Російський політолог Андрій Ілларіонов розмістив експертні дані: що відбулося в акваторії Азовського моря перед цією операцією, які військово-морські одиниці Росії там з’явилися. Адже воно дуже мілке, береги низькі, на береговій лінії, яку контролює Україна в Азовському морі, є 12 десантно небезпечних ділянок.

І коли це все поєднати і проаналізувати, то, я вам ще раз скажу, що Муженко як начальник Генштабу недаремно зробив свою заяву в публічній сфері у тому числі й з огляду на те, що побутова налаштованість в Україні – сприймати всі ці дії Росії як перебільшення небезпеки.

- Чи має світ якісь важелі впливу на Путіна?

- Зараз громадська думка в Україні покладає у цьому сенсі великі надії на перехід на перемовини у форматі підписантів Будапештського меморандуму. Я сам прихильник цього. Але наскільки такі сподівання реалістичні? Як на мене, не дуже.

По-перше, на зміну формату має дати згоду Росія, бо без неї проводити переговори у форматі будапештських підписантів сенсу дуже мало.

По-друге, ці надії базуються на тому, що, мовляв, якщо у перемовинах братимуть участь Сполучені Штати Америки, то вони буцімто налякають Путіна і змусять його піти з України. Але російський президент точно знає, що ані Сполучені Штати, ані НАТО своїх солдатів в Україну не пошлють. Допомогу, в тому числі розширену, нам надаватимуть, і велике їм за це спасибі, але не воюватимуть!

Тож якби Росія сповідувала хоча б ще якісь, окрім ядерних, баланси стримування, тоді, можливо, можна було б висувати якісь гіпотези щодо важелів впливу.

- Але ж Путін мусить мати якусь “ахілесову п’яту”!

- На мою думку, у нас на якомусь етапі з різних причин відбулась примітивізація особистості Путіна. Але справа в тому, що сучасна Росія – це не один Путін, а дуже серйозна машина – і його давнє оточення, і (міністр оборони - авт. ) Шойгу, і (директор ФСБ — авт.) Бортніков, й інші. Це ж спеціалісти, які дуже фундаментально володіють своєю професією, тому навряд чи слід прогнозувати, яке вразливе місце у Путіна.

Звісно, він прекрасно усвідомлює всі наслідки економічних санкцій, та й перебувати в міжнародній ізоляції теж дуже непросто. Але ви подивіться, як російський президент поводився на саміті G-20, а особливо показово – на відзначенні 100-річчя Першої світової війни. Пам’ятаєте, коли всі лідери інших країн стояли й чекали, а Путін прийшов із запізненням і навіть не вибачився ані словом, ані жестом. Чому? Тому що це не просто особиста поведінка, а форма російської агресії, до якої цивілізоване людство не готове.

Це така свідома політика Кремля і розрахунок на те, що світ дуже розслаблений після тривалого миру. З людської точки зору, це абсолютно нормальний стан, але не можна дати скористатися цим таким агресивним структурам, як путінська Росія.

Ви подивіться, як ця руйнівна машина довго супроводжувала європейські країни і вибирала “больові точки” Європи в цілому і кожної держави окремо. А як Росія працює на те, щоб зруйнувати єдність у Євросоюзі і взагалі в Європі! Не все в них вийшло, і добре, що на ці дії звернули увагу!

Тож про що це говорить? Що Росія обирає зовсім нетипові форми агресії.

Відомий російський блогер і критик режиму Путіна Ігор Яковенко порівняв Росію з павуком, який впорскує у свою жертву отруту, і чекає, поки вона помре. Приблизно такою ж є поведінка Росії в Європі, і не тільки там.

Що цьому можна протиставити? На мою думку, єдність – загальноєвропейську, українську. Зброя зброєю, але в цьому найголовніша сила будь-якого суспільства!

ВОЄННИЙ СТАН ПЕРЕДБАЧАЄ ДЕСЯТКИ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ, ЯКИХ НІХТО НІКОЛИ В УКРАЇНІ НЕ ПРОВОДИВ

- Щодо наших внутрішніх справ – чи з користю, на ваш погляд, Україна використовує запроваджений кілька тижнів тому воєнний стан ?

- Спостерігаючи і моніторячи те, що відбувається в країні останнім часом, можу сказати, що з великою користю!

Коли я ще у 2014 році почав виступати на телебаченні й попереджати, що буде далі, мене хтось запитав, мовляв, навіщо мені це потрібно, адже я вже давно не маю ніякого відношення до влади. Я тоді сказав, що запровадив для себе особисто воєнний стан і радив би зробити це всім державним службовцям, бо військові знають, як їм діяти.

Тоді суспільство і взагалі вся державна машина ще не зовсім були адаптовані до думки, що може бути серйозна війна. Та й до сьогоднішнього дня не всі це усвідомлюють.

Добре, що воєнний стан запровадили тільки у прикордонних областях, хоча, можливо, днів на три його можна було б запровадити і по всій Україні, щоб усі зрозуміли реальність загрози. 

Правовий режим воєнного стану передбачає запуск дуже багатьох механізмів і проведення різного роду організаційних заходів, яких ніхто ніколи в Україні не проводив.

- Чи нам вистачить оцих 30 днів, щоб підготувати відповідь на можливі виклики? 

- Думаю, ні, тому наше суспільство, на жаль, не мобілізоване. До того ж на це накладається початок політичної виборчої кампанії, а це теж не сприяє суспільній мобілізації, а скоріше, навпаки...

Я навіть вважаю, що в цьому сенсі команда Путіна поки що досягає свого, звичайно, відносного результату. Наприклад, різні кандидати у президенти заявляють про якісь їхні “таємні” плани закінчення війни на Донбасі. Я ці плани чув. Назву два з них — ті, про які мені казали російські переговорники, але не в Мінську, а в інших платформах, в яких я беру участь. Адже росіяни просувають свої ідеї на різних рівнях, щоб до них звикало дедалі більше людей.

Один варіант: “Да вы откажитесь от Крыма, скажите, мол, ладно, уж есть как есть, – и война на Донбассе будет закончена”.

А недавно озвучили другу версію: “Евгений Кириллыч, может быть, стоит рассмотреть вариант Приднестровья? Ну, пусть там ситуация и не урегулирована политически, но ведь войны нет, не стреляют и не убивают! Вы же в минском процессе, может, передайте там, что – давайте таким образом и на Донбассе?” Але ж, кажу, є один нюанс: Придністров'я – це плацдарм вашої 14-ї армії!

Отакі дурниці пропонують. Ми ж розуміємо, що це і для чого!

А з другого боку, нинішня поведінка Росії у переговорному процесі взагалі і заяви Путіна, що він не хоче зустрічатися з президентом Порошенком і вже два роки з ним не зустрічався — це і є спробою заморожування конфлікту на Донбасі!

Тому ми будемо продовжувати перемовини у Мінську, щоб не допустити цього остаточно.

Зараз часто можна почути заяви, мовляв, навіщо той мінський процес, з ким ви там розмовляєте? На побутовому рівні це так і сприймається.

Але, по-перше, я вже говорив, що Мінський процес – це не самостійний формат, а допоміжний для "нормандської четвірки". Він виник тоді, коли обсяг проблем, які обговорювалися на рівні її лідерів, виявився дуже широким. Адже воєнний конфлікт породив не тільки воєнну складову, а й масу гуманітарних питань. За них досить серйозно взялися і дуже прискіпливо супроводжують міжнародні організації — і управління Верховного Комісара ООН з прав людини, і Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Вони дуже активно працюють і пильно стежать за тим, як поводиться Україна у цій складній ситуації з гуманітарної точки зору.

Другий важливий момент полягає у назві мінського переговорного формату — Тристороння контактна група. Коли я беру участь у переговорах у статусі представника України в ТКГ, то ми починаємо їх із (представником Росії, - ред.) Гризловим, а веде переговори (представник ОБСЄ, - ред.) пан Сайдік. Тобто ніяких представників ОРДО-ОРЛО немає! І проходять вони в іншому ключі, ніж тоді, коли ми вже їх викликаємо. А на третьому етапі, коли вже засідання проходить у повному складі й підключаються всі експертні групи, тоді вже починають вирувати пристрасті й інколи воно стає схожим на мітинг.

Ще коли я працював у безпековій підгрупі, російська сторона декілька разів нас провокувала, щоб ми вийшли з Мінського переговорного процесу, – влаштовували демарші, переривали засідання або йшли з них зовсім. Якби ми на це піддалися, Росія звинуватила б Україну в зриві тристоронніх переговорів і підриві “нормандського” формату і вимагала б прямих переговорів з “діячами” з ОРДЛО, а головне – зняття з неї санкцій Заходу.

Тобто Росія такому розвитку подій тільки аплодувала б. Але ми не дамо їй для цього приводу!

Надія Юрченко, Київ