Готові до бою

Про формування територіальної оборони на Луганщині я писав зовсім недавно – в лютому вийшло інтерв’ю з командиром 111-ї бригади. Але тепер подумав, що не зайвим буде ще раз поспілкуватися з полковником Вячеславом Сухановим і з його підлеглими. Тим більше, що виїхати з міста (та й проїхатись по його вулицях) стало практично неможливо – громадський транспорт тут зник зовсім. А до управління бригади пішки – хвилин двадцять. Благо, раннє потепління й дощі змили з тротуарів «тороси»…

Поповнення

Біля КПП зустрів обох героїв своєї січневої публікації про прифронтову Новотошківку – Валентина Ткалича й Сергія Шакуна. Вони приїхали записуватися в бригаду. Перед кабінетом, де йшов запис у батальйон, юрмилося чоловіків десь із двадцять. Нас пропустили без черги, «по знайомству» – командир, який зустрів на вході, доручив опікуватися нами комусь зі своїх офіцерів. Здивувала, але й порадувала відсутність забюрократизованості процедури оформлення. Чоловік за столом взяв чомусь не паспорти, а військові білети, щось переписав з них у свою книгу, і вже за якихось двадцять хвилин ми отримали призначення.

Шакун з його досвідом керівника військово-цивільної адміністрації цілого району, відразу включився в роботу з логістики і пропав з поля зору. Ткалича, у якого з часів служби в батальйоні «Луганськ-1» залишилось посвідчення військового кореспондента, «запрягли» у відділ комунікації, і він, не відкладаючи роботу в довгу шухляду, узявся писати чи то відозву, чи інформаційне повідомлення і навіть устиг записати пару мініінтерв’ю з бійцями.

Слід зазначити, що в порівнянні з першим моїм візитом (8 лютого) сталися відчутні зміни. Не так в інтер’єрах колишнього дошкільного навчального закладу, як у його, так би мовити, наповненні. У дворі стояла юрба людей, більшість яких уже одягла однострої; коридорами по одному або по два снували військові, які тягали кудись або великі поліетиленові пакети з крупою, сіллю та іншою бакалією, або дерев’яні ящики – мабуть, із якоюсь зброєю.

Зайшли до командира в його кабінет. Полковник описав ситуацію на фронтах: Біловодськ, про захоплення якого напередодні повідомлялось цілком офіційно, на сьогодні наш, а от Марківка (крайній північний захід Луганщини) окуповані. На старих, «усталених» фронтах ситуація не тільки не помінялась, але й дещо поліпшилась.

– Ви ж чуєте – з того боку сьогодні не бабахкає, – сказав комбриг і махнув рукою на південь, у бік Новотошківки й уже легендарної Бахмутки (дійсно, зранку того дня було тихо, та пізніше стало відомо про втрату Станиці Луганської й Кримського).

Утім, В’ячеслав Суханов не тішив себе ілюзіями:

– Я передчуваю, що скоро й нам доведеться ставати до бою. Починаємо готувати укріплення.

Він знову показав рукою, але змінивши кут напрямку. На Бахмутці фортифікаційні роботи тривали вже сім років, тому особливої потреби щось там робити поки що немає.

Автоматично

Наступного дня зателефонував Валентин, який миттєво освоївся в новій ролі; він навіть жити перебрався до штабу і першу ніч провів там.

– Приходь, я вже автомат отримав.

Автомат, якась із модифікацій «Калашникова», тої, в якої приклад відкидається на 180 градусів. На столі лежав підсумок з патронами і з однією гранатою. Ткалич устиг повоювати на цій війні років із п’ять, дослужився до чину підполковника, і тому дещо смішно було спостерігати його захоплення зброєю. Хоча може саме цей захват і відрізняє справжнього вояка від сумирних обивателів…

Зайшов командир з автоматом через плече, дулом донизу. Ткалич підхопився – а я й забув, що в армії при появі старшого начальника підлеглі мають підводитись з певним поспіхом. Адже востаннє я потрапляв у становище підлеглого офіцера (запасу) тридцять три роки тому. Ну, що ж, звикатиму. Та оскільки я залишаюсь кореспондентом, не втратив нагоди задати полковнику кілька питань по суті. Річ у тім, що містом час від часу рухаються колони військової техніки, і кожний такий прохід викликає в населення… не скажу панічний, але таки сумний настрій.

Одного разу довелося навіть втішати жіночку, яка з паралельної вулиці почула гуркіт танку й вибігла в куртці, накинутій прямо на домашній халат. Вона не встигла роздивитися корму машини, а сльози вже тремтіли в очах: «Нас що тут, кидають?», – спитала вона чомусь саме мене. Якби я навіть знав, куди прямувала бронетехніка, то не сказав би. Однак, не знаючи, спробував утішити випадкову співрозмовницю. Мовляв, фронт звідси тягнеться в обидва боки на десятки кілометрів, тож підкріплення можуть перекидати куди й коли завгодно. Наче заспокоїв, але питання залишились.

Полковник приблизно так і відповів, може, більш точно, запевнивши, що ніхто напризволяще не залишить ні місто, ні всю агломерацію – найбільші в підконтрольній Луганщині міста: Сєвєродонецьк і Лисичанськ, Рубіжне…

– Я так точно нікуди звідси не тікатиму.

Коктейль… для Лаврова?

Надворі група військових чаклувала над пляшками, переважно з-під пива. Готували «коктейлі Молотова»… Хоча фіни, які першими винайшли це вид зброї, називали їх «коктейлями ДЛЯ Молотова», тодішнього сталінського міністра закордонних справ. Оскільки зараз товариша Молотова й без цього чорти варять у смолі, йому такий коктейль без потреби. То, може, назвати їх на честь путінського колеги В’ячеслав Михайловича – «коктейлем для Лаврова»? Тим більше, що агресивністю він навряд чи поступиться навіть Шойгу.

Тут виникли певні проблеми для преси. Старший (не побачив звання) попросив не показувати обличчя нікого з групи. Може, тому, що територіальна оборона складається з місцевих мешканців, і хтозна, які настрої у їхніх сусідів чи родичів. Донбас, хоч тут достатньо давно сепаратистські настрої і загнані кудись углиб, але хто знає, чи не виринуть знову з наближенням ворога. Краще поберегтися.

У найвіддаленішому кутку двору, навколо павільйону (нагадаю, управління знаходиться в покинутому дитсадку) готували обід. Двоє чоловіків рубали дрова, хоча поруч стояла газова плита із запаленими конфорками. Хтось чистив картоплю, хтось нарізав хліб. Для чого дрова, зрозумів, зайшовши в павільйон. Там стояла дров’яна військова кухня на три відділення, на вигляд більш сучасна, ніж ті, у яких ще зовсім недавно годували учасників пікніків. Що саме варилося в казанах – не поцікавився. А в цей час Ткалич допитувався у старшого кухара Сергія, чи не складно йому забезпечувати харчування бійців. Адже бригада тільки-но сформувалась.

– Мене дивує ваше питання. Яка тут може бути складність? Нас забезпечує держава: багато допомагають волонтери, все є.

– Тобто, ви можете сказати, що бійці отримують гарячу їжу?

Так. Гарячу їжу, м’ясне, сир, йогурти, сік, чай – що хочете. Тут не всі люди кричать «За Росію!» – багато хто підвозить харчі, і вони не отруєні. Все добре.

На зворотному шляху оцінював обстановку в місті. Залишались черги біля банкоматів «Привату» і «Ощаду». А от той банкомат, яким користуюсь я, хоч і єдиний на стотисячне місто, був вільний. Може, воно й добре – бути клієнтом не найбільшого банку країни. У супермаркетах (заглядав у «Сільпо» й АТБ) черги сильно поменшали, правда, й асортимент помітно збіднів. Та все ж в АТБ купив два кілограми гречки за «довоєнною» ціною. Аптеки після вчорашніх набігів здебільшого просто не відкрилися зранку, але принаймні дві по вулиці, якою я йшов, працювали спокійно. Аж поки щось, у безпосередній близькості від мого дому, дуже гучно бахнуло, двічі.

Зателефонував досвідченому Ткаличу, тим більше, що він залишався в бригаді, і там могли швидко отримати інформацію.

– А ти що, не відчув? – здивувався. Це не до нас «прилетіло» - це хтось з нашого боку стрільнув.

Я трохи заспокоївся, аж тут сусідка повідомила, що на вулиці Шкільній у дев’ятиповерхівці повилітали шибки. Пішов на розвідку. Дев’ятиповерховий гуртожиток справді стояв без скла у вікнах, але нічого, що би вказувало на приліт великокаліберного снаряда, на місці не знайшов. Ні воронки, ні пожежі, ні трупів. І пожежні машини зі швидкими сюди не мчали. Таки хтось із наших не розрахував потужність своєї гармати.

…Поки повертався додому – вулиці геть спорожніли, і всі аптеки-магазини-кав’ярні закрилися. Хоча на годиннику ще не було другої години дня.

У неділю «Сільпо» таки відкрилось, аптеки також. Чи надовго?

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Фото: Арсеній Капосний