Квітень-2022: прогулянка Вічним Містом
У Києві такий початок квітня – це майже традиція, жодної системи: то холодний дощ, то блаженне, нарешті, тепло, потім - знову холод. А нам, киянам, так хочеться щоби уже потепліло остаточно, щоб Перемога – і каштани цвітуть, і бузок, і людно на вулицях…
Факт: у Києві останніми тижнями, незважаючи на всі перестороги Віталія Кличка, помітно побільшало людей і автівок на вулицях. Навіть, молодиків знову можна побачити на електросамокатах. Пригадую, як ці «наїзники» дратували мене перед війною, а зараз ці поодинокі двоколісні скоріше тішать, вони – теж маркер того Києва, який був і має повернутися.
А поки що усюди на дорогах – блокпости – лабіринти з сірих бетонних блоків та мішків з піском. На блокпостах – розгорнуті плакати з відомим побажанням «русскому военному кораблю», багато військових і тероборонівців - зі зброєю, звісно.
Але водночас – це я можу свідчити - всюди побільшало молоді та дітей, навіть – а ще два тижні тому в місті можна було побачити здебільшого літніх. Це й означає: до столиці України повернулося її майбутнє. Втім, якщо розібратися, воно й було і завжди буде з Києвом.
Від метро Либідської – до початку Хрещатика: працюють кав’ярні, ресторатори роздають обіди
На Великій Васильківській уже працюють де-не-де перукарні, кав’ярні, повідчиняли пункти обміну валют. Курс – цілком притомний, до речі.
Біля «Палацу Україна» впадає в очі нерозібране з останніх перед війною свят Новорічне містечко - з весело розфарбованими казковими будиночками-павільйонами. Воно приголомшило якимось особливим контрастом. Чи доречні нині у настороженому воєнному Києві ці яскраві фарби на тлі немов би вилинялих після зими і зблідлих від суму й горя київських будинків? Відповідь на це запитання я залишаю на потім...
Над входом до ресторану «Чайхона» - величезний постер «Слава Україні!», а біля ресторану «Чорноморка» - перша невелика черга. Це роздають безкоштовні обіди для всіх, кому хочеться і треба їсти. Гроші? Які гроші!? Безкоштовними обідами пригощають багато ресторацій у місті: можна пообідати тут або забрати з собою – перше, друге, десерт. Скажу чесно: самі не куштували, але, за відгуками, всюди готують дуже смачно та якісно.
Площа Льва Толстого називається ще так, як називається, хоча перспектива перейменування її та ще багатьох подібних за походженням топонімів столиці уже активно обговорюється. Колись вона називалася Караваєвською. Непогано звучить. А зараз є пропозиція назвати її та відповідну станцію метро площею Соборності – ще краще. Але нас тут більше вражає несподівана, як на військовий час, картина: шляховики оновлюють тротуарну плитку! А на Хрещатику, трохи далі, ми ще побачим кількох робітниць у помаранчевих жилетах, які ретельно й не поспішаючи прибирали сміття з центральної вулиці країни. А біля Київради, Хрещатик, 36, зеленбудівці висаджували якісь «південні» деревця.
І саме такі картинки буденного життя Вічного Міста сприймаються нині, як найбільш дієве заспокійливе – після щоденної інформації Генерального Штабу, звісно.
На Софійській площі не знайти Богдана, біля Андріївською церкви – Проню і Голохвастого. Але вони є і будуть
Прямуємо Володимирською вулицею до Андріївського узвозу – сакрального «хабу» української столиці.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому навпроти святої Софії відразу й не побачиш – так ретельно його сховали від ворожих обстрілів мішками з піском, будівельними лісами, опалубною фанерою та дошками, вогнестійкою тканиною. Але десь там, під захистом, Богдан все так же пророчо грозить булавою на північний схід, в бік москви.
Біля Історичного музею зустрічаємо родину – тато, мама й дві дівчинки молодшого шкільного віку. Пропонуємо познайомитися, і вони встигають розповісти, що дивом вибралися з містечка-мученика, з Бучі, зупинилися на кілька днів у столиці й тепер збираються на Західну Україну до родичів. Зі сторони зачиненого Музею пронизливо реве сирена – повітряна тривога - дівчатка страшенно лякаються, і батьки поспіхом уводять їх звідси.
Людей навкруги - на цих прадавніх київських горбах, на охайних алеях та галявинках - небагато. Зазвичай, у квітні, та ще й у теплий вихідний день тут, буває, що й не проштовхаєшся. Але й нині люди є. Он гріється на сонечку старенька в інвалідній колясці, поряд на лавочці - дівчина, яка розповіла, що родичі жінки поїхали з Києва, а її попросили поки доглядати за бабцею.
Далі, на галявині – група молодих людей з карематами і термосами. 29-річний Максим Власюк – музикант. Розповідає, що разом з товаришами вони кожного дня випікають по 20 кг хлібу. Борошно привозять волонтери, вони ж разом розвозять потім свіжий хліб усім, хто цього потребує. А сьогодні молодь прийшла трохи побути на київському пленері.
Спускаємось сходинками до Андріївської церкви. Прямо, через вулицю – знову гора мішків з піском. То кияни прихистили один із улюблених своїх пам’ятників – Проні Прокопівні та Голохвастову.
- Я думала, що то шкварчала ваше серце… А то шкварчала ваша папіроска!
…Ми пам’ятаємо, пані Проню, ми ніколи не забудемо вашої вдачі. І взагалі, ніяка Ви не одна з «двох зайців», ви – киянка – і цим все сказане.
Андріївський узвіз: зустрічі тут повністю відповідають місцю
Мабуть, вперше у житті бачу Андріївський узвіз таким порожнім... Втім, не вперше. Дуже давно, в іншому житті, коли випало дуже багато снігу, ми з чоловіком поверталися з роботи - редакції ж часто працюють цілодобово - й вирішили піднятися уночі з Подолу Андріївським узвозом. Лише старовинні будинки, пухнастий сніг і мерехтливе світло ліхтарів – ми раділи, що навкруги немає нікого - на цій крутій, звивистій, найбільш київській з київських вуличок. Той сніг розтанув давно, а людей, як і тоді – немає…
Хоча ні. Напроти Андріївської церкви відчинене невеличке віконце кав’ярні.
Бариста на ім’я Олександр (прізвище він не назвав, але сфотографувати себе дозволив) розповів, що кав’ярня працює вже з тиждень. Олександр - з Білоцерківського району, там живуть його батьки, і, дякувати Богові, там спокійно. Сам він колись закінчив у Києві професійне училище – деревообробне - але уже років десять працює тут. Робота баристи потребує знання психології, переконаний Олександр, і йому це дуже подобається: «Я тут, як удома, навіть зараз, під час війни».
Ми розмовляли-фотографували хвилин десять, і за цей час Олександр встиг обслужити трьох клієнтів. Звісно, до війни тут завжди стояла черга, але й зараз, виходить, не такий вже й безлюдний, наш рідний Андріївський узвіз.
Спати в Києві, в своєму ліжку і в нічній сорочці!
Рогнеда Герасименко, адміністратор студії документальних фільмів «Контакт», була серед тих, хто разом з нами пив каву в Олександра.
Пані Рогнеда розповіла, що співробітники студії вже потроху приступили до роботи. Збираються, наразі, в одного з колег, що живе тут поряд, на Володимирській вулиці. Нині вони уже знімають фільм про киян і волонтерів міста під час війни. Живе Рогнеда на Лівому березі, добиратися сюди доводиться по дві-три години – кільцевою електричкою, яку запустили не так давно навколо Києва, та на метро, інтервал – один поїзд на годину. Але добре, що так. Бо на самому початку війни її син ходив пішки з Лівого берега на площу Перемоги – а це кілометрів 15 в один бік. Відносив продукти та ліки бабусі, яка там живе.
Виїжджати з Києва ані пані Рогнеда, ані її колеги не збираються. Розповідає, що за місяць війни вона втратила багато тих, кого називала своїми друзями. Мама Рогнеди – росіянка, і ще у 2014 році вони припинили спілкуватися з усіма родичами з рф. А зараз Рогнеда Герасименко викреслила й усіх знайомих з москви.
- Ну, ви, мабуть, самі знаєте, що вони мені казали: «Ви пересидьте тихенько цю війну, і все у вас потім буде добре». Немов би у нас і так не було все добре, поки ці фашисти не прийшли! – обурюється киянка Рогнеда. – Натомість, у неї з’явилися друзі нові – озвалися забуті, здавалось би, одногрупники з Західної України, з яким навчалася у виші в столиці й не спілкувалася «надцять» років. Звуть до себе, у більш безпечні місця. Та нікуди, звісно, я з Києва не поїду.
Жінка, крім літньої матусі, опікується – п’ятьма кішками, мурашиним сімейством в спеціальному боксі та ще якоюсь живністю – деякі сусіди, які не змогли забрати з собою домашніх тварин, віддали їй ключі від своїх квартир. Ті, хто залишився у будинку, здружилися, допомагають один одному в усьому. Отже, клопоту вистачає.
- Я всім кажу, що настільки вірю в наші ЗСУ, що вночі сплю не в чому-небудь, а у нічній сорочці! - каже на прощання Рогнеда Герасименко.
На Андріївському узвозі ми зустріли й Федеріка Мюнха, французького журналіста. Мосьє Федерік – фрілансер, який працює на декілька видань і має акредитацію Міноборони на зйомки в Україні. У Львові француз познайомився і подружився з киянином Олександром Заблоцьким і на Андріївському вони зараз разом.
- Перші враження від центру Києва – це був шок від такої кількості барикад і блок-постів. А ще спочатку багато магазинів не працювало і навіть хліб доводилося вишукувати, - розповідає нам Фредерік. – А потім з харчами владналося і було дивовижно, коли поруч з барикадами побачив, як жінки готують клумби для висадки квітів…
Побажавши один одному найскорішої перемоги і ще раз окинувши зором чарівні краєвиди Лівого берега з Андріївського узвозу, прямуємо, нарешті, на головну вулицю столиці.
Заради прогулянки Хрещатиком не шкода добиратися сюди три години
По Хрещатику, на Майдані Незалежності зрідка прогулювалися мами з дітьми, літні пари… Люди стиха перемовлялися між собою, іноді посміхалися, але сміху не було чути. Зовні розслаблені від сонця, тепла і особливих весняних ароматів у повітрі, люди напружувалися, привітно віталися, коли ми підходили до них, але від розмови відмовлялися. Війна…
Втім, літні чоловік і жінка, розповіли, що спеціально приїхала на Хрещатик погуляти теплим днем аж з Софіївської Борщагівки – дорога зайняла три години, і це ще їм пощастило, бо потягу метра нині доводиться чекати до години, як сільського автобуса, а їм не довелося довго чекати.
На Прорізній, ближче до Хрещатика - кілька машин таксі. До речі, ціни на таксі в Києві залишилися довоєнними. Водії розповідають, що тільки не їздять зараз з одного берега Дніпра на інший – це поки що проблематично, не всі мости відкриті. Тому працюють, так би мовити, за місцем проживання.
На розі Прорізної і Хрещатика ми побачили, що один з найстаріших кіосків на Хрещатику, його тут встановили ще під час тієї повоєнної відбудови, у 1953 році, відчинений. Інший працюючий кіоск, де продавали каву і щось до неї, був навкіс через Хрещатик, ближче до вулиці Архітектора Городецького. Там вже юрмилася чималенька черга.
Тож ми вирішили трохи відволікти від роботи продавчиню кіоску біля Прорізної: тут було поки менше народу.
Наталія Пляс – з Херсону, працює на Хрещатику вже давно, каже: «Пережила тут обидва Майдани і ось під час війни зараз працюю».
Розповідає, що ціни – такі ж, як до війни, а ось людей відсотків на 70 менше. Хто її покупці зараз? Багато приїжджих, тих, хто коротає час між потягами, щоб їхати далі. Цього тижня людей на Хрещатику побільшало, з’явилися матусі з дітьми. Налаштовані всі загалом оптимістично, лише останнім часом відчувається втома – усі мріяли, що війна закінчиться швидко, а тепер розуміють, що треба якось прилаштовуватися і до Перемоги - терпіти.
Нам дуже не хочеться, але ми покидаємо квітневий Хрещатик. Який ось-ось – якихось кілька тижнів - розквітне каштанами і бузком - цієї весни-2022 теж, як завжди.
Насамкінець
…Київ загалом потроху оживає, все більше на вулицях – яскравих плям – це кольорові курточки дітей, навіть бачила кілька разів матусь з колясками. Все більше світиться вечорами вікон у будинках, це у тих – хто повернувся, бо у тих, хто залишався і пам’ятає бомбардування, не зник ще рефлекс затемнювати вікна.
З 24 лютого в місті пошкоджено, серед іншого, 208 житлових будинків, 46 шкіл, 29 дитсадків…Все це треба відбудовувати.
У магазинах з’явилися продукти, нехай ціни виросли, але на 20-30 відсотків. А у перші дні-тижні війни неможливо було купити хліба, і у мене досі лежать у шухляді сухарі, я їх, мов білочка шишки, насушила з батону, яким поділилися мої сусіди. І ми вже не телефонуємо щоразу один одному, як місяць тому, зайнявши для себе і для них півкілометрову чергу до супермаркету: підходьте скоріше, за годину маємо пройти всередину!
Але війна триває, і лише Господь знає, які випробування ще чекають і на рідну столицю, і на нашу країну. Сил нам усім і - Перемоги!
Київ сьогодні
Лариса Гаврилова, Київ
