Наче частина душі залишилася назавжди там…
Він любив цю історію, розповідав її при кожній нагоді, вже після того, як, незважаючи на мої протести, дозволяв собі трохи прикрасити воїнські характеристики свого нелегального бійця. Для мене це історія зустрічі рідних душ, ким нас тільки не називали потім – і родичами, і кармічними братами навіть. Для нього ж це була ще й офігєнно смішна байка: "як Мауглі відклала автомат, ага, оця безбашенна".
17 листопада 2014. Ми з дівчиною-волонтеркою частково розвантажили газельку і після кави/перекура збиралися їхати далі на Щастя, коли Боцман подивився на мій кофр і спитав: "А ти що, журналіст?". "Ну, взагалі, фотокор, але тут я без акредитації, просто допомагаю, чим можу", – відповідаю. А в нього вже очі загорілися. "Сам люблю це діло. Що тобі тут знімати, поїхали з нами", – каже. "Нас чекають, мушу повідомити офіцера". "Ну, твоя подруга якось впорається, я сам повідомлю", – а очі вже сміються-сміються. - "Тільки швидко треба, прям зараз".
І ми вскочили в течік, всі мої речі й бронік залишилися на базі. Далі говорили так, що могли закінчити речення одне одного, наче знайомі вже багато років і було видно, що обох і дивує трохи, і веселить те відчуття. Вже коли проїхали крайній блокпост перед сірою зоною, комвзводу обернувся до нас: "Боцмане, там в Б. істерика, що ми журналістку викрали". "Забий, зараз зв'язку не буде". Я швидко відправила додому смс "все ок". А він надів на мене свій бронежилет, не по розміру здоровенний, хлопнув по підсумках з гранатами: "Ти ж знаєш, розвідники в полон не здаються", і засміявся тим сміхом, який всі ми, напевне, пам'ятатимемо завжди.
На небезпечній ділянці Боцман дав мені автомат зі словами: "Я ж так зрозумів, ти знаєш, як цим користуватись". Машину кидало, я притискала до себе камеру, думаючи, що краще мені на роботу не повертатися, як розтрощу агентське майно, хоча куди подітися, підполковник мою ідею про контракт уже відверто висміяв. Але автомат я поклала собі під ноги зі словами: "Ну, я ж типу журналіст зараз". Здавалося, що тоді всі були сконцентровані на іншому, висунувшись зі зброєю у вікна, а він запам'ятав.
Відвезти мене на позицію біля Щастя попросили хлопця з «Айдару». Вже темніло, опустився туман, як по розкладу – стали насипати по всіх напрямках. Коли проїхали неочевидну дорогу, якою частенько користувалися деякі безбашенні, бо сильно коротше, то побачили позаду течік розвідників. "Ого, ти віп-персона, така охорона, – засміявся хлопець, – переживають твої, слідом поїхали. Ну, я б теж переживав, якщо чесно. Темно, бачиш яка дискотека вже. Краще б заночували в нас". "Та там командування кіпішує, хлопцям і так влетить", – кажу, і якось шкребе у душі, чи варте все це того, щоб вони їхали зараз за нами, а потім поверталися поночі назад.
Так що з того вечора мені запам'яталося більше те, як ви тоді поїхали слідом, братику. І потім, на дорозі біля повороту на точку, присівши за машину, з'ясовували, чи зовсім ...бнувся офіцер, вимагаючи доставити мене у місце, яке в той момент виявилося небезпечнішим, аніж ваша сіра зона.
Потім ми ходитимемо разом на чергування і на ту сторону, вигадаємо шеврон групи, мріятимемо, як напишемо книгу. Розповідатимемо новеньким про війну 2014 року, і ти сміятимешся, згадуючи, як через ваші голови летіли "подарунки" до нас, як істерив нелюбимий бійцями офіцер, що "розвідники викрали з бази журналістку" і як "оцей боєць Мауглі, коли їй вперше дали зброю, поклала автомат собі під ноги".
Потім було ще багато чого. І я працюю з собою, щоб радість цих спогадів долала смуток і ту розгубленість, яка іноді виникає тут і зараз, наче частина душі залишилася назавжди там.
Позивний Мауглі
FB
реклама