Експансія під прикриттям авторитетів: так робили і роблять росіяни

Однак російські правителі попередніх епох бачили в особі німецьких державних діячів своєрідні приклади для наслідування в частині експансіонізму. Чи було в цьому раціональне зерно – допоможе з’ясувати історичний екскурс.

Відомий російський письменник Ф. Достоєвський стверджував: «Росія разом зі слов’янським світом і на чолі його скаже світові найвеличніше з коли-небудь вимовлених слів, і це слово буде заповіддю людського братерства... російська національна ідея – це, зрештою, всесвітнє братство всіх людей». По суті це вичерпне формулювання сутності панславізму в прикладному аспекті, яке, за твердженням деяких дослідників, очевидно межує з расизмом. Так, окремі джерела свідчать про те, що в російських документах експансіоністського спрямування чітко йшлося про «захист» саме слов’янського населення Балканського півострова. Виводилися навіть спеціальні теорії, які демонстрували нібито природні переваги слов’ян над іншими народами світу. Загалом Росія за своєю державницькою ідеологією не була схильною підтримувати жодних загальносвітових тенденцій. Однак у цьому випадку Росія частково своїми принципами поступилася. Так, після Віденського конгресу 1815 р., який закріпив новий розподіл територій у Європі за результатами наполеонівських воєн, між державами склався різкий контраст у територіальних розмірах та економічному розвитку. Західні ідеологи стали обґрунтовувати ці факти, розробляючи теорії вищості тих чи інших націй, засновані на досягненнях суспільствознавчих або природничих наук (євгеніка в Англії, расизм у Німеччині та ін.). Росіяни також базували свою ідеологію панславізму на схожих засадах. Однак у їхньому випадку мало місце ніщо інше, як звичайне наповнення старих форм новим змістом: висловлювані ще за часів Московського царства, ідеї панславізму були поставлені на псевдонаукову основу. Ця теорія практично повністю була побудована на відвертих історичних фальсифікаціях, але попри це успіх її в арсеналі засобів російської пропаганди був беззаперечним.

Іще давньокитайський мудрець Сунь-дзи навчав, що завоювання неушкоджених територій – це найвище мистецтво, а росіяни не бачили собі рівних у військовому мистецтві свого часу. Загальний підхід влади до ведення війни урядова преса формулювала так: «Наближається час, коли Росія оголить свого меча – і тоді російська сила примусить усіх своїх ворогів стати їй покірними». За півстоліття, що минуло від попередньої російсько-турецької війни, загальні підходи царського уряду щодо стратегічного планування не змінилися: співвідношення інформаційно-психологічного впливу із застосуванням військового озброєння було цілком рівнозначним. Саме в той час остаточно утвердилася повага до «права сильного» як до єдино можливого засобу впливу на зміни у своєму геополітичному курсі. Офіційна пропаганда взірцем для російського самодержавства називала політику німецького канцлера О. фон Бісмарка, відомого своїм політичним курсом на об’єднання Німецької імперії «залізом і кров’ю», завдяки чому він і увійшов в історію під прізвиськом «залізний канцлер». Російський дипломат Є. Утін, перебуваючи в Болгарії у 1877 р., писав у одному з листів на Батьківщину: «Подібно до того, як Пруссія поєднала в єдине ціле всіх німців, так і Росія має згуртувати воєдино всіх слов’ян». Безсумнівним був авторитет О. фон Бісмарка серед тогочасної інтелігенції, адже він, будучи спочатку радником прусського короля, а після утворення в 1871 р. об’єднаної Німецької імперії – канцлером, по суті визначав розстановку політичних сил у всіх найголовніших європейських державах. Саме розв’язані та виграні ним війни Пруссії з Данією, Австрією та Францією зміцнили авторитет прусської монархії настільки, що вона змогла слугувати об’єднавчою силою для кількох сотень розрізнених німецьких держав. При цьому, Є. Утін не враховував, що німецькі роздроблені державні утворення були етнічно цілком однорідними. Пруссія виступала центром їх гуртування ще від часу завершення Тридцятилітньої війни у 1648 р., а відтак діяльність Бісмарка насправді може трактуватись як реалізація історичної місії. Наведені факти явно контрастують із штучністю постулатів, на яких базувало свою діяльність самодержавство.

Так насправді виглядав курс О. фон Бісмарка, спрямований на об’єднання держави «залізом і кров’ю». На відміну від росіян, це стосувалося тільки споконвічно німецьких держав, а не завоювань.

Апелювання до державницького генія Бісмарка, поєднане з ідеями панславізму та православної єдності, формувало в очах російської та європейської інтелігенції безпрограшний образ російського імператора як визволителя Балкан із-під турецького ярма. Подекуди вдавалося навіть переконати європейців у нібито правдивості історичного підґрунтя для створення такого союзу під егідою Росії. З цього приводу Є. Утін також писав: «Історія навчила нас, що зв’язок, установлений за допомогою симпатії, товариського ставлення, на яке нам надасть право пролита за них [південних слов’ян] російська кров, набагато міцніший від зв’язку, що встановлюється багнетом». При цьому, дипломат не згадує про те, що сама по собі російська армія рідко «проливала кров» за долю «братніх народів», а натомість самодержавство провокувало самі ці народи ставати до збройної боротьби, видаючи потім їх досягнення за власні. Концепція «Росія – рятівник» уже не була такою ж дієвою, як, скажімо, за часів Петра І, тому пропаганда набувала все більш відверто експансіоністського характеру.

Як далеко ще можуть піти росіяни у виправданні своїх жорстких експансіоністських дій?

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства