Чернігів, 24 дні в підвалі: сил додавав бабусин вишитий рушник
Пані Віра й подумати не могла, що зранку приїдуть волонтери, аби вивезти її з пекла війни. Адже зв’язку з рідними не було пів доби, і вони просто не встигли попередити, що таки знайшли людей, які допоможуть евакуюватися з Чернігова. Волонтери під’їхали прямо до підвалу будинку, де ховалися його мешканці.
«Серце вискакувало з грудей, я побігла шукати чоловіка, який в цей час намагався десь знайти воду. А часу на евакуацію лишалося обмаль - треба було прориватися між обстрілами», - розповідає жінка.
Їх будинок - на краю міста в мікрорайоні ЗАЗ, що з боку Білорусі, звідки наступала російська армія. Завдяки зусиллям військових та тероборони міста увесь цей час Чернігів залишався нашим. Чобіт російського окупанта так і не ступив на його територію. Та москальські війська без зупинки гатили по ньому ракетами, бомбами, «градами» - не тільки по об’єктах критичної інфраструктури, але і по житлових будинках. Так вони тероризували населення міста. Особливо дісталося згаданому мікрорайону. По ньому стріляли настільки сильно, що волонтери відмовлялися їхати тільки-но чули, що йдеться про район ЗАЗ…
КОЛИ НА МІСТО ПОЧАЛИ СКИДАТИ 500-КІЛОГРАМОВІ БОМБИ, МИ ПЕРЕБРАЛИСЯ ЖИТИ ДО ПІДВАЛУ
В один із перших днів війни, коли почалися інтенсивні обстріли міста, пані Віра та її чоловік не встигли добігти до підвалу. Укриттям стала сходова клітка на першому поверсі дев’ятиповерхівки. Від потужних вибухів стіни будинку тряслися, а з вікон посипався скляний дощ. «Ми сиділи навприсядки біля ліфту, обіймалися і молилися. Думали, що в цей момент на нас обрушиться весь будинок, і ми залишимось під його завалами. В ті хвилини не раз попрощалися з життям», - пригадує жінка.
Після того страшного обстрілу у пані Віри почалися проблеми зі здоров’ям. Тож поки ще працювала аптека, чоловік пішов за ліками. Він стояв у черзі на вулиці, коли окупанти почали гатити по новенькій багатоповерхівці метрів за сто від того місця. Чоловіка оглушило, він діставався додому перебіжками від будинку до будинку, не чуючи жодного звуку. Вже вдома, хвилин за десять його перестало трясти і відновився слух.
Під час одного з потужних обстрілів у будинок пані Віри влучив снаряд, але, на щастя, не розірвався. Він пробив покрівлю і потрапив у трикімнатну квартиру на дев’ятому поверсі. Жінка, що там мешкала, у цей час спустилася на четвертий поверх до знайомих. Це її врятувало. «Вона забігла в укриття червона, в сльозах, її трясло від переляку і усвідомлення, що смерть була зовсім близько», - згадує пані Віра.
На початку березня російські літаки почали скидати на Чернігів 500-кілограмові бомби. Лише за один день - 3 березня - було вбито 47 людей. А через 10 днів після цього три бомби скинули на гуртожиток, що був за кілька будинків від дому пані Віри. «Ми ночували в квартирі, коли на світанку почули три потужні вибухи поспіль. Звук був настільки сильним і страшним, що ми зрозуміли - вибухи десь зовсім поряд. За пару годин дізналися, що ці бомби скинули на гуртожиток, який був практично по сусідству з нами. Люди, які ховалися в підвалі гуртожитку, все-таки вціліли. Після цього ми вирішили, що не лишатимемося на ніч у квартирі», - каже жінка. До розмови долучається її чоловік. Каже, що сім’я з трьома дітьми, яка загинула в гуртожитку, майже весь час ховалася в підвалі. Але в ту жахливу ніч вони вирішили піднятися в квартиру, щоб хоч трохи зігрітися, бо захворіли діти…
БЕЗ ЕЛЕКТРИКИ, ЗВ’ЯЗКУ, ВОДИ, ГАЗУ, ТЕПЛА. ЇЖУ ГОТУВАЛИ НА БАГАТТІ
Через тиждень після початку війни у мікрорайоні не стало опалення, потім у більшій частині міста пропала електроенергія, а з нею не стало й води. У підвалах температура знизилася настільки, що було видно, як при видиху йшла пара з рота. В квартиру з підвалу піднімалися лише для того, щоб сходити в туалет і щось нашвидкуруч перекусити. А коли на дві доби пропав газ, люди збирали сухі гілки і готували їжу на вогнищі. «У сусідів знайшовся мангал, на якому запікали рибу, картоплю, інші овочі - у кого що було після відключення електрики у холодильниках. Я зготувала пісний суп, бо м’яса у нас вже не лишилося. Не опускати руки допомагало відчуття єднання з людьми, які були поруч. Хтось ділився сметаною, хтось хлібом, хтось свічками», - пригадує пані Віра.
Магазини в мікрорайоні не працювали усі дні, крім першого. Тож продуктів взагалі не було де придбати. Коли снаряд потрапив у магазин АТБ, його власники дозволили людям забрати звідти продукти. Поки чоловік пані Віри дістався магазину, там залишився лиш арахіс і кілька плиток шоколаду. Все ж зраділи й такому «улову» - адже основною стравою вже багато днів були лише макарони.
Воду дуже економили. Посуд протирали від решток їжі, щоб тратити менше води на його миття, у цій же воді мили овочі. «Мились теж мінімально і кожен раз боялися, чи не почнуться обстріли у той момент, як тільки намочиш волосся», - пригадує чернігівчанка. Та найважче було чекати повернення чоловіка, коли той ходив по воду до колонки. «Одного разу чоловік вчергове пішов набирати воду, - продовжує пані Віра, - і його не було чотири години. Додзвонитися не могла до нього, адже зв’язку в місті не було. Я не знаходила собі місця і врешті в сльозах почала голосити, бо думала, що він потрапив під обстріл…»
Водночас із побутовими проблемами важко було вижити без інформації, каже жінка, коли незрозуміло, що відбувається в країні. У якісь миті навіть насідав страх, що про них можуть просто забути. Чи не єдиним джерелом зв’язку зі світом був пост тероборони - туди ходили за останніми новинами. Досі пам’ятає, як раділи, коли дізналися про збитий рашистський літак, що бомбив Чернігів.
ВИРВАЛИСЯ ЗА ДЕНЬ ДО ТОГО, ЯК ОКУПАНТИ ЗНИЩИЛИ МІСТ НА КИЇВ
Жінка не наважувалася виїхати з Чернігова в перші дні війни. Спочатку здавалося, що місто скоро відіб’ють, і люди повернуться до звичного життя. Потім було багато інформації про те, як хтось підірвався на міні, чи як авто, на якому виїздили мирні жителі, розстріляли російські окупанти. Але коли подружжя усвідомило, що ситуація стає дедалі гіршою і окупанти буквально фізично знищують місто, вирішили шукати шляхи, як вибратися.
Проблема була ще й у тому, що вони жили на окраїні міста і через постійні обстріли мікрорайону волонтери не наважувалися туди їхати. Тож подружжя хотіло спробувати дістатися центру міста пішки, звідки небайдужі люди самостійно вивозили чернігівців. Але саме тоді почалася нова хвиля потужних обстрілів, зокрема, й з "градів".
У один з таких днів - 16 березня - російські фашисти обстріляли людей, що стояли у черзі за хлібом… Тоді загинули 14 містян, а кадри цього звірства, відзняті «Суспільним», облетіли усі ЗМІ.
Але більше відкладати з виїздом не можна було, бо ситуація в Чернігові починала розвиватися за сценарієм Маріуполя. Тож усі рідні підключилися до того, аби спробувати витягти подружжя з пекла війни. Врешті племінниці вдалося знайти волонтерів, які наважилися забрати пані Віру з чоловіком від самого будинку.
Жінка каже, що вискочила з підвалу, в чому була, взяла лише тривожну валізку, яку тримала при собі усі 24 дні: «Ще на початку війни мене дуже вразило прохання моєї доньки. Хоча вона теж вискочила з найманої квартири в Києві у чому була, але попросила взяти з батьківського дому лише одне - рушник, вишитий бабусею. Я заплакала, коли це почула, і одразу ж вклала його у тривожну валізу. Але, повірте, у тому темному і холодному підвалі, він не раз додавав мені сили, бо, пам’ятаючи про нього, я повторювала подумки: цю країну і цих людей ніхто не переможе».
Через день після того, як подружжю вдалося дістатися в безпечне місце, окупанти підірвали міст, що вів на Київ. Сім’я ще відходила від пережитого, але все ж зраділа, що встигла вирватися із пекла вчасно.
70% ЧЕРНІГОВА ЗРУЙНОВАНО, НА ВІДНОВЛЕННЯ КОМУНІКАЦІЙ ПІДЕ КІЛЬКА РОКІВ
Останні кілька днів Чернігів перестали обстрілювати, а москальські війська відступили з області за межі кордону. Та наслідки залишених руйнувань - катастрофічні. Вони передають весь жах війни, який пережили місцеві мешканці. За оцінками мера міста Владислава Атрошенка, нині затишний Чернігів розбомблений окупантами на 70%. Місцеві кажуть, що цілого мікрорайону «Бобровиця» вже практично немає. Руйнувань зазнали житлові будинки, торгові центри, історичні пам’ятки, лікарні, ТЕЦ і головні комунікації міста, зокрема, системи газо- і водопостачання. Приміром, лише по одній з водонасосних станцій окупанти випустили 60 снарядів.
Кількість жертв у Чернігові поки достеменно невідома, як й у інших містах, що були в облозі. За словами мера, під час бойових дій щодня у місті ховали 40-45 людей, а тіла могли лежати на вулиці до двох годин. Одного разу мер міста навіть попросив про допомогу у виготовленні трун. Убитих людей просто не було в чому поховати, адже в звичайний час у місті фіксували до 10 смертей за день. Не було й де хоронити, бо міське кладовище опинилося в зоні активних обстрілів. Відтак захоронення тимчасово зробили в братській могилі в траншеях…
До війни у місті мешкало близько 300 тисяч людей, а тепер лишилося менше половини. Частина вибралася на власному транспорті, а частина - за допомогою волонтерів, які самостійно організували евакуацію людей.
На жаль, імен всіх сміливців ми не знаємо, але відомо, що більш як 10 тисяч жінок і дітей вивезла команда, яку організував Артем Ракітін. Також до евакуації людей долучалася команда Криївки вільних, Оксана Волошина та Влад Самойленко, які спочатку евакуювали людей з Ірпеня, а потім спрямували свої зусилля на вивезення мешканців Чернігова. Кожного разу волонтери ризикували своїм життям, рятуючи сотні інших. Так сталося з чоловіком Ольги Стефанішиної, а також студенткою другого курсу столичного педуніверситету Анастасією Тагіровою, які потрапили під артобстріл і загинули.
Зелений коридор з Чернігова російські окупанти жодного разу так і не погодили.
Наразі у місті тривають роботи з розмінування, також без упину працюють комунальники. Місцева влада закликала жителів поки не квапитися додому - аби не заважати комунальним службам. Дуже хочеться вірити, що чернігівці зможуть повернутися додому зовсім скоро і відбудовувати своє улюблене місто. Воно, за словами радника голови ОП Олексія Арестовича, врятувало Київ і всю Україну, яку намагалися розірвати на частини.
Юлія Горбань.
