Чому і як кедебістами було створено міф про «бандерівців – посібників нацизму»

Потворний міф про «кривавих бандерівців» – один із «страшних» кремлівських міфів другої половини ХХ століття, російські пропагандисти анітрохи не вагаючись, перетягли і в століття ХХІ. Навряд чи в нього вірять у Кремлі – він радше розрахований на невибагливий електорат, уражений «побєдобєсієм». І гебістська брехлива маячня працює. Не лише в росії, а по всьому світу, бо й зараз мільйони вірять в міф про «бандерівців – кривавих посібників нацизму». Мабуть, це найефективніша кампанія з дезінформації, принаймні, за останні 100 років. І боротися з ним можна лише в один спосіб: розповідати правду.

І ще. За брехнею дещо криється: давній чекістський страх і давня смертельна образа. Міф про бандерівців насправді приховує глибоку психологічну травму кремля. Тобто, тут чиста психопатологія і аж ніяк не політика. Бандерівці – це і один із кремлівських стигматів, який час від часу кровоточать (нині спостерігаємо фазу загострення), і скрєпа «руського міра» водночас. 

Як в Україні виник національно-визвольний рух ХХ століття

Більшовики захопили владу в росії, зокрема, й під гаслом про «право народів на самовизначення», аж до відокремлення від імперії. Але ці красиві слова виявились чистісіньким фейком, за яким крилися злегка модернізовані старі імперські амбіції Москви. Органи ЧК-ГПУ-НКВД, які виконували роль такого собі міністерства у справах «дружби народів», винищували всіх, хто міг стати виразником національної самосвідомості. Доволі скоро стало зрозуміло, що Україна не буде суверенною в межах ленінсько-сталінської держави. Тому після поразки визвольних змагань 1917-1920 років прапор боротьби за суверенітет замайорів на тій частині української землі, яка до 1939 року залишалася за межами УРСР. Землі, яка не зазнала тотального приниження і винищення: репресій, колективізації, Голодомору. Люди, які наважились не тільки протистояти, але й впливати на хід історії, які не тільки несли ідею вільної України, але й упродовж 13 років покладали за неї життя, належали до Організації Українських Націоналістів (ОУН), яку в 1940 році очолив Степан Бандера.

А потім був «визвольний вересень 1939-го». Згідно з секретним протоколом  до пакту Молотова-Ріббентропа, сталінський Союз розпочав Другу Світову війну в якості союзника нацистської Німеччини. І цей доконаний факт в москві досі не хочуть визнавати, вішаючи ярлик «посібників нацистів» на український визвольний рух. Так, починаючи з 1943 року, УПА чинила спротив наступаючій Червоній армії, але в українців були всі підстави не хотіти повернення совітів: неповних двох років (вересень 1939-го – червень 1941-го) виявилося достатньо, щоби пізнати радянську владу у всій її кривавій потворності.

Хто такий Степан Бандера

У 1919-му, році підписання Акта Злуки, коли Велика Україна об’єдналася з Західною, Степанові Бандері ледве виповнилося 10 років.

Практично всі з його великої родини загинули, борючись за незалежність України. Батька – Андрія Бандеру, священника, капелана УГКЦ розстріляють у Києві в липні 1941 року. За «націоналістичні переконання», а також як батька керівника ОУН. Два брати – Василь і Олександр – загинули мученицькою смертю в нацистських таборах. Найменшого, Богдана, вб’ють 25-річним, у 1944-у чи то на Миколаївщині, чи то на Херсонщині. Три сестри пройшли через пекло сталінських таборів, працювали на лісоповалах.

До речі, перша акція Степана Бандери – просвітницька. На початку 30-х він надрукував 6 тисяч листівок «Відозва до українського школяра». Поширював по школах ці листівки з закликом: «Діти! Не слухайте польських учителів! Ви – українці! Розмовляйте українською!» Ті діти, яким на ту пору було по років 12 – 14, виросли, і в 1942 створили УПА. Боролися за українську незалежність зі зброєю в руках.

За свою діяльність Бандера сидів у польських в’язницях і в німецькому концтаборі Заксенхаузен. «Степан Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На цьому етапі надзвичайно цінний для нас, опісля – небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців», – писав в особистому посланні рейхсфюреру СС Генріхові Гіммлеру обергруппенфюрер Ґотллоб Берґер.

Для Кремля Бандера теж був вкрай небезпечною особою. Він був соборником; в його руках концентрувалось управління національним спротивом, ОУН-УПА стала ефективним збройним формуванням. Він не йшов на жодні компроміси. Загалом Москва організовувала на очільника ОУН щонайменше 7 замахів.

Відновлення української незалежності в червні 1941

Так, задля подолання смертельного ворога – Сталіна, українські націоналісти змушені були домовлятися з іншим політичним хижаком – Гітлером. Кремлівські «історики», які досі розпинають за це український визвольний рух, свідомо ігнорують, що задля досягнення своїх цілей, на союз з Гітлером вимушені були тоді йти багато урядів країн центральної і південної Європи – Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія – всі вони брали безпосередню участь у війні проти СРСР. Не кажучи вже про вищезгадане: Сталін протягом двох років був прямим співучасником Гітлера, поставляв Німеччині ресурси, намагався домовитися про «поділ світу». Тільки для них це трактується, як тактичні маневри в «інтересах СРСР», а для ОУН(б) це двотижневе визнання нацистів з метою створення незалежної Української держави – як «посібництво».  

Ледве радянські війська вийшли зі Львова, як бандерівці наприкінці червня 1941-го проголосили про відновлення української незалежності. Втім, окупаційна німецька влада не тільки не визнала права українців на власну незалежну державу, але й повела політику винищення ОУН, аж до розстрілів. Вже 5 липня 1941 року бандерівський уряд у Львові було розігнано. У грудні 1941 піднялась друга хвиля репресій проти ОУН. Треба повторити: вимушене визнання нацистської окупації було скороминучим, але радянські пропагандисти (на правах переможців) зробили все від них залежне, щоб після війни слово «бандерівець» стало синонімом «гітлерівець».

А насправді, з відновлення української незалежності в червні 1941 року почався новий етап визвольної боротьби проти поневолювачів – і західних, і східних. Ця збройна боротьба тривала до середини 50-х років ХХ століття. Було створено УПА, в якій загалом воювало майже пів мільйона осіб. За 15 років боротьби – фактично, проти всього світу – в боях полягли десятки тисяч синів і дочок України. Ще майже два мільйони були вислані до Сибіру, Далекий Схід, Крайню Північ. Цих українців ніхто не примушував до спротиву. Вони гинули не за вождя чи примарний комунізм. Вони віддавали власні життя за незалежну Україну – ту, яку проголошували в серпні 1991 українські депутати і за яку на референдумі в грудні того ж року проголосували понад 90 % громадян.

Як воювали бандерівці

Так, принципів Магатми Ганді оунівці не сповідували. Затиснуті трьома репресивними режимами – польським, німецьким, радянським, вони навчилися чинити опір. Опір відчайдушний і максимально жорстокий. Вони вчіплялися в свою Україну, як тільки могли. Звідси і максималістське гасло: «Україна – понад усе!». У військових і політичних постановах Другого великого збору ОУН ідеться не тільки про обов’язок її членів боротися за незалежність Української держави, але й про силовий захист всього українського: нації, мови, культури і традицій. Як будь-яка національно-визвольна війна, вона відбувалась у найгостріших формах. Про жорстокість бандерівців написано чимало сторінок радянського агітпропу. Але ця жорстокість була спрямована передусім проти окупантів, зрадників і тих, хто був агентурою режиму. Проти народу бандерівці ніколи не виступали, та й не могли виступати, адже на нього тільки і спирались, і самі були його частиною. І ще: не можна забувати з ким саме вони боролися. Так, ледве не біля кожного комуністичного райкому в Західній Україні був цвинтар, на якому ховали ліквідованих бандерівцями гебістів і партійних секретарів. Але в ОУН вважали: було за що, про компроміси не йшлося.

У щоденнику Олександра Довженка записано його розмову з кимось із слухачів Московських вищих партійних курсів. Той описував свої «подвиги» в Західній Україні: «Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса… а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи «Слава Україні!» От гадюка. Скільки я їх перемучив…».

Чому бандерівці так довго могли протистояти радянській владі

Причина проста. Їх підтримувало місцеве населення, яке на власному досвіді переконалося у хижацькій політиці совітів після так званого приєднання західної України до СРСР у 1939 згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Щоправда, ярлик «бандерівці» тоді ще не вигадали. Він з’явиться лише через 10 років. Варто зауважити, що то була не перша окупація західноукраїнських земель росіянами. У 1914-1915 роках Росія окупувала значну частину Галичини і всю Буковину. Перше, що зробили тоді окупанти – вивісили на міській ратуші триколор, позакривали місцеві ЗМІ й почали проводити не тільки політику русифікації, але й масові обшуки і арешти. Російські солдати ходили вулицями, лузали насіння й нещадно матюкалися. А знаєте, з ким боровся царський уряд на окупованих територіях і кого вишукував? «Мазепинців»… Російський імператор Микола ІІ, виступаючи у Львові 22 квітня 1915 року серед іншого сказав: «Нехай буде єдина, могутня, неділима Русь». Згодом його майже дослівно процитує Міхалкову радянському гімні.

Те ж саме, тільки в більшому масштабі відбувалося в 1939-1941 роках, коли СРСР окупував Галичину. Наприклад, майже третина населення Львова в період з 1939 по 1941, була депортована – це приблизно 100 тисяч лвів’ян. Остання депортація  відбулася в травні 1941 року, незадовго до початку німецько-радянської війни. Цього разу вивозили членів підпільних польських і українських організацій, а також їхні сім’ї. Подалі, аж у Казахстан і Західний Сибір.

А наприкінці червня 1941 року німці відкрили радянські тюрми… Те, що пробачили там люди, розшукуючи близьких серед понівечених трупів стало перед очима народу навічно, як нині – розбомблений нелюдами Маріуполь.  Західняки не могли цього забути, адже вони були дещо інші люди, які ніколи не жили в російській імперії, не знали її звірства. Тож УПА не могла не виникнути, а спротив не міг не тривати багато років, до останнього.

Провокація – найкраща зброя КДБ

Після закінченні війни, для того щоб упокорити український повстанський рух на західній Україні, СРСР довелося вдатися до безпрецедентної за масштабом акції, яка отримала назву «великої блокади». Станіслав Кульчицький у книзі "Червоний виклик" зазначає, що в Західній Україні у січні-квітні 1946 року було розміщено понад 3500 гарнізонів регулярних військ, не рахуючи завжди присутніх військ НКВС, а також 3593 гарнізони, сформовані з бійців винищувальних батальйонів. Цими силами владі вдалося заблокувати всі без винятку села і перекрити доступ до них повстанців. УПА пережила дуже важку зиму, ведучи виснажливі бої, але «велика блокада» її не зламала.

Органи МГБ і МВС вдавалися до різного роду ницих провокацій, а все задля того, щоб скомпрометувати національно-визвольний рух в очах місцевого населення. Радянські каральні органи створювали різноманітні агентурно-бойові групи, які під виглядом повстанців грабували, вбивали, ґвалтували, спалювали садиби, вирізали худобу. Наприклад, ще в другій половині 1944 року лише на території Рівненської області діяло 47 таких спецгруп. З кінця 40-х років підпільна мережа ОУН була настільки насичена агентурою МДБ, що відрізнити, де був справжній бандерівець, а де провокатор було вкрай важко.

Що казали про себе самі бандерівці

Наприкінці 40-их років, завдяки радянській пропаганді, розголос про «кривавих бандерівців» прокотився по всьому СРСР. Його також поширювали і солдати, які були задіяні в операціях МГБ. Тож в українських націоналістів виникла ідея розповісти про себе самим.

Вичерпну відповідь про те, хто такі бандерівці, давала брошура «Хто такі бандерівці та за що вони борються», написана Петром Федуном (Полтавою), видана російською і українською мовами в 1948 році. Тож хто такі бандерівці? Бандерівці – це українські повстанці, які борються за Самостійну Україну. Брошура відкривалася гаслом-закликом: «Свобода народам і людині!» А далі доволі детально розповідалося, якої ідеології, яких поглядів дотримуються бандерівці: «За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною… За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань… За забезпечення національним меншинам України всіх прав…» І жодного сліду «людиноненависницьких теорій», які досі приписують українській визвольній боротьбі гебістська пропаганда.

Варто сказати дещо й про автора – легендарного Петра Полтаву. Він був провідним ідеологом збройного підпілля ОУН. Автор брошури про бандерівців та інших праць, зокрема й «Концепції Самостійної України» був настільки небезпечний для «совєтів», що на його пошук і ліквідацію в 1951 році було кинуто понад чотири тисячі чекістів із майже сотнею собак (хіба ж не нацистські методи полювання на людину?).

На момент загибелі Петру Полтаві було лише 32 роки.

Бандерівці неодмінно переможуть чекістів

Упродовж десятків років москва, немилосердно фальшуючи історію, конструювала ворожий образ українця. Колись «бандерівцями» називали всіх, хто зі зброєю в руках до останнього боровся з радянською владою за незалежність України. В російському агресивно-пропагандистському лексиконі вони фактично замінили «мазепинців», популярний термін навіть на початку ХХ століття. За СРСР бандерівцями почали називали всіх без винятку галичан. А нині – всіх українців.

Ще до путінської доби, російський шовініст Костянтин Затулін, депутат російської Держдуми кількох скликань, обурюючись фактом ратифікації 25 грудня 1998 року в Думі Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною писав: «Не «братня слов’янська держава», а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина – ось що за пташеня вилупилося на наших очах з Української Радянської Соціалістичної Республіки. Не бачитьцьоголишесліпий. А бандерівець – не брат росіянину!». Сьогодні ми стали свідками того, як затулінські марення стали офіційною політикою РФ.

Великою мірою Кремлю не вдалося перемогти ні Бандеру – навіть підло вбивши його у 1959 році, підіславши в Берлін професійного убивцю – ні сотні тисяч українських повстанців, які поклали життя за Українську державу за майже 15 років відчайдушного спротиву, практично без надії, посередині байдужої Європи, яка хотіла чимшвидше забути про війну.

Але вона – Україна – вивільнилася від радянського рабства і повстала в 1991 році. Самодостатня і незалежна. Вона є і буде. І за нею – майбутнє. Натомість у нащадків сталінських чекістів – лише спорохнявілий страх. Тож бійтеся бандерівців, здригайтеся при згадці про них до самої своєї безславної смерті, рашистські окупанти!

Марко Назаренко, Київ