Евакуація з Немішаєвого: Росіяни стріляли по всіх машинах, де були і діти, і вагітні

Учора ввечері двома авто співробітник Укрінформу Олексій Амонс та його рідні прибули в Кам’янець-Подільський.  

Ми подумали, що цей шлях (відтинок між пунктами Немішаєве — Кам’янець з жахами обстрілів колон з вагітними та дітьми) має бути зафіксований в Укрінформі.

Короткі замальовки та фото приходу на Київщину путінських ублюдків.

Ми просто послухали наших колег.

Олексій Амонс:

- Бородянка- Микуличі- Немішаєве побачили танки окупантів ще в кінці лютого. Моя родина зазнала обстрілів, ми перші дні переховувалися у погребі.  Але позавчора, коли зрозуміли, що слід рятувати дітей, виїхали з Немішаєвого. За мною йшло шість машин. Машини були під зав’язку, всюди сиділи діти.  Вирушили об  одинадцятій тридцять...

Прямували в сторону Козинця та Миколаївки. Звернули в бік Житомирської траси та зустрілися з російськими патрулями. Це десь півтора десятка людей. Один з них був росіянин, це було чути по говірці, інші - буряти і тих північних національностей. Росіянин підійшов до нас.

- Відкрийте багажник, відкрийте сумки, - сказав.

Ми відкрили.

Я йому і кажу:

- Пішли поговоримо, - підійшли до сосни, питаю, - парєнь, що ти тут робиш?

Він каже:

- Я у вас стріляти не буду і не планую. Мої також не будуть. Але далі їхати не раджу, там стоять чеченські відморозки, які палитимуть по вашій колонні.

Я запитую:

- Чого ти прийшов сюди?

У відповідь чую:

- У мене дружина та дитина у воєнному городку. Вони живі, бо я тут. Іншого вибору у мене нема. Щасливо, нехай ви і я залишимося живі.

Ми поїхали далі в село, напевно, це була Миколаївка, бо вказівник знятий, я не знаю точно. Там ми зустріли ще одного хлопця, який вивозив родину. У нього в авто було двоє дорослих та п’ятеро дітей. Його вагітна дружина залишилася в Києві. До нас вийшла жінка, яка пообіцяла нас провести до садового кооперативу.  Далі ми вийшли на трасу на Калинівку, житомирську трасу. Там вже були наші хлопці, екіпіровані, ті, що в АТО. В Калинівці зібралася сотня машин із тими, хто евакуюється. А ми всі були з білими прапорами, на машинах написано “Діти”.  Тільки рушили - почався бій. Ми ще три години чекали, потім випустили і сказали: їдьте в сторону Житомира. Якщо перетнете п’ятдесят перший кілометр, то ви вже під контролем ЗСУ. Ми йшли зі швидкістю 90 км, перетнули 51-ий. Там вже були наші.   Але мій зять добирався з іншими “пригодами”.

ЗАГАРБНИКИ БОМБИЛИ МАШИНИ З НАДПИСОМ “ДІТИ” ТА БІЛИМИ ПРАПОРАМИ

- Ми йшли іншою колоною і іншим шляхом, - став розповідати Данило Дяків, - нас було більше ста машин і ми доїхали до Житомира. А там нас зупинили і сказали стояти, бо ж бойові дії. Після чого колона почала хаотично дещо рухатися і спробувала їхати в бік Ясногородки. Туди їхати було категорично не можна. Ми знали це, але зупинити колонну ми не можемо. І передати інформацію наперед теж не в змозі. Ми стали в полі і в нас полетіли снаряди. Водій з машини, яка їхала за нами, був вбитий, жінку поранену із дітьми підібрали з колони. Це те, що ми встигли побачити. Але переконаний, що хвіст колони теж бомбили. Це попри те, що ми були з білими прапорами, на машинах напис “Діти”. Переміщалися ми дуже обережно на швидкості коло сорока кілометрів. Не давали заїхати до населеного пункту, почали працювати по нас снаряди.

Один з головних уроків при евакуації: на чолі великої колони завжди має бути людина, яка обізнана з обстановкою,  або якій повідомляють, куди можна їхати, а куди ні. Бо навіть, якщо третя чи четверта машина в курсі, куди не можна їхати, а перша їде, то ви не зупините колону і разом з усіма несетесь у самісіньке пекло.

У мене були в салоні дві дитини, за нами їхала знайома — вагітна дівчина років двадцяти  . Прилетіло через кілька машин, не до вагітної. Колона простояла біля Ясногородки. У людей почалася нервозність. Нас ніхто не вів, не супроводжував, спочатку ніхто не знав, що перед Ясногородкою слід було звертати направо.  Постояли хвилин двадцять. Люди почали бігти до першої машини, яка завмерла, щось казати, і він потроху почав їхати. Після повороту поїхали на Фастів. І тільки там ми зрозуміли, що відбулося.  Ми стояли, як на долоні під обстрілом. А тут на вулицях міста ми були не такі уразливі.

Після Фастова ми вже не бачили жодного ворожого блокпоста, були лише ворожі обстріли. Ми вже потім знайшли наш блокпост. А на всіх наших  блокпостах слово “Бородянка” було як чарівне. Всі знали про обстріли Бородянки та Немішаєвого.

Отже, я живий, і ще зумів зберегти фото ворожих колон, які в’їжджали в наше місто. Нас перед евакуацією попереджали, що якщо ви маєте в апараті смартфона фотографії, то мусите сховати, бо на ворожому блокпосту у вас можуть попросити телефон.

Ми жили у війні вже кілька днів і я все акуратно знімав. Бачив, як  колона російської ворожої техніки під’їжджає до села, ворог вилазить, кидає щось запальне, хата палає. Воно не вибухає, це не напалм, ця якась “горюча граната”. З нами в машині  були сусіди, в яких згорів будинок. Рашисти їхали через Мироцьке, нищили будинки, житлові, навчальні.  Проїхали через Мироцьке — Мироцьке палає. Танки та машини, сімнадцять одиниць техніки складала колона.   На наших очах було так: їде танк, меддопомога, понтон для того, щоб робити переправи. 

Якби ви їхали по Житомирській трасі, ви б бачили багато і військової техніки, і машин цивільних. Багато спалених  (дорогі MAZDA, BMW), підбитих ворогом і поруч - вбиті мирні люди. Це врізалося в пам’ять: відкриті двері прострілених машин.

Ми закінчимо розмову з вами і я зразу піду в тероборону. Я дуже хочу воювати.

Записала Лана Самохвалова, Київ

Фото Данила Дяківа