На чому посковзнувся шеф Кремля
"Бували й гірші часи…"
Куди вже гірше, коли окупанти градами випалюють житлові масиви Харкова, і чужинська бронетехніка заповзає гусеницями на пороги наших міст... Куди вже гірше...
Але все це вже бувало в нашій історії. Й дика смердюча орда, яка палила міста. І майже ті самі міста, спалені Петром за непоступливість Мазепи, і німецька навала, і більшовицька розруха. Випалювали нашу землю, багату пшеницею і свободою, неодноразово.
Без іскандерів і вауумних бомб, але так само безжально сантиметр-за сантиметром.
То що ж змінилося?
А от що. Раніше, спричиняючи до чергової руїни, загарбник робив це руками самих українців — нацьковував лівобрежних гетьманів на правобережних, підбурював гайдамаччину і коліївщину, і сина великого письменника Михайла Коцюбинського, Юрка, прославив кривавими злочинами проти України.
Оце й було підвалинами всіх наших поразок — розділеність і чужість в боротьбі за сочевичну юшку, коли брат ішов на брата.
Тож були й гірші часи...
І 2014 року Путін ішов накатаною колією — коли вчорашніх школярів з ОРДЛО насильно заганяли у рекрути, і готували вбивати українців.
Але цього разу, я бачу так, що шеф Кремля на цьому послизнувся. Бо закликає українців валити “бендерівський режим”, а українські збройні сили “брати владу”, не розуміючи до кого й з чим звертається. І цим він смішний. Хоча й до краю огидний.
Воюючи з нами вісім років, і ще 15 виношуючи мстиві плани, він не спромігся вивчити ані українців, ані мотивацію українських вояків. В радянських панегіриках про “велику перемогу” про це нічого не написано.
Та й самі ми не знали багато чого про себе.
Згадаймо, лише тиждень тому лаялись між собою, аж дим стояв, руки подати були не готові.
І раптом стали якимось незбагненним монолітом.
Що ж з нами сталося?
Велика державна й військова таємниця для Путіна, яку ФСБ так і не розгадало. А ми добре знаємо, що нас миттєво об’єднало. Поет назвав це - “чуттям єдиної родини”. Це не метафора, якщо замислитися.
Один філософ писав, що нація, народ - це як велика родина, з нескінченним числом людей, об’єднаних якимось незбагненним і непідвладним логіці кровним рідством.
Ми можемо жити за тисячу кілометрів одне від одного, вважати різні мови рідними, кожен по-своєму вірити в Бога, і ніколи в житті не зустрітися між собою.
Але коли харків’ян вбивають московитськими градами, то попіл спалених Олексіївки, Салтівки і Павлополя стукає в серця далеких закарпатців.
Рідня може сваритися де нестями, але коли приходить біда, всі чвари забуваються. І ми без страху покладаємося на вчорашнього опонента. Бо рідна людина - не зрадить.
Серед нас знайдеш людей і різних етносів, і навіть рас. Але кіплінгове “Ми з тобою однієї крові” повторюємо щоразу, стаючи в чергу у пункти переливання крові.
Хто з патріотів вірив, що міста зі сходу, жителів яких підозрювали в латентному капітулянстві, чинитимуть такий відчайдушний опір ворогові?
І навіть ті, хто вчора сварив Майдан, співав про “один народ” і 8 років не визнавав, що триває війна, раптом прозріли і вказали перстом на Путіна, і порівняли з Каїном. І, хто зна, може в тих, учорашніх “ватниках”, щось заворушилося десь в глибині, під товщею заскорузлих імперських міфів, щось прокинулося?
Ми всі - рідня. Сивого дядька з мисливською рушницею, який виходить в ніч на охорону блокпосту в селі— ми сприймаємо як нашого спільного старшого брата чи батька. Медсестри польових шпиталів — вони всі наші сестри і наші доньки. І в тих 18-річних строковиків-нацгвардійців, в яких молоко на вустах ще не обсохло, і які якимось дивом спалили 4 ворожі танки під Харковом і зберегли позиції українських сил — ми всі побачили наших дітей, а хто й онуків.
І ми за кожного молимося як за рідного. І той Привид Києва, який на фюзеляжі свого МіГ-29 намалював уже півтора десятка збитих двоголових орлів — і він наш милий родич. Хоч ми й не знаємо ні імені його, ні віку, ні того, чи народився він в Україні, і чи є в нього козацькі пращури й слов’янські корені. Для нас це не важливо — просто ми з ним однієї крові. І хай у Кремлі розуміють це як хочуть.
Це й є, я думаю, відмінність нинішньої нашої народної війни від всіх минулих: українці не погодилися зраджувати один одного, які б їм пряники не обіцяли. А значить, гірші часи вже не повернуться.
Ми - рідні. Наш генетичний тест на рідність є простим. Він - у вигостреній формулі нашого співіснування: “Слава Україні і Смерть ворогам!”.
Євген Якунов
Перша ілюстрація: Нікіта Тітов
