Бородянка і Боже провидіння

Будинок на колі

Дивимося, як рятувальники розбирають руїни будинку на в'їзді до Бородянки, які місцевий люд називає «коло». Будинок з рестораном «У Саші» вважався одним із кращих і три роки тому ми хотіли купити в ньому квартиру для Люди, яка за 40 років дружби стала мені практично сестрою. Одна кімната, яку показав господар, дуже сподобалася, але на той час у нас не було 15 тисяч доларів. Ми посумували, а незабаром знайшли житло в сусідній п'ятиповерхівці, трохи скромніше, але на третину дешевше. Майже 7 місяців робили ремонт, здираючи стару штукатурку, дихали пилом та цементом, потім стягувалися на меблі. Два роки тому восени нарешті справили новосілля.

На Бородянці зупинилися, оскільки райцентр - неподалік Києва, ходять маршрутки та електричка. Дуже чисто, море квітів та зелені, каскад ставків у центрі, доглянуті бруківки, багато магазинчиків. Для пенсіонерів взагалі рай.

Люда з чоловіком Женею приїхали з Горлівки до Києва ще до війни. Бандити Януковича відібрали у них скромний сімейний бізнес, і вони залишили там все, окрім фотографій рідних людей. Тут тяжко працювали, винаймали квартиру, сподіваючись обзавестися власним кутком. Женя помер, не дочекавшись свого даху над головою. Вже після його смерті ми все ж таки купили скромну готельку і тихо раділи, що хоч Люді в її за 70 не доведеться тинятися по чужих кутках.

Бородянку вибрали не лише ми, там було багато переселенців із Донбасу. Їх звідти вже вигнала війна. І наздогнала тут повторно – наприкінці лютого до маленького затишного містечка увійшла колона російських танків, бригада кадирівців.

Танки спершу просто йшли Центральною вулицею і салютували перемогу. На якомусь етапі вони зустріли опір місцевої самооборони. Тоді розгорнули гармати і почали знищувати все підряд – магазини, адміністративні будівлі, житлові будинки. Потім прилетіли літаки, бомбили те, що вціліло після танкових атак. За дві доби від Бородянки нічого не лишилося. Серед перших звалився будинок на колі, де мені так хотілося поселити подругу. Він поховав під уламками десятки мешканців.

Сьогодні рятувальники розгрібають завали будинку. А ми з Людою п'ємо валеріанку…

Молитва і циганка Віра

Дві доби Люда провела у підвалі п'ятиповерхівки, де ще до війни активісти організували спортзал. Його власники, а також колишні атошники і взялися за порятунок мешканців. Вони розміщували прибулих, роздавали продукти та ліки, шукали медика, коли комусь ставало зле. А зле було багатьом. Іноді до 200 жителів бомбосховища додавалися мешканці сусідніх підірваних будинків. Вони кричали, що під завалами залишилися їхні близькі та сусіди. Була ніч, чоловіки побігли туди, але повернулися з лихою звісткою: важкі плити зрушити без техніки неможливо.

Вранці 1 березня Люда піднялася на четвертий поверх зібрати валізку. Поки складала документи, на Бородянку впав авіаудар. Частина будинку осіла, в решті - повилітали вікна та двері. Під час авіаудару Люда вибігла в коридор, де її дивом не вбили сусідські двері, вирвані з коробки ударною хвилею.

Увечері 1 березня мешканці сказали, що на світанку треба їхати. З міста вирушали о 5 ранку. Транспорт чекав біля заправки за містом та близько кілометра треба буде пройти пішки.

- Я зрозуміла, що мені доведеться тут померти, я зі своєю спиною і 200 метрів долаю насилу і дуже повільно. А тут ще сказали, що йти треба дуже швидко, бажано навіть тікати, – згадує пережите моя подруга.

Доки вона стояла і намагалася зрозуміти, що робити, хтось схопив її під руки і впхнув у легковик, де вже сиділи люди.

Хлопці на машинах встигли зробити кілька ходок і вивезти безпомічних (одна з них була взагалі паралізована), аж знову почався обстріл.

Автобус, куди пересадили Люду разом із рештою сусідів, привіз їх у село Мірчу, де вони пробули тиждень. Розмістилися в дитсадку, спали на дитячих ліжках, підібгавши ноги. О 6-й вечора гасили світло. Комунікації зі світом не було, орки розбили вежу мобільного зв'язку. Про те, що Люда жива, мені повідомила незнайома жінка (згодом я дізналася, що це директорка місцевої школи Наталія, вона займалася розміщенням евакуйованих). «Ваша подруга просила передати, що жива, перебуває у Мірчі. Зателефонувати не може, немає зв'язку», – сказала жінка.

Згодом, згадуючи пережите, Люда розповідала, що біженці здебільшого допомагали один одному – несли речі тим, хто не міг, ділилися ліками, приносили їжу з їдальні дитячого садка, просто співчували. Багато хто плакав. Серед біженців була циганка Віра. У Бородянці вона з'явилася недавно, тому не дуже спілкувалася з народом, здебільшого спостерігала.

Жінки почали просити Віру погадати на путіна. Та відмовилася, сказавши, що то гріх. Але потім подивилася на одну із прохачок, місцеву продавщицю, обділену красою та удачею. Місцеві знали, що та сильно страждала по життю через сина-наркомана.

«Ти цього року знайдеш мужчину, він стане твоїм чоловіком. У вас все буде добре», - сказала циганка приголомшеній жінці.

Почувши такий прогноз, жінки, які забули про сміх, почали посміхатися. Багато хто подумав: Бог дасть, у інших теж все буде гаразд!

Якоїсь миті Віра підійшла до ліжка, де лежала Люда, плачучи в подушку, і сказала: «Вставай. Тобі треба молитись. Пиши молитву».

Вона змусила Люду піднятися, знайти на столику аркуш паперу та ручку і почала диктувати молитву Архангелу Михаїлу. Потім наказала читати її кілька разів на день.

З цією молитвою, написаною у темряві великими літерами червоною пастою, Люда проїхала до Львова.

Їх везли довго й важко, спершу автобусом до Пісківки, потім на Житомир, потім із Шепетівки чотирма електричками. Вже у Львові народ, обмінявшись номерами телефонів, розбрівся хто куди, влаштовувати подальшу долю.

«Скрізь нам давали дах і їжу, одяг, адже переважно люди виїжджали лише в тому, у що були одягнені. Дякую всім, хто робив це. Віддавали свої ліки, просто зі своїх домашніх аптечок приносили. Так допомогли мені, коли, чекаючи електрички на Львів, ми знаходилися на станції Здолбунів. Дякую!», - каже Люда.

Два тости від постраждалих

Дзвінок від самої подруги – що вона жива – я почула лише за тиждень. А ще за 10 днів вона повернулася до Києва. Зараз мешкає в мене.

Перші дні мовчала. Потім потроху почала згадувати пережите. Згадала і ще одну ромку, котра їхала з біженцями в одній електричці. У неї були чудові пацани-двійнята трьох з половиною років. Вони грали, посміхалися, але не промовляли ні слова. Ромка сказала, що діти оніміли після авіаудару.

Днями Люда набралася мужності й зателефонувала додому сусідці. Під час нашестя кадирівської орди та була у селі у батьків чоловіка. До Бородянки навідалася лише два дні тому. Сказала, що будинок  порівняно з іншими зруйнований лише частково. Але всі квартири розграбовані.

У Бородянці досі не знайдені сотні мешканців. Частину з них було насильно вивезено до Білорусі. Зв'язку із ними немає – у них відібрали телефони. Про долю вивезених можна лише здогадуватися. Кажуть, що їхньою евакуацією займався піп московського патріархату, настоятель місцевої церкви. За словами одного з московських журналістів, що підігнали репортаж про Бородянку в одну з російських газеток, піп зустрічав загарбників хлібом-сіллю. А ще казав, що нарешті правильна російська влада звільнить Україну не лише від бандерівців, а й геїв із лесбіянками, яких тут нібито неміряно.

Ми дивимось, як рятувальники розбирають завали. Бачимо у фейсбуці пости мешканців Бородянки, які шукають рідних, котрі зникли. Читаємо свідчення очевидців, як «визволителі» вбивали місцевих жителів, як забороняли пересуватися вулицями і наближатися до завалів будинків, де ще довгий час були чутні стогони тих, хто помирав. Жахаємося з того, що ці нелюди навіть не дозволили випустити з притулку собак, де ті протягом п'яти тижнів гинули без корму та води.

 «Я жива, значить мені дуже пощастило», - каже моя подруга.

Я теж так вважаю.

Одного дня ми відкрили маленьку пляшечку коньяку, що збереглася з довоєнних часів. Наш перший тост був – за Перемогу. А крайній – нехай здохнуть усі, хто сотворив цей жах із Україною! І Архангел Михаїл нам у поміч!

Ольга Коростельова

Фото: Ганна Войтенко, Анатолій Сірик, Павло Багмут