Звірство і фейк рашистів

…Йому якось вдалося проскочити через контрольоване ворогом перехрестя вулиці Запрудської з окружною дорогою поза Іванковом. На власному авто чоловік вдало дістався через села Запрудка й Станішівка до Обухович, відвозячи туди свою сім'ю. Він шукав для своїх рідних безпечнішого місця…

Але вдома ще зосталися вірні друзі – дві собаки. Він не міг полишити їх самих. Знову пощастило проскочити те перехрестя, повертаючись в Іванків. Проте вже другим рейсом нелюди у формі російської армії не підпустили його до окружної дороги метрів за сто, зупинивши кулеметними чергами прямо в лобове скло автомобіля. Вони рухалися колоною в бік Києва і стріляли навкруги по всьому, що видавалося їм підозрілим.

А поруч з батьком сидів ще й син Вадим!..

На щастя, прихилившись до дверець авто, він якимось чудом залишився живим. А «його» смерть дісталася одному з псів на задньому сидінні…

Важко навіть уявити, які страждання переніс Вадим, намагаючись тоді рятувати батька… Та яка глибока й незагойна рана залишилася в його душі на все життя!

…Пошматованих кулями водія автомобіля та мертву вівчарку рашисти зняли на відео, яке дуже швидко передали в Москву. Ті страшні кадри в той же день транслювалися російськими телеканалами. Звичайно ж, з брехливими коментарями, що це, буцімто, розстріляний «бендерівцями» бідний і нещасний росіянин, який так необачно поїхав до родичів в Україну зі своїм песиком…

Тіло Олега Булавенка, як і рештки священника Максима Козачини (розповідь про це була опублікована в попередньому блозі автора), агресивні орки, що цілодобово чергували на блокпосту, влаштованому на тому перехресті, теж не давали можливості забрати. Але воно таки невдовзі знайшло тимчасовий спочинок – на огороді біля будинку, в якому проживав цей чоловік. До наступного перепоховання на кладовищі. До якого окупанти попервах не давали можливості навіть підійти жителям Іванкова.

І знову це зробив Микола Руденко зі своїми друзями-помічниками. Він і в цьому випадку організував не менш небезпечну «рятувальну» операцію.

Свідомо не даю власної оцінки таким відважним, надзвичайно гуманним вчинкам нашого земляка Миколи Руденка. Вона й так зрозуміла. Більше того: я упевнений, що такі оцінки - вдячні й схвальні - звучатимуть з вуст усіх, хто читатиме ці рядки.

І саме тому - коли маємо таких людей - українській Україні – бути! Завжди!

Павло Смовж

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства