«Врізати» у відповідь: чому Україна досі не атакує ворожу територію?
Точну кількість ракет, запущених рашистами по території України з початку широкомасштабного наступу, складно підрахувати. Ще наприкінці березня у Пентагоні заявили, що росія використала значну частину ракет – понад 1200 штук, при цьому наголосивши, що такої зброї в рф «лишилось ще багато». А що ми?
Цілком логічні запитання: чому ЗСУ не б’ють ворога на його ж території, чому не знищують військові аеродроми та системи запуску крилатих ракет? Є така поширена думка, що причина – «в небажанні провокувати путіна». Проте це все, скажемо так, звучить досить вже банально. Не провокувати путіна, бо що – нападе, ракету запустить чи Бомбу скине?..
Між тим, періодично надходить інформація, що в рф щось вибухає і горить.
Згадаймо перші дні війни: 25 лютого російські ЗМІ оголосили, що ЗСУ застосували ракетний комплекс «Точка-У» – ракета нібито вдарила по військовому аеродрому в Міллерово Ростовської області, розташованому за 120 км від околиць українського Сєвєродонецька. Україна інформацію про атаку не підтвердила. Тільки командування Повітряних Сил ЗСУ відреагувало іронічним дописом у Facebook: «А кто это сделал?»
1 березня росмедіа повідомили про ще одну атаку українською «Точкою-У». Цього разу ракета буцімто летіла на військовий аеродром Таганрогу Ростовської області, що розташований за 90 км від Маріуполя. Втім, командування ЗСУ знову не підтвердило удару по території агресора.
Можна, звісно, сюди ще додати «вибухові» інциденти в Бєлгороді, які мали місце в кінці березня та на початку квітня. Але… офіційних підтверджень того, що це – справа рук ЗСУ, знов таки, немає.
Якщо немає, то, може, тоді бахнемо, або Що нам заважає це зробити?
Невеличкий спойлер – причина не в небажанні провокувати президента країни-агресорки. Тоді в чому? Ну, військові фахівці з цього приводу кажуть різне: від «усьому свій час» - до «ми наразі дещо обмежені в можливостях».
«7 серпня 1941 року авіація Балтійського флоту нанесла бомбовий удар по Берліну. Це була «відповідь» на бомбардування німцями Москви. Потім балтійські льотчики протягом місяця ще вісім разів літали бомбити Берлін. Втім, суттєвої шкоди німцям радянські авіанальоти не завдали і на подальший перебіг війни не вплинули», - нагадує Павло Лакійчук.
За його словами, удари по глибоким тилам противника на його території мають значення, коли в них є політичний або військовий сенс. Саме тоді вони наближають нас до Перемоги.
«Підступний ворог вторгся в нашу країну і ми ведемо справедливу оборонну війну, захищаємо свою Батьківщину. Це велика моральна перевага. Допоки ми воюємо на своїй землі – весь світ з нами. Питання придушити кремлівську гідру в її лігві поки не на часі. Але усе може змінитися. З часом. Путінська кліка веде до того», - додав військовий експерт.
А поки…
«А поки, якщо в московії вибухають аеродроми чи склади з боєприпасами – ми тут ні до чого: не треба курити на військових об’єктах, і взагалі ракети на росії можна купити будь-кому в будь-якому «Воєнторзі» (це не я сказав). Що стосується Білорусі, тут питання ще складніше», - каже пан Лакійчук.
Україна дуже не хоче, щоб у війну втягнулася білоруська армія. Не тому, що ми боїмося, а тому, що це додаткова тисяча-дві ворогів, яких доведеться нищити.
«А для цього потрібні люди і ресурси, яких обмаль. Вони потрібні на інших ділянках оборони. Отже військове і політичне керівництво держави вважають, що зиски від знищення орків, що окопалися в Білорусі менші, ніж втрати від прямої участі Білорусі у війні. А те, що білоруські партизани руйнують ворогу лінії комунікацій і чинять саботаж – ми підтримуємо, але це їх внутрішні справи. «Рейкова війна» – стара білоруська партизанська традиція», - нагадує експерт.
Перенесення бойових дій на територію противника повинно мати і військовий сенс.
«Тобто зрив оперативних і тактичних планів противника, нанесення йому максимальної шкоди при мінімізації своїх втрат. Стратегічний удар на території противника – дуже складна операція, потребує залучення великих сил та серйозної зброї. А вони нам дуже потрібні тут і зараз. Командування, Генштаб знають про те, що побачити удар по лігву агресора мріють тисячі українців. Але вони мають думати найперше про ефективність оборони, здатність збройних сил вичистити мокшанське сміття з нашої землі і про збереження життів наших захисників. Поки «удар відплати» не на часі і з військової точки зору. Всьому свій час», - акцентує Павло Лакійчук.
Натомість, директор New Geopolitics Research Network Михайло Самусь та експерт Центру дослідження армії Ігор Левченко кажуть, що здатність України завдавати ударів по військових об’єктах на ворожій території нині вкрай обмежена.
У нас найдальший засіб ураження з наземних — це «Точка-У» з максимальною дальністю польоту ракети 120 км. Втім, навіть із цим ракетним комплексом ЗСУ не можуть завдавати ударів у бік росії на 100-120 км углиб.
«Причина: пускову установку не можна розташовувати близько до кордону чи лінії фронту, щоб супротивник її не виявив і не знищив. Це перше. А по-друге, скільки у нас цих ракет – важко сказати. Підозрюю, що не багато. Наші військові досить активно використовували їх на початковому етапі війни. Те, що є – застосовується лише в крайніх випадках, тобто коли гарантовано стовідсоткове ураження якоїсь надважливої цілі», - пояснює Ігор Левченко.
Приблизно таку ж дальність польоту, як і «Точка-У», але більшу точність має комплекс «Вільха». Його створювали вже після початку війни в 2014-му році на базі системи «Смерч» (максимальна дальність — 90 км).
«Щодо «Вільхи», то вона досі є дослідною, хоча і прийнята на озброєння. Інформація про цю розробку є закритою. Найімовірніше, пускових установокі для нових ракет, є кілька штук, а ракет — близько сотні», - додав пан Левченко.
Щодо інших оперативно-тактичних ракет.
«У нас було кілька проектів, як от «Сапсан», «Грім», «Грім-2». Це ракети, аналогічні до рашистських «Іскандерів». Тобто з дальністю десь 300-500 км, вониі могли б завдавати ударів по ворожій території. Але є одне важливе «але»: їх не довели до кінця», - наголошує Михайло Самусь.
А що відносно авіаударів?
«Авіація в нас є, але… На жаль, у нас немає дальнобійної високоточної зброї, тобто немає ракет класу «повітря-земля», які б могли бити на відстань від 100 км і більше. А що є? Максимум – це бомби, некеровані ракети або, якщо керовані, то дальністю 10-15 км. Цього мало», - каже Ігор Левченко.
Плюс – на власній території рашисти достатньо ретельно прикривають свої війська та об’єкти критичної інфраструктури силами ППО.
«На сьогодні використовувати авіацію над ворожою територією ми не можемо. Але робимо це ефективно тут – проти їхніх «зальотних» літаків, ракет, а також проти військ «на марші», які є найбільш незахищеними з точки зору ППО», - підкреслив військовий експерт.
Михайло Самусь нагадує, що після розпаду Радянського Союзу в України залишилися стратегічні бомбардувальники та крилаті ракети — останні мали дальність ураження до 3 тисяч кілометрів. Однак у 90-х Україна передала росії 11 літаків Ту-160 і Ту-95МС та 575 крилатих ракет повітряного базування великої дальності Х-55. Тоді москва списала за це Києву 285 млн доларів боргів «за газ».
«Можливо, якби Україна тоді зберегла свої стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети, то в росіян були б нині проблеми — ми могли б наносити удари дуже глибоко по російській території. Але тоді вважали, що це (передавання рф літаків та ракет, - Ред.) стабілізує ситуацію. Кому як… Для росії це справді стабілізувало – з погляду на можливості нашої протидії російській агресії», - каже пан Самусь.
Утім, навіть із обмеженою можливістю ракетних ударів та застосування авіації, наша держава таки має у цій війні певний козир.
«Довга рука» ССО: вони діють, а ми про це навіть не здогадуємося
«Сили спеціальних операцій, спеціальна розвідка – дійсно потужний інструмент. Теоретично можна відправити групу спецназу кудись в Ростовську область чи й далі – знищити їх літаки на аеродромі умовного Міллєрова. Але навіщо, якщо вони за день перелетять в умовну Чорнобаївку, де їм і капець – тут наші хлопці вдома, їм і земля допомагає. А підривати яку-небудь Шушенську ГЕС ми теж не будемо», - вважає Павло Лакійчук.
На його думку, від того, що пару сотень тисяч м-лів залишиться без світла в Сибіру – орки на Миколаївщині не зупиняться.
«Ми цінуємо своїх воїнів і розпоряджаємося ними обережно і продумано», - додав він.
Серйозніше з цього приводу налаштований Ігор Левченко: «Ми можемо проводити диверсійні акти на території рф із залученням сил спецоперацій і агентури – диверсійний підрозділів, партизанських загонів, які створюються тими ж ССО із числа місцевого населення, інших цивільних осіб».
ССО для України, продовжує експерт, є одним із варіантів так званої «довгої руки», яка може дістати противника на його території.
«Підозрюю, що як мінімум у прикордонній зоні такий інструмент вже задіяно. Йому можуть ставитися різноманітні завдання: розвідка, вплив на логістику противника, проведення інших диверсій, враження важливих цілей – аеродромів, баз зберігання боєприпасів тощо, - перелічує пан Левченко. - Але такий інструмент особливий. Як правило, діяльність таких структур не афішується військово-політичним керівництвом, аби не зашкодити, не дискредитувати ці сили і засоби. Вони діють, а ми про це можемо навіть і не здогадуватися».
Отже, виходить, що єдиною реальною силою для враження цілей в глибині ворожої території наразі залишаються бійці ССО. Втім, невдовзі усе може змінитися.
Експерти вважають, що наступає переломний момент у забезпечені ЗСУ важким озброєнням наступального характеру: «Виглядає так, наче США та їх союзники діють за логікою поступових кроків. Зараз дають нам буксировану та самохідну арту калібру 155 мм. А далі…»
Нагадаємо, що в середині минулого тижня заступниця міністра оборони США Кетлін Хікс у відповідь на запитання журналістів про те, чи буде готовим Вашингтон вивчати варіант передачі Києву зброї, яка потенційно дозволяє вражати військові аеродроми росії заявила: «Так, ми продовжимо розглядати типи засобів, які просять українці, – у плані того, щоб надати їм трохи більше дальності та дистанції».
І от, вранці 20 квітня стало відомо, що США готують ще один пакет військової допомоги Україні на суму 800 млн доларів (про попередній детальніше – тут).
Що в пакеті – невідомо. Проте Михайло Самусь надіється, що, крім усього іншого, РСЗВ HIMARS там присутні також. Ця система, каже він, багато в чому могла б нам допомогти, оскільки в неї є різні варіанти оснащення, різні боєприпаси…
«Є такі, що б’ють на 100 кілометрів, а є такі – що й на 300 км. Тобто це тактичні ракети. По характеру дії – ті ж самі «Іскандери». Певен, що противник це б оцінив і водночас дуже засмутився», - підсумував пан Самусь.
Надіємося, що так воно і буде. Якщо рашисти розумітимуть, що наше військо озброєне ще й такими штуками і якщо вони думають, що й надалі чинитимуть свій розбій в Україні безкарно, то сильно помиляються…
Мирослав Ліскович. Київ
