На російсько-українській війні – багато фантастичних жінок. Снайпери, медики, кухарі. Серед них – наша колега Олена Худякова – захисниця з позивним Мауглі. Її профіль: філософ і журналістка, розвідниця та військовий медик, письменниця й фотограф (фемінітивів на всі її регалії ще не вистачає).
Зараз у стінах Верховної Ради відкрилась виставка фотографій Олени Худякової з фронту. Власне, саме за таким унікальним фотоархівом колись будуть досліджувати цю війну.
Напередодні свята захисника та захисниць Вітчизни ми говорили з Оленою про її роботу та службу.
ЩОЙНО Я НАМАГАЛАСЯ ВЗЯТИ СВЕТРА ЧИ РОЗІМ’ЯТИСЯ, НА МЕНЕ НАПРАВЛЯЛИ АВТОМАТ
- Олено, як для вас починалася війна?
- Особиста війна з Росією для мене почалася з 2006 року. Коли зовнішня розвідка Росії та ФСБ взялися заповзято вербувати мого батька, на той час фахівця Департаменту інформаційної безпеки (тоді воно було у віданні СБУ). Він навідсіч відмовився від грошей та посад, які йому пропонували у РФ, тоді вони вирішили зіпсувати моє життя. Про те, через що я пройшла, які були методи силового впливу і провокації – це інша історія.
Вони повернулися в моє життя 8 березня 2014 року. Завершився Майдан, Рада міністрів РФ прийняла рішення фактично про анексію Криму. В Укрінформі колеги в березні просили відрядження в Крим, але керівництво боялося ризикувати. Тоді випало три дні вихідних, до Криму ще ходили потяги, я зібралася та поїхала нічним сімферопольським потягом. В Армянську заходили «казаки», вони уже фактично контролювали частину маршруту, йшли вагоном, перевіряли документи. Жінки тоді ще їх не цікавили, вони перевіряли чоловіків. Я проскочила. На першому ж тролейбусі Сімферополь-Алушта доїхала до Перевального. Це був добре знайомий мені маршрут, я так часто ходила в гори. Вийшла раніше зупинки «Військове містечко» (яке теж у Перевальному – ред.), піднялася в гори і вже звідти спустилася на полігон військової частини. Вона вже була захоплена. ЗМІ вже облетіли кадри «зелених чоловічків», які заблокували військове містечко, і кримських татар, які привозили туди гостинці для українських солдат. Уже на території мені поталанило зустріти солдата-строковика, якому дали дозвіл на переміщення між казармами та спорудами частини (бо інші були замкнені в казармах). Він устиг розповісти мені, що сам він з Херсона, що їх змушують перейти на бік РФ. На моє запитання, які настрої більшості, він відповів: налякані, але Росії присягати не хочуть. На цьому моменті нас оточили російські спецпризначенці. Це були вже дорослі, з досвідом бойових дій чоловіки, вдягнені не в однакову «цифру», а в «горки». Серед них був снайпер, якому дорікали, що він пропустив мою появу. Спочатку нас поклали на землю, почали кричати. Зрештою, солдату наказали йти, він не хотів, але я сказала: йди, я розберуся. Мені дозволили сісти. Далі (вони, певно, чекали наказу від командирів щодо мене) почалася така собі психологічна бійка. Я показала документи. Побачивши, що я з Києва, кинули запитання: «И не страшно вам в Киеве? Там фашисты, людей убивают». Я кажу: то вам по телевізору фігню показують. Він подивився на мої «хайкси» та іронічно каже, мовляв, уже американці гуманітарку видають. А я, показуючи на їхнього снайпера, кажу: «А у нього шарф теж не радянський». Так тривало близько двох годин. Я була в одній футболці, змерзла, затерпли ноги. І попри те, що всі ввічливо посміхалися, поворушитися чи одягнутися я не могла. Але щойно я намагалася взяти светра чи розім’ятися, на мене направляли автомат. Дозволили лише запалити. В кінці цього психологічного двобою той, хто був за старшого і тримав мій паспорт, сказав: «Написано украинец – надо убивать». Тоді я зауважаю: у нас в паспорті національності нема. У відповідь він підняв мій паспорт і сказав: «Тогда просто за это – убивать. А Киев мы освободим». Я натомість відповіла: «Не думай, що вас нема кому обламати». Тоді після команди по рації мені відповіли: йдіть звідси, ви нам заважаєте. Я вже пішла через територію військового містечка, познімала російських військових і попрямувала на зупинку. Наступного дня я сиділа на пагорбі над військовою частиною і спостерігала, як вони підігнали автівку з колонками і годинами крутили російську патріотичну музику. Для мене це було прощання з Кримом, я лежала в траві й на невизначений термін прощалася з улюбленими місцями.
Я ВЛАСНОРУЧ КУПУВАЛА ТАЗИ, КУДИ РОЗВІДНИКИ, З ЯКИМИ ПОТІМ МИ СТАЛИ ДРУЗЯМИ ТА ПОБРАТИМАМИ, ЗБИРАЛИ ДОЩОВУ ВОДУ, БО ЧИСТОЇ ПИТНОЇ ВОДИ НЕ ВИСТАЧАЛО
- Ти попрощалася з Кримом. Як почався твій Донбас?
- Я працювала в штатному режимі. Із початком АТО почали збирати допомогу і для товаришів, які буди мобілізовані, й взагалі для армії.
- Той час, коли воювали в «тапках»?
- Так. Я власноруч купувала гумові шльопки та пластмасові тази, куди розвідники, з якими потім ми стали друзями та побратимами, збирали дощову воду, бо чистої питної води не вистачало. Другої половини 2014 - 2015 року ми разом з однодумцями купували прилади, біноклі, одяг, ліки. Стандартні українські волонтерські історії цього періоду. В процесі поїздок на фронт потоваришувала з групою розвідки. Оскільки була підготовленою людиною, спортивною і з навичками поводження зі зброєю, то захотіла залишитися в армії. На той момент офіційно укласти контракт, щоб бути саме з тією групою, де я хотіла, було неможливо, тому її командир під свою відповідальність дав мені можливість служити «нелегалом». На той час це була досить поширена практика.
Війна моя була у формі ротацій. Два-три тижні на Донбасі, потім два тижні я тут працюю в Києві, без вихідних, а потім знову їду на Донбас потягом Київ-Костянтинівка. Так було до серпня 2017 року.
- Які задачі перед тобою стояли?
- Як у кожного члена групи, яка цілодобово вела спостереження за противником.
- Давай уточнимо.
- Вкопувались у висоти, зрідка ходили на ту сторону – вели спостереження. Все по-тихому, без рукопашки й екшену. Обстріли за екшен не вважались, то була частина побуту: о 18-й – «гради», о 20-й – міномети, опівночі – 152. Єдине, що всі ховалися по нірках, а ми видивлялись – звідки та дрянота летить. З осені 2015-го – найважчі були ситуації, коли дивишся, як і…ть по наших містах і чуєш: "Спостерігайте". Тоді, на моєму чергуванні, з центру Горлівки гради працювали по Торецьку, восени 2016-го – з-під Стаханова по Попасній. Але що я хочу сказати: зараз дратує подача інформації в дусі, наче ЗСУ нормальної відповіді не давали – прям не війна, а одностороннє «ізбієніє младєнцев». Бувало всяке – і напружене затягнуте очікування, й дратівлива тиша, але я точно знаю – помста була, і наш удар у відповідь почасти був у рази сильнішим того, що прилітало нам. Я не маю права про це говорити у деталях. Окрім поточних завдань, я взяла на себе функції медика, яких тоді категорично не вистачало. У мене медичної спеціальної освіти нема, але оскільки в шкільні роки я хотіла стати лікарем, то прихопила цих знань. Займалася в Малій академії наук на секції медицини, а потім проходила всі медичні курси, які здавалися мені цікавими.
- Розкажи про свій медичний досвід.
- У 2017-му році, коли я готувалася підписати контракт із ЗСУ, пішов із життя наш командир. І щоб просто витримати це, я поїхала парамедиком до Тайри (військовий добровільний медичний підрозділ «Ангели Тайри»). Так склалося, що конкретно я більше займалася цивільними та військовими з різними скаргами на здоров’я, аніж евакуацією поранених. І це доволі цікавий досвід, що, як на мене, дозволив посеред війни побачити таку людяність, якої зараз бракує мирному суспільству. Коли я чую сьогодні заклики відмовляти у медичній допомозі невакцинованим, я згадую, як ми рятували з напарником із позивним Фашист покинутих напризволяще бабусь та дідусів з прифронтових сіл. Звісно, більша частина тих людей свого часу брали участь у сепаратистському референдумі. Коли напарника згодом ховали на алеї героїв Маріупольського кладовища, за ним плакали жителі щонайменше п’яти селищ на лінії зіткнення.
- Люди, які вчора чекали Путіна, сьогодні плачуть за Фашистом. Ким він був?
- Саме так. Часом він крив матом, але його мобільний телефон був для них, по суті, телефоном цілодобової швидкої допомоги. Важко підрахувати кількість життів, які він врятував. Ігор Надолько не був лікарем за освітою. Він був комісованим військовим, якому під час служби довелося тимчасово виконувати обов’язки начмеда. Оскільки після важкої контузії його більше не брали на контракт, він пішов добровольцем до Тайри.
- Як ти переживала основні події війни: Іловайск, ДАП, Дебальцеве?
- Звісно, всі трагічні події війни пройшли крізь нас. Сильними подіями, які зачепили особисто, був наш відступ від Луганська, коли здавалося, що от-от – і ми зайдемо у місто. Натомість, відходили під шквальним вогнем і з великими втратами, маю на увазі Дмитрівку, Побєду, Лутугіне. Веселу Гору. Це кінець серпня - початок вересня 2014 року. Коли з позицій, які чотири дні тому були нашими, по наших містах працюють російські гради. Коли на тій стороні залишилися тіла (точніше – рештки) наших загиблих, яких не вдалося забрати. Коли офіцер мені каже: передайте там у Києві, що такими темпами вони будуть у вас за два тижні.
Ми з побратимами стежили за усім, що відбувалося на лінії фронту, переживали, особливо в умовах перемовин та відведення артилерії.
У нас були відчуття (можливо, помилкові, але болісні), що дані, які ми збирали важкою працею, замість слугувати для знищення цілі – перетворюються на звітність штабу АТО.
ІСТОРІЇ, СПОВНЕНІ ГЕРОЇЗМУ, ТРАГІЗМУ ТА ПОДВИГУ В ТІМ ЧИСЛІ – ЦЕ ІСТОРІЇ ПОМИЛОК І ОСОБИСТІСНОГО ЗРОСТАННЯ
- Як вдавалося зберігати віру в перемогу?
- Ми просто робили те, що вважали за правильне. Але на наших очах відбувалися великі людські та військові переломи. Історії, сповнені героїзму, трагізму та подвигу в тім числі – це історії помилок і особистісного зростання. На моїх очах одні й ті ж відповідальні особи були причетні до провалів через власне боягузтво, а потім проводили успішні операції, ризикуючи військовою кар’єрою. Я побачила парадокс, коли військова людина не так боїться загинути, як боїться стати цапом-відбувайлом у разі негативної оцінки певних рішень.
- Як це – бути жінкою на війні?
- У кожного – свій досвід і світогляд. Я з розумінням і людяністю ставлюся до всіх, з ким пов'язали дороги війни. Просто ділюся своїм. Передова була для нас місцем, де наш вік, стать, політичні й інші вподобання – на якийсь час зафарбовувалися в однотонний камуфляж з виписаними по ньому правилами і принципами. Це не означає, що ми не обговорювали, не жартували, не сперечалися часом. Усе це було. Та над цим усім невидимо, але відчутно стояло те, що об'єднало, перемішало нас на якийсь час у цю живу піксельну мозаїку. Те, що роз'єднує – було десь там, в іншому світі, поза війною. Хтось може боятися, що у цьому перемішуванні втрачається його унікальність, але я відчувала це так, наче звичне йде на деякий час углиб, і формується, або ж підіймається з нетрів твоєї сутності ще грань, ти стаєш ширшим, насправді.
Якщо ж про кумедні випадки, то згадаю таке. З короткою стрижкою я виглядала, як якесь недогодоване дитя війни. І приводом для живих анекдотів ставали мої діалоги з душевними бухариками з піхоти. Прийде такий дядечко і сидить, чекає, коли ми в місто поїдемо. А тут я виповзаю покурити і кави випити. Киваю йому, тисну руку, сідаю навпроти, а він вдивляється мені в обличчя, потім повертається до командира і каже: "Оце малих вам наприсилали, нічо – от бороду відпустить і буде норм". Апогеєм був випадок, коли їхали на вокзал у Констаху, набившись у джип, як ті бички у банку, й інший боєць, що сидів упритул до мене, дмухаючи сумішшю цибулі, дешевих цигарок і перегару, прошипів: "Шо, мала либонь чекає – он як побрився в отпуск".
- Тобі доводилося хоронити друзів?
- Смерть на війні, на словах – часто має присмак романтики, а на практиці – це сукупність надважких для сприйняття деталей. І в наших реаліях усі моменти – від повідомлення близьким, організації транспортування та похорону – часто ставали для побратимів стресом більшим, ніж сам момент загибелі товариша. До того ж, в оцінці смертей є певна нерівність. Бойові втрати майже сакралізуються, безвідносно до особи загиблого. Але мені довелося знати справжніх героїв, завдяки таланту й рішенням яких було збережено багато життів і проведено чимало успішних операцій, але яких убила не куля. Вони, викладаючись до кінця, віддали всі свої життєві сили, і в їхній графі «причини смерті» вказані різні хвороби, а по суті – це та ж ціна мирного життя частини суспільства.
- Експозиція, яка зараз демонструється у Верховній Раді, містить оці всі події?
- Це замальовки служби розвідгрупи 2014-2017 років. Я навмисне відібрала фотографії з мінімумом крупних планів, не підписувала конкретних локацій. Але наступного дня після того, як виставка була представлена в Укрінформі (спочатку вона демонструвалася у нашому агентстві), Головне управління розвідки і бригада написали, хто на фото. Ну, раз вважали за потрібне, хай так і буде. Там мені побратими подарували «розгруз», на якому був підсумок для використаних магазинів (обойм), і я носила у ньому камеру. Але коли ти боєць, то в найяскравіші моменти тобі не до камери. Смартфона тоді в мене не було. На фото нема жесті, це інший бік війни. Кожен світанок чи захід сонця багато значить для мене і тих, хто був поруч. На одній картинці – мєхвод, який вдивляється в райдужний місток і каже, що один край веселки зараз над тим місцем, де загинув хлопець з 30-ки. Там – наші офіцери в моменти, коли грають на баяні. Деколи наші побратими здаються там щасливими. Бо в той момент вони були щасливі. Від нас чекають драматичних історій, випитують подробиць, наче риючись у кримінальній хроніці. А я гортаю свій архів, наче сімейний альбом, і думаю, що наші розмови деколи – це розмови не воїнів, а ботаніків, які навіть фазанові, який будив нас зранку, дають ім’я.
- Чи стало для тебе 14 жовтня святом?
- 14 жовтня зайшло. Особливе відчуття, коли по одну руку йдуть побратими з Правого сектора, які багато років у прямому сенсі виборювали це свято на вулицях міст, а згодом на фронті, а по другу – побратими з ЗСУ, котрі, як і я, усвідомили значення 14 жовтня на війні. Тепер це наше спільне свято.
- Що ти побажала б побратимам у день 14 жовтня?
- Не про…бать одне одного. Будьмо уважними, пам'ятаймо, що багато з тих, кому дійсно потрібна допомога на позавчора, не кричать «хелп» і не пишуть під кожним постом номер картки. Дзвоніть, навідуйте, зазирніть в очі побратимові, який стримано відповідає в месенджері: "Все норм". Кажуть, війна – то пекло. Але ми перетворювали його в щось інше, бо стояли плечем до плеча, а у справжньому пеклі – кожен страждає на самоті. Хіба ми вистояли там, щоб потрапити у це справжнє пекло тут? Тільки так, плечем до плеча, ми можемо щось змінити.
А ще я хотіла б побажати удачі всім тим, хто зараз тримає лінію фронту, хто вивчив мову вогню і вміє чекати. Хто стоїть у цьому степу, щоб те, що назавжди змінює частину їх самих, перетворюючи якусь грань душі на опік чи суцільний шрам, не просочилося далі й не зруйнувало все на своєму шляху.
Лана Самохвалова, Київ