Як це: воювати за «чужу» свободу

Існує одна суттєва різниця між тими, хто воює на боці правди і тими, хто служить поневолювачу: перших називають добровольцями, побратимами, героями, а останніх – найманцями.

Ми не шукаємо прямих аналогій. Та й чи варто це робити? Просто згадаємо декілька прикладів в історії, коли небайдужі громадяни однієї країни самовіддано допомагали громадянам іншої. Воювали зі зброєю в руках, допомагаючи здолати агресора, окупанта. Підставляли дружнє плече в скрутну годину. Вони відгукнулися на крик – моління про допомогу не тому, що були змушені і не тому, що шукали адреналінового допінгу, а тому, що це було єдине правильне рішення – стати на захист свободи.

Лорд Байрон: простягнути руку допомоги тому, хто гине

Лорд Байрон помер 19 квітня 1824 в грецькому Месолонгіоні від пропасниці. Британському аристократу і поету було лише 36. Він був іронічний і шляхетний; любив красивих жінок і красиві речі. Але, попри витончені смаки і уподобання, помер далеко від рідної Британії, в забутому богом грецькому портовому містечку.

То був час, коли греки протистояли могутній Османській імперії, виборюючи свободу собі і своїй землі. В 1823 році Байрону запропонували підтримати грецький національно-визвольний рух і він погодився. Його коштом ремонтувалися грецькі кораблі, купувалася зброя, спорядження, припаси для повстанців, формувалися загони. Байрон не просто давав гроші – він буквально жив грецькою справою, знаходячись в епіцентрі подій. Крім того, він допомагав цивільним жертвам війни: і християнам, і мусульманам.

Смерть лорда Байрона привернула до Греції увагу всієї Європи. Британія була шокована цією звісткою. Після цього британський уряд вирішив підтримати греків у їхній національно-визвольній боротьбі нарівні з французами і росіянами. У 1827 році союзники розгромили турецько-єгипетський флот у Наваринській битві й примусили турків просити вибачення.

Щодо лорда Байрона, то він понад усе цінував свободу. Його надихала давня перемога греків при Марафоні й він до останнього вірив, що Греція стане колись вільною і незалежною.

В одному з листів він писав: «Я не хотів би простягати грекам лише половину руки допомоги. Це як давати палець людині, котра тоне в ополонці. Ти або простягаєш їй руку, або ні…»

Лорд Байрон уже 200 років національний герой Греції.

Ескадрилья «Лафаєт»: американські соколи Франції

На одній із околиць Парижа стоїть арка з білого мармуру. Вона присвячена легендарній Ескадрильї «Лафаєт», сформованій з американських льотчиків-добровольців, які воювали на боці Франції під час Першої світової війни ще до того, як США вступили у війну.

Ескадрилья була створена в 1916 завдяки зусиллям трьох небайдужих американців: Едмунду Гросу, Норману Прінсу і Вільяму Тоу. Всі вони прагнули допомогти французам у боротьбі проти німців, а ще – спонукати США відмовитися від нейтралітету й приєднатися до союзників (Антанти).

Літаки-винищувачі, механіки і спорядження були французькими. Командував француз – Жорж Тено. В ескадрильї воювали 38 американських пілотів. Переважно це були молоді льотчики, які лише нещодавно закінчили навчання. До того ж, більшість із них належала до вищих прошарків американського суспільства. Половина з них загинули. За 22 місяці ескадрилья збила 33 літаки противника. Однією з найяскравіших зірок Ескадрильї «Лафаєт» був льотчик-ас Рауль Луфтбері.

Американці брали участь у битві при Вердені, битві на Соммі, наступі на Іпр тощо. Ескадрилью розформували у 1918 році. Американський персонал перейшов до складу ВПС США. Власне, Ескадрилья «Лафаєт» заклала підвалини американської бойової авіації. Після закінчення війни в США чимало чоловіків, зокрема голлівудських акторів, любили приписати собі, буцімто служили в Ескадрильї «Лафаєт»… Одним словом, це було дуже круто.

Варто сказати пару слів і про того, на честь кого була названа ескадрилья. Маркіз Жильбер де Лафаєт був видатним французьким військовим і політичним діячем, який воював за американську незалежність (1775-1783). «При першому повідомленні про цю війну моє серце було завербоване…», – згадував згодом Лафаєт. В Америку маркіз із іншими французькими офіцерами, які виявили бажання битися за свободу США, добирався на купленому за власний кошт кораблі. Він відмовився від будь-якої платні з боку США. Все, що ним рухало – допомогти стати вільними майбутнім лідерам вільного світу.

Як поляки, американці та українці Будьонного били

«Ескадрилья Костюшко» (польська 7-а повітряна ескадрилья) була одним із підрозділів ВПС Польщі під час радянсько-польської війни 1919-1920 років. До її складу входили американські льотчики-добровольці, які приїхали допомагати полякам боронити незалежність від совітів. До речі, одним із її засновників і активних учасників був Меріан Колдвел Купер, майбутній відомий сценарист, режисер і кінопродюсер, автор блокбастеру «Кінг-Конг» (1933).

Базувалася ескадрилья на Левандівці – першому летовищі Львова. У 1920 році її штаб розміщувався у нашій Білій Церкві. Вперше її й задіяли під час Київської наступальної операції в квітні 1920 року, коли об’єднані сили Війська Польського і Армії УНР вибили більшовиків з української столиці. Основними задачами ескадрильї були розвідка і атака з повітря. Польські піхотні командири високо оцінювали роль ескадрильї в боях. Зокрема, один із польських генералів писав у рапорті: «Американські льотчики, хоч і змучені, але б’ються затято… і якби не допомога пілотів, нам би давно прийшов кінець».

Загалом в «Ескадрильї Костюшка» воював 21 американець. Вони брали участь в обороні Львова, а після Варшавської битви – в боях при Комарові, завдавши значної шкоди кавалерії Будьонного. Лише в 1920 році ескадрилья здійснила 400 бойових вильотів. 5 льотчиків загинули. У Львові їм було споруджено пам’ятник, але радянська влада наприкінці Другої світової знищила його. Нагадування про власну поразку було, наче більмо в оці.

У 1925 році «Ескадрилью Костюшко» реорганізували в 111-у винищувальну ескадрилью.

Щодо Тадеуша Костюшка, то він – національний герой Польщі і США. Все своє життя присвятив боротьбі за незалежність Польщі. А ще, так само як і маркіз де Лафаєт, воював за американську незалежність. Зокрема, проектував Вест-Пойнт – ключову американську фортифікаційну споруду, а також відповідав за підготовку до вирішальної битви під Саратогою (1777), яка власне й вирішила долю Американської революції. Дослужився до звання бригадного генерала США. Пам’ятник йому стоїть у Вашингтоні перед Білим домом.

А ось пропозицію (підкріплену чималою сумою грошей) російського імператора Павла І служити Росії Тадеуш Костюшко категорично відкинув.

«Справа Фінляндії – наша справа». Підтримка Фінляндії під час Зимової війни

Під час радянсько-фінської війни 1939-1940 років найбільшу допомогу – і гуманітарну, і військову, Фінляндії надавали Скандинавські країни, зокрема Швеція, Норвегія, Данія. «Справа Фінляндії – наша справа», – таким було їхнє гасло. 75 000 фінських дітей було вивезено у Швецію, де вони жили до кінця війни у шведських сім’ях. За Фінляндію билися понад 12 тисяч добровольців з різних країн світу, але кістяк Добровольчого корпусу становили шведи. Їх було майже 9 тисяч.

Шведські авіатори сформували і власну ескадрилью в складі ВПС Фінляндії, яка захищала небо над Лапландією. Натомість радянські пропагандисти, щоб якось виправдати ганебні поразки червоних, стверджували, що на боці Фінляндії начебто воює «тисяча американських пілотів-найманців», що було суцільною брехнею.

Промовистий факт: вже після підписання миру і припинення вогню, об 11 дня, 13 березня 1940 року, радянська авіація навмисне і підло бомбардувала підрозділи шведів і норвежців поблизу Саллу. Тоді були вбито 10 і поранено 30 добровольців. Це був вияв радянської люті до гордої Фінляндії; акт відплати «переможця» за принизливі поразки Червоної Армії.

Варто зауважити, що Фінляндія до останнього сподівалася на пряме воєнне втручання Західної Європи, але цього не сталося: і Франція, і Британія, які обіцяли надіслати на допомогу фінам власні війська, довго вагалися. Адже це означало б, що вони оголосять війну СРСР… Та й Швеція і Норвегія, які надавали безпрецедентну підтримку Фінляндії, з іншого боку, чітко дали зрозуміти, що не пропустять по власній території іноземні армії. Вони всі боялися Сталіна та Гітлера…

На початок березня 1940 ситуація була драматичною і фінський уряд почував себе обманутим західними партнерами. Приклад розтоптаної Чехословаччини і зрадженої Польщі лише зміцнював фінських керманичів у цих почуттях. Нерішучість західних лідерів, тактика затягування ухвалення рішень, а також небажання бачити очевидні смертельні загрози – все це штовхало Європу і світ до подальшої глобальної катастрофи.

«Летючі тигри» з пиками акул, або як американці воювали на боці китайців

«Летючі тигри» були першою американською добровольчою групою у складі ВПС Китайської Республіки. Це були пілоти з армійського авіаційного корпусу США, воєнно-морського флоту і корпусу морської піхоти. Вони протидіяли японському вторгненню в Китай у 1941-1942 роках. Для пересічних китайців американці були героями, портрети льотчиків і їхніх літаків з намальованими акулячими пащами і тиграми висіли майже в кожній китайській оселі.

Після підписання в квітні 1941 договору про нейтралітет між СРСР і Японією, а також з початком німецько-радянської війни, допомога СРСР Китаю припинилась. Китай опинився сам на сам з таким потужним агресором, як Японія. Стало зрозуміло, що якщо не залучити авіацію – справи будуть зовсім кепські. Тож у Чан Кайші – тодішнього очільника Китаю виникла ідея закупити бомбардувальники в США і найняти американських пілотів. Припускали, що 100 літаків і 100 пілотів цілком вистачить. До речі, посилити повітряну оборону Китай просив США ще з 1939 року. Втім літаки, які сходили з американських конвеєрів, йшли, передусім, Британії та Франції. Але Гітлер в червні 1940-го окупував Францію і завдяки цьому французьке замовлення нарешті отримав (до речі по ленд-лізу) Китай.

Оскільки США на відміну від сталінського СРСР чи нацистської Німеччини не були тоталітарною державою, то там виникли певні дипломатичні і бюрократичні складнощі, що уповільнювали отримання літаків і прибуття пілотів, адже формально США не перебували у стані війни з Японією, тому надавати пряму воєнну допомогу китайцям було заборонено… Тільки в квітні 1941 року Рузвельт дозволив американським льотчикам, які формально звільнилися з армії, поступати на службу ВПС Китаю – мовляв, вони у відставці, чим хочуть, тим і займаються.

Головною задачею «Летючих тигрів» було боронити стратегічно важливу дорогу Бірма – Юньнань, яка впродовж усієї війни була головним шляхом по якому йшли поставки озброєння в Китай.

20 грудня 1941 року, на третій день після прибуття і через 12 днів після трагедії Перл-Гарбору, відбувся перший бій. Він виявився дуже успішним для американців – 6 збитих і 4 пошкоджені (до бази добрався один) літаки противника – новина стала сенсацією. Загалом «летючі тигри» знищили 296 літаків противника і втратили тільки 14 власних пілотів, що зробило їх одним із найуспішніших підрозділів за всю історію воєнної авіації.

Командир авіаескадрильї полковник Клер Шеннолт, який надзвичайно багато зробив для того, щоб США дали дозвіл на поставку Р-40, отримав згодом звання генерал-лейтенанта.

Акулячі пащі з’явилися на Р-40 у грудні 1941, – подібна розмальовка була популярною і в ВПС Австралії, Німеччини і Британії, тому американці просто її запозичили. Але для китайців цей символ був чужий і незрозумілий, тому вирішили обрати щось більш традиційне. Спочатку хотіли намалювати дракона, але хтось сказав, що дракон – це символ тоталітаризму. Тож зупинилися на тигрі. Вже в березні 1942 року художники студії Діснея створили логотип «Летючих тигрів». Хоча «тиграми» китайці «охрестили» американців після першого успішного бою.

Згодом, після китайсько-японської війни «тигри» були включені до складу 14-ї повітряної армії США.

Марко Назаренко, Київ

Перше фото: Американські добровольці на тлі винищувача "Балліла", 1920 рік