«Війна крокує за нами слідом»
Про повне звільнення міста від російської армії мер Ірпеня Олександр Маркушин повідомив 28 березня. Весь цей час в місті перебували місцеві жителі, які з тих чи інших причин не змогли виїхати. Всі бойові дії вони бачили на власні очі. Герої цього матеріалу знали, що означає втратити власний дім з 2014 року. Олександр – із Криму, а Роман – з Донецька. До повномасштабної війни вони мали власні професії, але зараз допомагають з ексгумацією тіл вбитих росіянами українців в Ірпені.
Олександр - з Алушти, в 2008 році, за шість років до окупації півострова, переїхав жити в Ірпінь. Він дає інтерв’ю на умовах анонімності – в Криму залишилися родичі. «А якщо вони сюди повернуться, уявіть, що мені буде за цю розповідь», – додає чоловік. Згадує: 24 лютого дружина розбудила його зі словами: «Саша, війна почалася». Він вийшов на балкон і почув, що з боку Гостомеля чутно потужні вибухи й артилерійську канонаду. Вони відразу побігли в магазин, і на всі гроші, що були, закупили продуктів. «Машини в перші кілька днів просто потоком йшли - люди виїжджали... На другий день вже були дуже великі черги в магазинах. Продукти першої необхідності зникли в перші дні, ну а потім почалися перебої з продуктами. Магазини закривалися, тому що люди не могли вийти на роботу», – розповідає Олександр.
До 4 березня в Ірпені було відносно тихо, тобто мешканці щоночі чули звуки артилерії, але безпосередньо бойових дій на території міста не велося. Перша міна впала 4 березня, за 50 метрів від будинку нашого героя. До цього часу на території ЖК залишалося багато людей: Олександр із чоловіками організували власну варту: чергували по черзі. Але 3 березня стало зрозуміло, що продовжувати чергування небезпечно. Тому що постріли були вже поруч. Перший потужний обстріл стався 5 березня: з мінометів був обстріляний блокпост тероборони з боку Бучі. «Ми не виїхали тому що, по-перше, власного транспорту в нас немає, а коли дізналися інформацію по вокзалах, що брали тільки жінок та дітей, дружина моя сказала, що нікуди без мене не поїде, тому ми вирішили залишитися», - розповів Олександр.
Російські війська з’явилися в місті також 5 березня. Одразу після мінометного обстрілу пройшла техніка. Олександр пригадує, що після проходу військових машин вся вулиця була засіяна гільзами. На ранок наступного дня, чоловік вийшов на вулицю: «Виглядаю з-за кута дома: стоїть 6 БМП (бойова машина піхоти – ред.) з літерою «V», близько 20 людей, в російському камуфляжі, з білими стрічками на обох руках. Я виглядаю - а він на мене дивиться… Я так повільно назад за будинок відійшов і - в підвал”. Олександр пригадує, що більшості військових було на вигляд 19-20 років. «Під’їжджає дві БМП, вискакують 6 бійців, і до магазину алкогольного. Фільмів надивилися: один дістає автомат, стріляє по дверях, а двері не відчиняються. В фільмі, можливо, відчиняється, а в житті ж так не працює. Він “з ноги” виламує скло. Всі натаскали собі алкоголю. Далі - магазин одягу, вибігає звідти військовий – кросівки на шиї, спортивні костюми в руках». Чоловік пригадує, що серед російського підрозділу, що базувався в Ірпені, було, як мінімум, дві жінки. Пригадуючи їхні мародерства, Олександр жартома називає їх «овободителями магазинных полок». І додає: коли зовсім закінчилася їжа, мешканці іноді щось брали з продуктових крамниць собі. Але ті магазини, що вціліли, ніхто з місцевих навіть не намагався відкрити і пограбувати.
Квартира, в якій ми розмовляємо, належить сімейній парі. Вони виїхали до окупації міста. Жінка на початку повномасштабної російсько-української війни була на восьмому місяці вагітності. Перед виїздом люди залишили Олександру ключі. В ніч, коли в їхню квартиру потрапив снаряд, Олександр із дружиною планували переночувати саме в ній. «Якби ми не передумали і не спустилися в підвал – ми б із вами, напевно вже не розмовляли», – говорить наш герой.
Але як каже сам чоловік, його квартира – на п’ятому поверсі залишилася цілою та придатною до життя. Але газу в людей немає з 5 березня. Працівники комунальних служб кажуть, що повне відновлення постачання займе часу до осені. «Електрики немає, у нас була велика проблема, бо не було мобільного зв’язку. Я так розумію, що були розтрощені базові станції мобільних операторів, і напевно вони ще глушили зв'язок, щоб люди не повідомляли про захоплені місця. В нас не було ані зв’язку, ані інтернету. Тільки спілкуючись з сусідами, дізнавалися, що і де відбувається», – говорить Олександр.
Ми виходимо з під'їзду, на лавочці біля дверей лежить стопка чорних пакетів. Олександр киває: «Мій робочий інструмент тепер». Нині він допомагає співробітникам поліції з ексгумацією. Це – мішки для трупів. Вже поховав чотирнадцять загиблих. «Одного з них російські війська розстріляли, а другого спочатку штиркнули двічі ножем, а потім здійснили в груди два постріли. Всі інші, кого ми викопували, це люди, які їхали в евакуацію. У всіх практично осколкові поранення, тобто попадали під мінометний обстріл», – розповідає він.
Одного разу Олександр разом із співробітниками поліції знайшли могилу, де було поховано одразу чотирьох людей: двоє з ТрО і пара похилого віку. Військові везли їх в евакуацію на автівці з білими прапорами і написом «ЛЮДИ».
Ще один мешканець міста – Роман. Він пережив війну двічі - у 2014 і зараз, у 2022. Роман із родиною з Донецька. Також просить про анонімність. «Спочатку я не сильно переймався - не в перший раз війна в мене вдома. Десь, до 5 березня я ще сподівався, що все налагодиться. 4 березня у нас зникло світло, зник зв'язок, і ми вже створили групи у під'їздах, хто чергує ночами. Думали, що робити», – розповідає Роман. Пригадує – багато днів чекав на «зелений коридор». Вони писали і зверталися до багатьох, щоб дізнатися хоча б якусь інформацію про можливість виїзду. 5 березня зранку усі автівки вишикувалися, чекаючи дозволу на виїзд. «Я з балкона ходжу сюди-туди, продовжую каву попивати, знімаю, і дивлюся, як воно рядами стріляє з мінометів. Тобто за заплавою йде вже ряд, я ще знімаю. Потім дивлюся, починаються «прильоти» за приватний сектор паралельно до нашого балкона, вже там вибухи. І я розумію: наш ряд будинків - наступний». Роман спустився вниз і разом із сусідами прийняли рішення не чекати коридорів, а виїжджати на власний страх і ризик.
Всю дорогу колона їхала, тримаючи швидкість близько 15 кілометрів на годину, аж поки не дісталися Білої Церкви. По дорозі вони заблукали, в машини закінчився бензин, були вимушені ночувати в автівці на заправці у Вінниці. Саме в ту ніч у Вінниці був обстріляний аеродром. «Таке відчуття, що війна крокує за нами слідом», – резюмує Роман. Після звільнення Кивщини вперше в Ірпінь родина Романа знову приїхала 6 квітня. Під час евакуації, окрім двох дорослих і двох неповнолітніх дітей, родина забрала кота і собаку – вони нікого не залишили. І повернулися також разом. Квартира родини у відносно цілому стані – вибуховою хвилею повибивало вікна. Уламки скла засипали дитяче ліжко в кімнаті. Молодша донька Романа і Ольги – Ксенія розповідає: «Звуки (вибухів) - не так страшно, але я знала, що скоро вони і сюди наблизяться. Тому що це реально було гучно і доходило сюди, ближче і ближче з кожним днем. Коли поїхали - не стало легше, дуже додому хотілося, там просто було спокійніше, а тут через гуркіт спати спокійно не можна було», – пригадує дівчинка.
За словами голови гуманітарного штабу регіону, на зараз близько двох тисяч родин в Ірпені залишилися без житла.
Роман має три вищих освіти, раніше займався оформленням нерухомості. Календар із логотипом його фірми висить в під’їзді його будинку. Нині він разом із Олександром також займається ексгумацією загиблих у місті. «Ми в той день готували у дворі їжу на багатті, Сашко йшов із лопатами. Він сказав, що потрібна допомога у парку. Я кажу: ну, звичайно, я піду, допоможу. Потім почали постійно просити. Я займаюся цим тому, що, в першу чергу, хочеться допомогти, по-друге, дуже багато дезінформації, багато всяких фейків, і хотілося якось із перших вуст усе чути. Родичі, які приходять до могил загиблих, – точно брехати не будуть», – роз’яснює чоловік.
В Ірпені продовжують знаходити тіла вбитих мирних мешканців міста. Процес ексгумації і поховань триває щоденно. Місцеве кладовище поповнилося кількома рядами свіжих могил. 18 квітня було повідомлено, що спеціальна група слідчих Нацполіції завершила документувати російські воєнні злочини в Ірпені. Слідчі оглянули 269 тіл загиблих мешканців міста. Вони передані для проведення відповідних судових експертиз для встановлення причини загибелі. Потім їх передадуть родичам для поховання. Зібрані докази будуть використані в міжнародних судових інстанціях.
Олександра Єфименко
Світлини авторки
