Лепрозорій для руского міра
Карикатура була вельми неполіткоректною, як на той час. На ній - пролом у мурі, крізь який на глядача суне орда червонопиких, неголених, з вишкіреними зубами росіян — хто в ватниках, хто в будьонівках з червоними зірками, хто в касках, хто в казачих папахах. І підпис - щось на кшталт того, що, може, замуруємо ту стіну знову?
На ті часи це було дуже жорстоко. Східні німці тільки-но відчули свіжий подих свободи. І здавалося, вірус демократії крізь той пролом у стіні опанує душі спочатку тих, хто страждав за Берлінським муром, а потім усіх, хто натерпівся горя за залізною завісою загалом...
У 1984 році мені довелося бачити зловісну берлінську стіну зблизька, цілісіньку, у "повній красі й розквіті" свого людиноненависницького функціоналу. Мертвенно-сіре чудовисько, яке вилося між будинками мертвими зі сліпими вікнами, закладеними цеглою, з річкою Шпрее, затягнутою бурою тванню і колючим дротом, денно й нощно освітлюваною голим світлом прожекторів над вежами, де причаїлися штазівці з кулеметами.
Радянські дипломати за чаркою розв’язували язики й вихвалялися, що десь під Унтер ден Лінден, в старих тунелях берлінського метро сховано цілий танковий полк. І варто з Кремля дати відмашку, як всі ці броньовані монстри виповзуть назовні і просто крізь Бранденбурзькі ворота полізуть на “фашистський” Західний Берлін. А східнонімецькі чиновники тільки запопадливо підтакували та хихикали — улесливо, як лакеї.
Я тоді уявив і жахнувся: як можуть жити люди за кілька кілометрів від своїх потенційних катів? Як можуть спати, щоночі очікуючи, як російські ядерні ракети у лічені долі секунди перетворять їх на радіоактивний попіл. Бо, може хто не знає, а Микита Хрущов під час так званої Берлінської кризи 1961 року цілком серйозно розглядав можливість бомбардування зброєю масового ураження Західного Берліна. А в найкритичнішіий момент радянські й американські танки з повним боєкомплектом майже зіткнулися лобами на пункті пропуску Чекпойнт Чарлі, готові будь-якої хвилини виплюнути з своїх жерл залізну смерть. Тоді колективний Захід не злякався, і Хрущов змушений був відступитися.
У ці дні в музеях на Чекпойнт Чарлі багатолюдно. Що цікаво, багато німців. Молодих. У музеї Берлінської стіни - трохи менше, але теж — молодь. Роздивляються з останнього поверху музейної будівлі залишений для історії вцілілий клапоть стіни та контрольно-слідової смуги, плетиво колючого дроту й кулеметні вежі, такі, як у численних концтаборах по всій безкраїй росії.
Власне, це й був концтабір, тільки не відгороджений від зовнішньої волі, а такий що обгородив собою невеличкий в геополітичному сенсі клаптик вільної землі.
Німецька молодь вдивляється в пожовклі світлини, в документальні кадри кінохроніки, мовчить, розмірковує. Ось дві німецькі мами піднімають своїх діточок над стіною колючого дроту, щоб вони могли востаннє доторкнутися одне до одного. Заплакана дівчина стає навшпиньки, аби востаннє помахати комусь хусточкою (можливо, коханому, якого більше ніколи не побачить) за цегляною кладкою, а комуністичні муляри позують фотографам з кривими усмішками на обличчах. Ось інша дівчина, яка намагалася втекти і загинула від кулі снайпера у кількох сантиметрах від жаданої волі, й західноберлінські поліцейські несуть її бездиханне тіло через вулицю. Стародавня кірха, яку висадили в повітря, бо заважала довершеній конфігурації радянсько-російського концтабору.
А на додаток до тих подій - довгі колони російських танків на шляху до Праги, у самій Празі, танкіст-кавказець, який розводить руками: мовляв, я не хотів, вони змусили. Купка молоді, яка намагається зупинити танки. Прапори, плакати, коктейлі молотова, смертельний сум в очах людей...
Я ходив по музейних залах далекого міста й плакав. Бо як у дзеркалі бачив біль і гнів нашої землі, страждання міст і містечок, назви яких уже знає весь світ. Тільки у космічно більших масштабах.
Тепер, через сорок років після перших відвідин Берліна, я розумію, що відчували всі ці люди, коли їх оточували концтабірним дротом, позбавляючи волі й життя.
Не розумію іншого: чому все це з роками відійшло з пам’яті Європи? Чому все це пробачили й забули? Списали у архіви. І нині різні орбани, сліпі до зла, без нотки совісті в нас вимагають доказів про смерті й гвалтування у Бучі, Ірпені, Бородянці, селах Запоріжжя і Херсонщини. Та варто тільки подивитися на ці музейні фото, і все стає зрозумілим: пошесть не зникла, вона зачаїлася, щоб виповзти на світ Божий знову. На те вони й музеї, щоб не давати нам забути.
Європа забула, але Путін — ні. Можливо, ми обоє були в ті часи в Берліні, я - в складі поїзду дружби від України, він — в якості інструктора штазі від КДБ. Можливо той безбарвний лейтенантик власноруч допитував німців, яким не пощастило перебратися з російської глобальної в’язниці на волю. А може, й особисто брав участь у тортурах... І проніс ці свої навички й жагу вбивста скрізь десятиліття, щоб втілити мрію свого життя — всесвітню катівню...
Тепер виразно видно, що ця довершена машина поневолення не могла просто так, сама по собі згинути. Її механізми старанно змащували, очікуючи, доки підросте і вирине із забуття новий фюрер. Чому ж світ не чув цього крику з минулого?
Той поодинокий голос німецького карикатуриста був пророчим. Рускомірський організм виявився генетично несприйнятливим до свободи й демократії. Натомість російська зараза, шпана й гебня, братки й пітерські бандити заполонили собою вільний світ, як білі ходоки півічні терени Вестероса. І їх хрипкий босяцький кашель розніс по Землі зовсім інший вірус — ненависті до вільних людей, морального збоченства, культу ядерної бомби.
Вам не спадало на думку, чому усіляка хвороба на кшталт коронавірусу легко передається повітряно-крапельним шляхом, а здоров’я — не передається?
Бо для свого здоров’я людина має докласти зусиль, а підхопити заразу можна, нічого не роблячи...
Суспільства хворіють так само як люди. І так само через те, що лінуються дбати про своє ментальне здоров’я, лінуються у поті лиця свого добувати собі хліб насущний, будувати добробут — їм набагато легше облаштовувати його грабунками і мародерством тих, хто чогось домігся. Чорний грибок заздрості - страшна хвороба.
Я не вірю, що є народи, погані за своєю природою. Усі ми, зрештою, пішли від Єви. Просто одні є більш сприйнятливими до важких суспільних хвороб, ніж інші.
Хіба був німецький народ приречений на нацизм і гітлерізм? Та ні, але він його породив. А Китай, чия цивілізація налічувала багато тисяч років, хіба він заслужив маоїзм?
Молоде покоління цього не знає, а ми іноді бачили й у Києві купку одягнутих у сині роби китайських студентів, які щось гнівно кричали на нашу адресу, здіймаючи над головою маленькі червоні книжечки — цитатники Мао. Нам вони здавалися недолугими смішними дурниками. Але у себе на батьківщині хунвейбіни багатотисячними стратами під корінь винищили всю інтелігенцію, “ворожі етноси та шкідливі вірування”. Чи назавжди вилікувалася Піднебесна від цієї хвороби? Не впевнений.
Гадаю, у Європі й цивілізованому світі російських нацистів, які розмахували цитатниками Путіна, теж вважали дурниками. Можливо, сам народ і його інтелігенція не сприйняли це це серйозно. А потім було пізно — зараження призвело до відмирання мозку...
Учені досліджують ці відхилення — як вивчають малярію, хворобу Ебола чи СНІД, а нині й ковід. Тисячі томів присвячені аналізу причин всенародної істерії в часи третього рейху. Та й про людиновбивчий тоталітаризм радянської імперії написано стоси монографій, документальних спогадів, і художніх притч. Але ж спритно він мутував, гібридно спарувавши гени нацизму й кагебізму, і витворив сьогоднішню хімеру, штам, до якого людство виявилося не готовим.
Хворобу рашизму треба вивчати й вивчати. Денно і нощно. Весь світ має мобілізуватися до цього, як мобілізувався на коронавірус. Історики, філософи, психологи й навіть медики мають шукати ліки. Немає колосів без глиняних ніг. Є ахілесова п’ята й у рашизму-путінізму. Треба її тільки знайти. І зрештою — знайдуть. За тисячі років цивілізації лікували й не таке.
А доки не навчилися — росія має бути ізольована, як хворий організм — у карантині, лепрозорії. Таке було колись із прокаженими. Сьогодні її успішно лікують антибіотиками. Але колись зачиняли за високими парканами у далеких від людського житла місцях. Боялися не людей, боялися невиліковної зарази.
Вже видно: світ оговтується, і хоч іще несміливо, але цей лепрозорій для руського миру будує. Блокує економіку і фінанси, викидає з культурного простору, закриває морські й аеропорти, припиняє сполучення, доступ до західної науки й нових технологій — варварській ментальності місце в кам’яному віці. Вікно можливостей для багатої російської знаті, прорублене в Європу з падінням Берлінського муру, теж зачиняється. І як би не намагалися в кремлі переконати світ, що вони самі відгороджуються від “аморальної західної цивілізації”, і причини, й наслідки всім сьогодні добре зрозумілі. Європейська цивілізація рано чи пізно зажене кодло назад за залізну завісу, за новий мур між світами.
І останнє. Зайве пояснювати, як життєво й історично важливо для нас, зрештою, залишитися по цей бік нової залізної завіси. Зайве говорити й про незмірно тяжку ціну, яку ми маємо за це сплатити. Вона теж усім нам зрозуміла.
Євген Якунов
Фото з відкритих джерел
