Вивести дітей з-під удару. Монолог виховательки
На двадцять другий день війни вихователька Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей Наталя Песоцька вивезла із окупованого міста три десятки дітей віком від семи до 15 років. Не маючи ні зеленого коридору, ні інших мирних гарантій часів суворої війни.
Про цю історію ми вже розповідали в репортажі від нашого кореспондента .
Репортаж був з Івано-Франківська, кінцевого пункту цього трагічного маршруту. А що було до цього? Нам здалося, що в часи великих випробувань таку історію краще почути із перших вуст, аби пролунала вона без ліричних прикрас та авторських відступів.
Як народжується велика ціль, де взяти сили, коли брати їх, здається, нізвідки? Слухаємо монолог Наталії Песоцької.
НА ПОЧАТОК РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ У МЕНЕ БУЛО 11 ДІВЧАТОК. МОЇХ 11 ДІВЧАТОК.
- Із дітьми я почала працювати давно, ще коли у Чернігові діяв притулок для неповнолітніх, який потім перейменували в Чернігівський центр соціально-психологічної реабілітації дітей. Пригадую, як нам, педколективу, надали у 1997-му році порожній будинок колишнього дитсадочка, і ми його по-домашньому облаштовували, фарбували, вдихаючи у голі стіни життя. Іншими словами, педагогічного стажу у мене 24 роки.
Спеціалізацій у нас від початку не було… наприкінці серпня щороку збиралися ми на педагогічну раду Центру і вирішували, хто якою групою опікуватиметься. Адже не секрет, дітки у нас виховуються складні, із неблагополучних сімей. Не придумаєш, де важче працювати, - із хлопчиками чи дівчатками. Тому щороку перед першим вересня ми визначали, хто на яку групу стане. Якщо людина втомилася виховувати, скажімо, хлопців, її ставили на більш легку групу, аби педагог емоційно відновився.
Особисто я торік взяла групу дівчат-підлітків - від семи до 18 років. На початок російського вторгнення у мене було 11 дівчаток. Моїх 11 дівчаток.
***
- Коли вибухнула війна, поралася вдома. Зателефонував чоловік, Сергій, він працює в Києві: “Наташо, збирай дітей, документи, гроші, - війна”. Я швидко зібралася, адже того дня о восьмій ранку у Центрі належало заступати на зміну… Пригадую, збираю речі, руки тремтять, зуби цокають... Забрала я двох власних дітей Вероніку (14 років) та Івана (8 років) і поїхала на роботу. 24-го лютого міський транспорт ще Черніговом ходив. Лише коли у вас з’являються діти, більшість людей розуміє, що у них є щось важливіше за власне життя.
Належало якомога швидше дістатися на роботу - там мене чекала моя група із переляканих дівчаток. Вихователі Центру зібралися швидко і відтоді не ділили дітей на своїх та… інших. Усі вихованці стали нашими дітьми. Навіть на старших і молодших не ділили, нам, дорослим, просто належало бути із ними завжди і поруч.
Від лихого часу хотілося вихованців уберегти… Перші дні педагоги прагнули, аби діти не відчували дихання війни. Їла малеча в їдальні, спала у ліжечках, а в підвал (наше саморобне бомбосховище) організовано спускалися лише тоді, коли над Черніговом лунала сирена. Біда згуртовує та цементує… Не зчулися ми, як помітили, що немає групи маленьких, немає груп хлопчиків і дівчаток, а всі вони тримаєються разом і дивляться широкими оченятами на нас, дорослих.
Не я одна працювала у Центрі. Дітьми опікувалися: вихователі - Оксана Олексіївна Стужук, Ірина Григорівна Дорошенко, Ірина Володимирівна Аматуні, Вікторія Анатоліївна Сапон, Марина Дерех (забула, перепрошую, по-батькові, бо в голові все переплуталося), наша психологиня - Олена Іванівна Данилець, методист Світлана Олександрівна Кухарчук і, звісно, наш директор Анатолій Григорович Писанка.
ДОВОДИЛОСЯ РАЗ-У-РАЗ БІГАТИ НАДВІР, АБИ, НАЧЕ РИБАМ, УХОПИТИ КОВТОК ПОВІТРЯ. ТИМ ЧАСОМ ДО НАС ПІДСТУПАЛА ВІЙНА…
Журналісти пишуть, перші дні ми переховувались у бомбосховищі… Насправді у центрі бомбосховища ніколи не було. Мали ми звичайний підвал, де раніше зберігали овочі. Ну, знаєте, такі приміщення, де низько висять величезні труби центрального опалення, обгорнуті скловатою?
Як нам там велось? Складно передати-описати… Слухняні діти не всидять на одному місці більше годити, не кажу вже про підлітків із нашого центру. Бо ті - справжні дзиґи! Здіймалася курява, повітря насичувалося скловатою, різало очі, дихати ставало нічим, у більшості вихованців почалася алергічна реакція, висипали прищі, шкіра обличчя шалено свербіла… Доводилося раз-у-раз бігати на двір, аби, наче рибам, ухопити ковток повітря.
Тим часом війна відчувалась все більше…
Першу зміну, 12 годин, я відпрацювала наче в тумані, але додому того дня уже не змогла виїхати, хоча якимось дивом із Києва чоловік дістався до Чернігова. Чому? Міський транспорт більше не ходив, а ще - почав діяв комендантський час. Тож перші дві доби ночувала у сестри Людмили, котра мешкала недалеко від центру. Додому однаково було не дістатися: о 20-й годині починається комендантська година, а від Центру мені чвалати десять кілометрів. Потім таки потрапила додому, і не знала, що більше вже ніколи не повернуся.
***
- Не скажу вам, чи з першого, чи з другого березня я була невідступно із дітками - перепрошую, у голові така каша від пережитих подій… (вона замовкає, збирається із силами, аби продовжити. - авт.) Переховуючись у підвалі, ми не знали ні дат, ні днів тижня… Який там календар! Годину прожив і слава Богу, що прожив. Хто на зміну приходив із зовнішнього світу, той ще міг нам повідомити який день тижня.
Якщо поряд падають снаряди та бомби, час мчить повз тебе. Перші дні з нами, окрім директора, постійно була методист, родом із Киянки. За три дні з’ясувалося, що Світлані Олександрівні більше нікуди їхати, бо її село окупанти просто стерли з лиця землі…
Не треба нікому приписувати зайву мужність чи боягузтво - це війна… І за об’єктивних причин до праці в центрі ставали тільки ті вихователі, хто найближче жив до роботи або фізично міг дістатися на вулицю Толстого.
У підвалі ми з діточками прожили сім днів. Усякого було. Місце проживання довелося облаштовувати із підручних матеріалів: постелили на пісочно-глиняну підлогу шматки старого лінолеуму, позносили згори матраци, влаштували постілі з подушками - так дітки наші і спали. В одній кімнаті розмістили малечу - від трьох до семи рочків, в інших - старших хлопчиків та дівчаток. Перших було 11, других - 19.
ПРЯМИМ ВЛУЧЕННЯМ РОЗБОМБИЛО ЇДАЛЬНЮ… ПОСІКЛО ОСКОЛКАМИ КІМНАТИ ХЛОПЧИКІВ І ДВІЧАТОК, КАБІНЕТ ПСИХОЛОГА, БУХГАЛТЕРІЮ…
Поки не сталося перше пряме влучення у Центр (7-ме чи 8-ме березня), харчувалися ми у звичайному режимі. Їсти варили наші штатні кухарі. Попервах навіть снідали-обідали нагорі, у їдальні: із підвалу дітки дружно підіймалися, мили ручки, дякували, їли та назад спускалися. Так діялося, поки Чернігів не почали пекельно бомбити. Дедалі сирени частішали, і, знай, частіше ми бігали у підвал… Потім стало ще гірше: сирени, сирени, сирени… За наступні дві доби виховательки просто з ніг падали: підняти сонну малечу, вдягти і в підвал із першого поверху вивести. Та й дітлахи знемагали від втоми, не розуміючи, що навколо коїться.
Тому ми інакше організували нічліг та почали вкладатися спати вже у підвалі, аби діти бодай якось відпочивали.
На сьомий день могла статися величезна трагедія. Діти поїли, організовано повернулись у підвал, а буквально за 20 хвилин на нашому подвір’ї розірвалася бомба. Прямим влученням розбомбило їдальню… Посікло осколками кімнати хлопчиків і дівчат, кабінет психолога, бухгалтерію…
Стало зрозумілим, тут із дітьми залишатися небезпечно.
Наша Світлана Олександрівна (методист - авт.) запропонувала, мовляв, чимало городян ховаються в сусідній із нами церкві. Пішли вони з директором до Троїцько-Ільїнського собору попитати. Звісно, дітям не відмовили…
Так ми перебралися до нової домівки.
Поставили вервечкою малечу і спочатку їх перевели, а затим і старших підлітків. Рухалися короткими перебіжками, між будинками. Ховалися, де могли. На щастя, там близько було бігти - хвилин сім.
Рішення було не просто своєчасним, а рятівним: за кілька днів у центр знову сталося пряме вороже влучання. Бог нас милував.
***
Щоб ви розуміли, ми опинились це не просто у церкві, а Троїцько-Іллінському монастирі, на території якого є духовне училище. У навчальному корпусі виділили нам кімнатку метрів 16 квадратних, на 30 дітей. Інші були забиті містянами та мешканцями сусідніх селищ; тут уже ховалося 600 чоловік. На щастя, у нашому приміщенні стояло п’ять двоярусних ліжечок, на яких валетом ми розмістили малечу, а підлітки вже лягли на підлозі - матраци ми принесли із собою.
У церкві минули наступні десять днів. Перші кілька діб було прохолодо, але затишно, і світло та воду ми ще мали. Далі сталося страшне. За три дні світло й вода зникли - окупанти постаралися. Склалася непроста ситуація, адже з нами були п’ятеро дітей, котрі страждають на енурез (іншими словами - це мимовільне сечовипускання), а троє слабують на анальну інконтиненцію (нетримання калу).
І ми опинились у скруті - ні води, ні світла, а на три доби видали нам одну пачку вологих серветок, аби дитину можна було витерти, а потім вдягнути у сухий памперс. Далі почалися перебої із питною водою, яку привозили нам по одній-дві бальцянці. Щоб ліквідувати дефіцит, із Центру наш директор Анатолій Григорович її деякий час особисто возив, але потім росіяни зруйнували міський водогін.
Як наслідок, туалети у приміщеннях закрили. До вбиральні нам і старшим дітям доводилося ходити на вулицю, за сто метрів від церкви. Тим часом о 18:00 двері духовного училища замикалися, будь-яке світло на вимогу світломаскування вимикалося, ніхто вийти на двір не міг - починалася комендантська година. Вихід залишався один: у приміщенні на 16 квадратних метрів ставилося відро, яким подальші 12 годин користувалися 30 дітей.
НАПЕРЕДОДНІ ЕВАКУАЦІЇ СХОДИЛИ МИ ДО ПРИЧАСТЯ, СПОВІДАЛИСЯ, А БАТЮШКА БЛАГОСЛОВИВ УСІХ НА ДОРОГУ.
Малеча росте і хоче їсти, особливо - діти із проблемних родин, які звикли до державного харчування кілька разів на добу. Працівники монастиря робили, що могли, годуючи нас двічі на день – зранку, о 9:30 та в обід, о 13:30… Суп, макарони, сосиски - ну, більш-менш нормально, як для військового часу. Разом із тим, для наших вихованців той режим був непростим: поїв о пів на другу дня, а потім - лише о пів на десяту ранку. Особливо це стосувалося старшої групи підлітків, 13-15 років.
Дякувати Богові, наш директор Анатолій Григорович та добродійники підвозили печиво, яблука, якісь консерви, хліб, аби дітям хоч якийсь бутерброд намазати. Чого-чого, а солодощів було повно - волонтери щедро постачали... Ледь не забула: поки в місті була вода, хлопці із МНС нам супи та каші відрами возили.
Окрім достатньої кількості їжі належало повсякчас перемикати увагу дітей від оточуючих подій та жахливих обставин. Але як, коли 12 годин на добу ви сидите без світла у замкненому приміщенні на 16 квадратних метрів? Ні читати, ні переглядати фільми, ні телефоном скористуватися. Діти запропонували розказувати казки… Так і повелося! Як посідали на матрацах о 18-ій годині вечора, і нумо переказувати, поки більшість не посне. Коли казки у нас вичерпалися, почалися оповідання, далі залунали особисті історії.
В основному діти пригадували, куди вони їздили, де були… У цілковитій темряві говорили доти, доки язик у роті не спухне. Оскільки перебували ми на святій землі, малечі я розповідала про трьох чернігівських святих, які тут лежать: Св. Феодосія, Св. Лаврентія і нашого Св. Філарета. До речі, слухали життєписання вони уважно, із полиском в очах. Невипадково напередодні евакуації сходили ми до причастя, сповідалися, а батюшка благословив усіх на дорогу.
***
Щирі дитячі історії, розказані в цілковитій темряві православного монастиря, і досі стискають моє серце. Закарбувалися чомусь, у першу чергу, сумні історії. Ці діти ж - із неблагополучних родин, розумієте: важкий психологічний клімат у сім’ї, недоїдання, насильство над слабшими. Як сокровенно вони ділилися сумними спогадами… Є у нас хлопчик Вітя N: дитина розумна, лагідна, всіляко до знань тягнеться. Раптом він розповів про випадок суїциду, що відбувся на його очах. Розумієте, чому він став вразливою дитиною? У мене серце кров’ю обливається: коли Вітя починає плакати, заспокоїти його важко… Схоже, та жахлива картинка раз-у-раз зринає і крутиться, крутиться, крутиться у маленькій голівці.
Насправді веселих історій на війні діти не розказують. Таким історіям на війні не місце. Світлі є. Наприклад, Денис N завжди нам розказував про велику і світлу Надію: яка у нього красива мама, як він любить неньку, як допомагає їй по хаті. Більшість із діточок (за зрозумілих причин) про батьків мовчать, а ось Денис не такий: він може прийти, залізти тобі на руки, зазирнути у вічі і тихо сказати: “Я хочу додому”. І - почати плакати. І ти, вихователь, мусиш не лише заспокоїти, але надихнути надією.
Нечисленні розповіді дівчаток-підлітків лунали теж невеселі. Історії про зґвалтування в 11 років я, мабуть, у пресу не виноситиму… У житті, де вони пили, курили і гуляли, нічого цікавого не було. Не могло бути, але після війни, впевнена, у них все буде по-іншому. Пережиті страждання дозволять встати, змінитися.
У тих обставинах мене особисто, окрім обов’язку вихователя, гріли дві надії - на Бога та Україну. Важно висловити, що переживає людина, коли в ваш будинок відбувається пряме влучання бомби чи снаряда… Коли десь над головою, за два-три метри, щось пекельно вибухає.. Ми всі, дорослі й малі, дико волали, а зусюдибіч сипалася штукатурка, і летіли тріски. Здавалося, ось-ось мене розчавлять труби центральної опалювальної системи Центру, тим часом якомога щільніше, двома руками, я притискала дітей під несучу стіну…
КОЛИ Я ЗГОЛОСИЛАСЯ ВЕЗТИ ДІТЕЙ В ЕВАКУАЦІЮ, ЛЮДИ ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ, ЯК НА БОЖЕВІЛЬНУ…
Потім затепліла Надія. Нам пообіцяли, що дітей вивезуть у безпечне місце. На день щасливого порятунку ми чекали щогодини: вивезуть, вивезуть, вивезуть… Ніхто не вивозив, бо всі ці 17 днів облоги Чернігова було дуже небезпечно, а ризикувати малечею ніхто не хотів. Та й люди самі боялися їхати, бо “зеленого коридору” ворог не давав.
Особисто я спілкувалася із хлопцями із чернігівської тероборони, котрі підтвердили побоювання: русня може дозволити рух мирній колоні, через п’ять хвилин рішення скасувати і розстріляти машини. Такі випадки під Черніговом уже мали місце, зокрема, під селом Мохнатином. Це була, як-то кажуть, палиця з двома кінцями…
Ніхто з вихователів не зголосився їхати, бо то було дуже небезпечно. Коли я зголосилася везти дітей в евакуацію, люди дивилися на мене, як на божевільну… ніхто не вірив, що ми доїдемо. Це, знаєте, і справді була гра в російську рулетку - п’ятдесят на п’ятдесят. Із чоловіком ми вирішили їхати, вірили у щасливу зорю, також забрали із собою двох наших дітей – Вероніку та Івана. Поїхала з нами також прибиральниця нашого Центру Надія Ярославівна Черевко із 17-річним сином.
Як це було? 18 березня 2022-го року до нас раптово навідалися два солдати з автоматами. На збори дали 15 хвилин - що встигли запхати в рюкзачки, те й узяли. Сіли ми на два жовті шкільні автобуси, попереду – патрульна поліцейська машина, і наш директор Анатолій Григорович дав команду рушати… Ми й досі на зв’язку: телефонуємо одне одному, питаємо, як справи, бо нам за лютий ще зарплатню не дали… Комп’ютери розбомблені, бухгалтерії немає, в Чернігові відсутня електрика.
ПРО “ЗЕЛЕНИЙ КОРИДОР” ОКРЕМА ПІСНЯ
Так, його окупанти обіцяли, але тримати слово не збиралися. Тепер ясно, із Чернігова мирна колона вирушила в путь, сподіваючись тільки на Бога. Виїхали ми між 11-ою та 12-ою ранку… Рухались якимись манівцями: лісами, полями, болотами, ярами, - одне слово, об’їзними дорогами.
Було не просто страшно. Горіли ліси, всі хати стояли у згарищах - самі димарі стирчать, а лани довкола Чернігова геть засіяні снарядами, одні хвости стирчать над землею. Видовище не для слабких нервами. Скільки їхали, стільки й молилися.
До Києва чернігівська колона, - може, із десяти машин - дісталися лише о 22-й годині вечора. 142 км за десять годин… Слава тобі Господи, все минулося благополучно.
Записав Олександр Рудяченко
