Злочин і кара, або Довга дорога до Нюрнберга і Гааги
Світ каже: «Ніколи знову», але це повторюється і повторюється. Кровопролитні війни, розв’язані політиками, розбещеними абсолютною владою. Саме за помахом їхньої руки – наказу – сунуть орди слухняних рядових виконавців; тих, хто вбиває, руйнує, катує, ґвалтує і займається мародерством. Але зло – це не якась аморфна інфернальна субстанція. За ним завжди стоїть конкретний виконавець у якого є ім’я і він, так само як і його командири, має бути притягнутий до відповідальності й покараний згідно з нормами міжнародного права.
Однак шлях людства до Міжнародного трибуналу – Нюрнберга, а потім і далі, до Гааги, був непростий. Світове співтовариство рухалось до нього впродовж довгих років, а за помилки доводилося розплачуватися життями невинних людей.
Середньовічний судовий процес, який ліг в основу сучасного міжнародного кримінального права
Цю історію, яка трапилася в ХV столітті – добу Пізнього Середньовіччя, розкопали юристи-міжнародники в середині 40-х років минулого століття, коли готували судовий процес над нацистськими злочинцями в Нюрнберзі. Саме судовий процес над бургундським лицарем Пітером фон Хагенбахом розглядається в міжнародній юридичній літературі як попередник Нюрнберзького процесу і Римського статуту.
Лицар Пітер фон Хагенбах перебував на службі у Карла Сміливого, герцога Бургундського. Він був військовим губернатором декількох міст Верхнього Рейну, зокрема Брайзаха (нині місто в Німеччині).
Для Карла Сміливого він був вірним слугою, але для місцевого населення – справжнісіньким дияволом. Від його «залізної руки» знемагали адміністрації міст і професійні гільдії. Наприклад, купцям заборонили відвідувати цурцахську ярмарку; були відкриті нові митниці на кордонах Базеля і Цюріха; влітку 1472 року були заборонені перевезення зерна в Базель. Хагенбах навіть намагався скасувати самоврядування в деяких містах – річ нечувана і обурлива для Європи доби Відродження. Крім величезних податків всюди панували терор і насилля. Солдати Хагенбаха займалися мародерством, убивали і ґвалтували.
«Попрання законів Бога і людини» або за що судили Хагенбаха
Місцевий люд, не витримавши тиранії, повстав. Хагенбаха хотіли забити до смерті, але натомість, після допитів, судили спеціальним кримінальним судом Священної Римської імперії. Сталося це 9 травня 1474 року. Суд складався з 28 суддів союзних держав. Був прокурор, який висував звинувачення, були свідки і був адвокат, який захищав лицаря. Суд визнав Хагенбаха винним у вбивствах, зґвалтуваннях, лжесвідченні та й взагалі, «попранні законів Божих і людських». Його позбавили лицарського звання і засудили до страти (відтяли голову).
Цей процес став першим «міжнародним трибуналом» навіть попри те, що судді були набрані з союзних держав однієї імперії (щоправда, на той час імперія виродилася настільки, що відносини між її членами мали фактично міжнародний характер). На ньому вперше був притягнутий до відповідальності військовий командир – йому вказали, що він діяв незаконно і що несе пряму відповідальність за злочини підлеглих йому солдатів. Пітер фон Хагенбах захищався, стверджуючи, що він виконував накази свого господаря, герцога Бургундського: «Хіба ж не має солдат виконувати наказ командира?», – запитував він у суддів. «Бувають накази, виконання яких є злочином», - відповіли йому. У1946 році, під час Нюрнберзького судового процесу, те ж саме казатимуть деякі нацистські злочинці: «Ми лише виконували наказ...»
Крім того, на цьому суді вперше в історії засуджувалося насилля за гендерною ознакою – зґвалтування.
Що сталося після того? З появою національної держави можливості для створення міжнародного кримінального трибуналу фактично зникли. Міжнародні злочини (наприклад піратство), розглядалися на національному рівні, а не міжнародними судами. Знадобилося декілька століть, а потім спустошлива Перша світова війна, щоб надати ідеї міжнародного кримінального трибуналу справді важливий імпульс.
Знайти і покарати винних, або «Повісимо кайзера!»
Після Першої світової війни громадськість не вдовольнилась однією лише перемогою і почала вимагати покарання німецьких воєнних злочинців.
«Протягом війни, а також до її початку німецький народ і його представники підтримували війну, схвалювали кредити, підписувалися на воєнні позики, виконували всі накази свого уряду, навіть найжорстокіші. Вони поділяють відповідальність за політику уряду, оскільки могли б змінити його в будь-який момент, якби захотіли… Тепер вони не мають право робити вигляд, що змінивши правителів після поразки у війні, вони зможуть уникнути наслідків своїх діянь». Це цитата з відповіді Союзників на меморандум з протестом німецької сторони на запропоновані умови Версальського договору.
Ініціатором міжнародного суду була Британія. Напередодні виборів у цій країні прем’єр-міністр Ллойд Джордж навіть ініціював кампанію з промовистим гаслом: «Повісимо кайзера!». Антинімецькі настрої в Британії були дуже високі. Там ще в 1915 році було створено комітет Брайса, який займався збором і аналізом злочинів Німеччини в Бельгії та Франції. По закінченню війни було створено спеціальну Міжсоюзницьку воєнну контрольну комісію в Берліні, яка діяла з 1919 по 1923 рік. Метою цих організацій було визначення «злочинності» верховного командування Німеччини та причетності її громадських діячів до злочинів війни.
Лише один епізод війни. Трагедія нейтральної Бельгії
Щодо німецької армії, то звинувачення були звичні: знущання і розстріл полонених, зґвалтування, мародерства, використанні мирного населення в якості «живого щита» тощо. Особливо шокували світ злочини, скоєні німцями в Бельгії в перші місяці війни 1914 року. Те, як поводилася німецька армія на території цієї нейтральної країни отримало промовисте визначення «Осквернення Бельгії». 20% населення Бельгії стали біженцями, чимало міст і сіл були фактично стерті з лиця землі. Зокрема, під час різанини в бельгійському містечку Дінані загинуло 674 мирних мешканці, а місто Левен було вщент зруйновано німецькою артилерією. Черницям з Брабанту доводилося роздягатися, їх обшукували, підозрюючи в шпигунстві. Чи не в кожному містечку Бельгії німці влаштовували масові розстріли. Серед жертв були жінки і діти.
Звинувачення світової громадськості німецьке керівництво назвало «брехнею», якою «вороги Німеччини хочуть забруднити праву справу Німеччини». Стверджували також, що Німеччина не порушувала нейтралітет Бельгії, а змушена була діяти на випередження, адже це Британія і Франція першими мали намір напасти на німців. Нейтралітет Бельгії, який та отримала згідно з Лондонським договором 1839 року (який підписувала і Пруссія), німці назвали нічого не вартим «шматком паперу». Убитих і закатованих містян німецькі інтелектуали називали «скаженими обивателями», котрі нападали на солдатів у квартирах, тому ті, «з важким серцем» змушені були здійснити обстріл міста. Згодом Гітлер вихваляв розстріли і депортації в окупованій Бельгії під час Першої світової війни як зразок помсти «за саботаж».
Жоден німець не був покараний за злочини проти людяності. Лише в 2001 році ФРН офіційно вибачилась перед загиблими в бельгійському Дінані. Рани війни заживають дуже довго…
Версальський договір: перший натяк на міжнародне кримінальне право
Положення про покарання містилося в тексті 200-сторінкового Версальського договору, який Німеччина до останнього не хотіла підписувати. Зокрема, в Статті 227 ішлося про те, що союзні держави «публічно звинувачують Вільгельма II Гогенцоллерна, колишнього німецького імператора, у серйозному злочині проти міжнародної моралі та недоторканності договорів». Тоді ж мав відбутися спеціальний міжнародний суд, до складу якого входили б п’ять суддів, по одному від Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції, Італії та Японії. Союзні та Об’єднані держави звернулися до уряду нейтральних Нідерландів з проханням про видачу екс-імператора, але країна відмовилася його екстрадувати. Вільгельм ІІ категорично заперечував причетність до злочинів і залишався в Нідерландах аж до своєї смерті в червні 1941 року.
Варто звернути увагу на такий нюанс: в положенні 227-ї Статті йшлося про «порушення міжнародної моралі», але не про скоєння справжнього кримінального правопорушення. Таким чином, кримінальне право ще залишалося недостатньо розвиненим аспектом міжнародного права.
Однак у Версальському договорі були Статті 228-229, які передбачали право створювати «військові трибунали». Зокрема, в них ішлося, що «Німецький уряд визнає право Союзних і Об’єднаних держав, залучати до військових трибуналів осіб, обвинувачених у скоєнні дій, що порушують закони та звичаї війни. Такі особи, у разі визнання їх винними, підлягають покаранню, встановленому законом…» Там було чимало цікавих положень, але Німеччина їх відкинула. Країна не була готова платити за власні «діяння».
Лейпцизькі судові процеси 20-их років схожі на фарс, або непокаране зло
Спроби союзників створити міжнародний трибунал, так ні до чого й не призвели. Був складений список із майже 3000 звинувачених, в якому крім військових (фельдмаршал Пауль фон Гінденбург, адмірал Альфред фон Тірпіц, генерал Еріх Людендорф) були і громадські лідери, і навіть принц-спадкоємець, але керівництво Німеччини відмовилося видати їх міжнародному суду.
І ось тоді було знайдено компромісне рішення: нехай німецьких воєнних злочинців судять у самій Німеччині. Щоправда, за участі міжнародних спостерігачів, які, за великим рахунком, ні на що не впливали. Процеси почалися влітку 1921 року в будівлі Імперського суду в Лейпцигу. Список обвинувачених було скорочено до 45 підозрюваних. Але й він здався задовгим, тому зупинилися на 12 кримінальних справах.
Майже ніхто з обвинувачених на суд не з’явився. Постати воякові перед цивільним судом вважалося неймовірним приниженням військової честі. Свідки й жертви теж не з’явилися – панічно боялися помсти. Ті «цапи-відбувайли», яких все ж притягнули до відповідальності, отримала мізерні тюремні терміни – найбільший становив 4 роки, а найменший – два місяці. Наприклад, чотири роки отримали два німецькі лейтенанти. За те, що після того, як їхній підводний човен підірвав і потопив канадський корабель-шпиталь, вони розстрілювали людей у рятувальних шлюпках. Невдовзі їх виправдали на тій підставі, що вони лише виконували наказ, а командував ними командир підводного човна. Командир тим часом утік від правосуддя, переховувався в вільному місті Данциг, і уник покарання.
Німці тріумфували. Газети захлиналися від ура-патріотизму. Кожний виправдувальний вирок присутні в залі зустрічали бурхливими оплесками і націоналістичними вигуками. Це була справжнісінька пародія на правосуддя.
Поки одні оплакували смерть рідних і близьких, непокарані німецькі генерали писали в затишних кабінетах мемуари. Гінденбург розмірковував про «удар в спину», а Людендорф присвятив спогади «героям, які загинули, вірячи у велич Німеччини».
***
Лейпцизький процес був вкрай невдалим, але, тим не менш, він став першою спробою розробити загальну систему судового переслідування за порушення міжнародного права. Ця тенденція була поновлена під час Другої світової війни, коли уряди країн союзників вирішили притягти до відповідальності лідерів держав Вісі за воєнні злочини, скоєні під час війни, особливо під час Нюрнберзького процесу і Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу. Після закінчення Холодної війни та ж тенденція призвела до створення в 2002 році Міжнародного кримінального суду. Таким чином, ідея створення функціонуючого міжнародного кримінального трибуналу натяки на який з’явилися в далекому ХVстолітті, була реалізована.
Тож винні мають бути покарані, а зло приборкане. Інакше воно стає ще більш вигадливим і цинічним. А в того, хто розв’язує кровопролитні війни – лише два виходи: або самогубство в бункері, або лава підсудних у Гаазі.
Марко Назаренко, Київ
