Порядок денний після 9 травня: тоталітарна «народна імперія» у ментальній війні проти Заходу

Один з авторів матеріалу Андрій Ільницький, як повідомляє Вікіпедія, з 2015 року є радником Міністра оборони РФ. У березні 2021-го, «виступаючи у ролі експерта з інформаційного протиборства, він запровадив у військово-політичний дискурс термін «ментальна війна».

Отже творчий колектив тексту, без сумніву, причетний до ідеологічно-інформаційного супроводу російської агресії проти України.   

Враховуючи низку збігів: статус майданчику для оприлюднення (видання Федеральних зборів РФ – обох палат російського парламенту), претензійність авторів і їх намагання дати раду проблемам вселенського масштабу, а також 9 травня, як дату публікації, – робимо висновок, що маємо справу з черговим програмним документом від російської візіонерської обслуги режиму.

Черговим – після помилково опублікованого 26 лютого тексту про новий світ після перемоги Росії, а також після роз’яснень т. Сергєйцева щодо процедур «денацифікації» України.

Ільницький зі Школьніковим розповідають про те, про що промовчав Путін на параді перемоги. У статті викладені бачення і подальші цілі Москви у війні після рубіжної дати 9 травня. Адже «перемоги» до знакової дати не сталося, і це треба якось обґрунтувати, накреслити нові горизонти.

Що стосується виправдань за «невстигання», то в принципі, нічого нового. Перекручуючи саму суть війни, Росію традиційно представлено жертвою нападу. 

У подачі кремлівських глашатаїв виходить, що конфлікт з Україною, де Росія реально втрачає тисячі солдатів і одиниць військової техніки, – то ніяка не війна, а «спецоперація». А от західні санкції та засудження Москви – це вже війна справжня і до того ж «тотальна». Що ж, до підміни понять російською пропагандою нам не звикати. Але при цьому автори ще й намагаються переконати в якомусь винятковому, ментально обумовленому правдолюбстві Росії – на противагу брехливому «колективному Заходу».

Матеріал починається з голосного крику «держи вора!»

«Укронацисти під керівництвом британців та американців усі свої військові дії реалізують, насамперед прораховуючи медіаефект. Ми – навпаки! Інформаційно ми лише обрамляємо військові дії. Дуже дозовано та дбайливо. Ми – люди правди, люди довгої волі!».

Такі твердження настільки відірвані від реалій, що скидаються на дотепні жарти у жанрі пародії. Але ж автори не гумористи, а професійні брехуни, які сповідують геббельсівський принцип: «чим більша брехня, тим легше в неї повірять».

Навіщо це моралізаторство взагалі потрібно? Потрібно для того, аби виправдати свої невдачі ще й безпринципністю ворогів, які користуються слабинами так званої «широкої російської душі». Іншими словами, маємо справу з намаганням закосити під Ваньку-дурника, героя російських народних казок.

Але російському природному терпінню і наївній доброті час покласти край, адже, як переконують автори статті, ставки занадто високі. Бо це – екзистенційна війна. Обивателю з депресивних регіонів, куди приходить найбільше похоронок з України, пояснюють, чому «Не хочу быть вольною царицей, Хочу быть владычицей морскою». 

«…У 1990-х Росія була близька до повної загибелі, програш у холодній війні став катастрофою, але ми змогли повернутися за стіл історії багато в чому не завдяки, а всупереч. У поточному протистоянні із Заходом на карту поставлено практично все, іншого шансу Росія не матиме. Перемога дозволить повернути втрачене у 1990-х і навіть більше: вона дасть майбутнє, шанс та перспективу розвитку; програш – позбавить стратегічної ініціативи та значної частини суб’єктності, запустить процес консервації, занурення у стазу. У разі програшу – що неможливо – станеться остаточна втрата імперських принципів і традицій, перетворення з великими втратами на звичайну регіональну державу. У найгіршому варіанті – громадянська війна та ядерний конфлікт із Заходом із взаємним знищенням західної та східної європейських цивілізацій. Тому сьогоднішнє протистояння із Заходом – тотальна гібридна війна, яку нам не можна програти».

Для того, щоб російський обиватель повірив, що це війна, розв’язана Заходом проти нього особисто, автори вдаються до філософствування. Про стирання меж, розмивання понять між воєнним і невоєнним часом, про глобальну тотальну гібридну війну. Її можна не помічати, але вона є. А оскільки ця війна така підступна, непомітна і незбагненна для «простих людей», то замість намагатися розібратися самому, краще сліпо вірити уряду.

Уряду видніше, хто й коли почав цю невидиму війну, і де зараз проходить її фронт. Автори уточнюють, що об’єктом протистояння є свідомість кожної окремої людини. Якщо ця людина почала сумніватися у Путіні, значить ворог поцілив і вивів з ладу дану одиницю особового складу. 

«Об’єктом протистояння стає безпосередньо свідомість як окремої людини, так і суспільства загалом. … Оперативний рівень ментальної війни – на захоплення та маніпуляцію свідомістю супротивника, на управління настроями та емоціями, коли об’єкту – індивідууму, групам людей та суспільству загалом – нав’язуються потрібні настрої, оцінки, думки про що-небудь/когось і це сприймається людьми неусвідомлено, як даність, без розуміння суті».

Якщо ж казати серйозно, це війна на виживання саме для України. Дану тезу немає потреби додатково доводити і обґрунтовувати. Українців вбивають фізично, нищать їх культурні цінності, намагаються «перевиховати», особливо дітей, тощо.

Але при цьому всьому автори представляють Росію «захисницею принципу «національних держав», а також національних «історії, культури, традицій, укладу та вибору життєвих пріоритетів населення» від «транснаціонального» колективного Заходу.

Виходячи з інших тверджень, зрозуміло, що Україну панове Ільницький та Школьніков національною державою не вважають. Скидається на те, що тільки суб’єктивна думка Москви важить при розрізненні: хто є справжньою «національною державою», потребуючою захисту від ліквідації Заходом, а хто просто територією на кшталт «колишньої УРСР» (авторське формулювання), що підлягає примусовій соціальній інженерії протягом життя цілого покоління.

«І якщо завдання демілітаризації територій колишньої УРСР вирішується цілком успішно у стислий термін, то завдання денацифікації має зовсім інший масштаб. Терміни денацифікації ніяк не можуть бути меншими за одне покоління, яке має народитися, вирости і досягти зрілості в умовах денацифікації. Нацифікація України тривала понад 30 років – починаючи як мінімум з 1989 року, коли український націоналізм набув легальних та легітимних форм політичного самовираження. У результаті російські за культурою та мовою діти виявилися прихильниками «»політичного українства», нацистських ідей, готові вбивати у собі і навколо себе будь-які прояви своєї рідної культури, ставати манкуртами, які не пам’ятають свій рід».

Зрештою, це ніщо інше, як повторення тези сумнозвісного Сергєйцева про денацифікацію. Новим у авторів є лише фокус на «ментальній війні» Росії з Заходом. Цю війну автори вважають більш важливою і більш тривалою, ніж «спецоперацію на Україні».

(До речі, всупереч реальності, Ільницький & Школьніков просто випромінюють впевненість у швидкому й успішному завершенні «спецоперації». Тут вони, в рамках своєї «інформаційної війни» , явно переходять від теорії до практики.)

Як вже зазначалося, на думку авторів, Росія досі не перемогла супостатів через свої вроджені прямоту і чесність. Проте є все ж і визначні успіхи:

«Журналіст німецької газети «Юнгевельт» У. Хайден після відвідин Донбасу прямо звинуватив Київ у вбивствах мирних громадян. Італієць Дж. Бьянкі, який постійно перебуває в ЛНР та ДНР, підтвердив наявність неонацистів у полку «Азов». Французький аналітик Б. Бертез заявив, що «наявність фото- та відеоматеріалів, що підтверджують факти реальної присутності російських військ у тому чи іншому регіоні України, а також масову здачу в полон українських солдатів у Маріуполі, нівелюють усі фейки ЗСУ та бравурні, але бездоказові звіти про успіхи українського Генштабу … Незважаючи на посилене замовчування цього факту Києвом, полон українських морських піхотинців справив неабияке враження на західну експертну спільноту».

Москві ще з часів «холодної війни» щастило, що її противник – демократичні, плюралістичні суспільства. Там ніколи не було складно знайти достатню кількість інфантилів, засліплених романтиків,  відвертих фріків, або ж продажних лідерів суспільної думки, щоб організувати бек-вокал власним пропагандистам. Людям з окремою думкою на Заході, зазвичай, нічого не загрожувало. Принаймні в порівнянні з радянськими дисидентами.

Часи змінилися, але на Заході й досі вистачає любителів Росії, а в Росії натомість – в’язнів сумління.

Не варто применшувати і здатність російських так званих «журналістів» і «аналітиків» виривати з контексту та перекручувати на свою користь заяви, що лунають «з-за бугра» .

Є у російської пропаганди ще один туз у рукаві: 

«…Більшість мешканців Близького Сходу підтримують спецоперацію РФ в Україні, критикують позицію Заходу та очікують на «кінець американської гегемонії». … Захід програв Росії інформаційну війну на Близькому Сході. … Аналогічна ситуація спостерігається і в Азії. … Як вважають аналітики Demos, «російська пропаганда дає найбільший ефект, коли ведеться в регіонах, що історично мають негативне сприйняття США та країн Заходу.»

Це теж знаряддя епохи «холодної війни», коли  Москва, не без успіху, паразитувала на перезлілих проблемах західного колоніалізму в «третьому світі».

Ми не станемо вдаватися в моралізаторство, нагадуючи, чим завершилися окремі комуністичні експерименти на теренах Африки та Азії. Зрештою, то не наш клопіт.

Але зазначимо, що аргумент Ільницького зі Школьніковим легко віддзеркалюється та екстраполюється на Східну Європу. Якщо в Азії, на думку авторів, є справедливі підстави для претензій до Заходу, то не менш заслуженим є й характерне ставлення до Росії у європейських народів, що жили в комуністичному ярмі.

Гадаємо, ця думка не має здаватися авторам крамольною, тим більше, що вони самі використовують епітет «народна імперія» на позначення нової омріяної ними Росії. А де є імперія, там є також імперіалізм. Байдуже – «транснаціональний” він чи «народний».

У протистоянні «імперій» Ільницький зі Школьніковим застерігають Росію від західної підступності.

«В умовах визнаної Заходом неможливості прямого збройного конфлікту з Росією найактуальнішим фактором впливу на Росію стає саме ментальний вплив. Його оперативне завдання – посіяти хаос і сум’яття в головах росіян, підірвати довіру на стику «влада – суспільство» , порушити соціальну тканину, послабити державу, а у стратегічній постановці – підмінити/перезавантажити світогляд росіян, розколоти та хаотизувати суспільство, дискредит а в результаті привести нашу країну до втрати суб’єктності та розпаду. Ця рубіжна дата – 2024 рік. Це код проекту «Дестабілізації Росії» .

Порятунок від «сум’яття в головах» автори знаходять у тоталітаризмі, який здатний примусити всіх, як колись,  «ходити строєм»:

«Сильна держава – це здатність на стратегічні рішення та формування власного порядку денного, це наявність інструментів та волі до реалізації задуманого як загальнонародної справи. … Великі проєкти – проєкти Спільної справи – можуть бути у найрізноманітніших формах. … «Безсмертний полк» – найкраща ілюстрація соціально-ідеологічного Великого проєкту: російська нація явила себе у святі́ Дні відзначення Перемоги. Вона пройшла Парадом по Червоній площі та багатомільйонними колонами «Безсмертного полку» по всій країні… Відновлення Донбасу та інших територій Російського світу на території колишньої УРСР може, поряд із «Сибірським поворотом» стати ще одним Великим проєктом Росії».

Єднання неможливе без «очищення», тобто без «чистки» серед еліт – у чекістському, а не філософському розумінні цього слова.

«Заради виживання Росії ми маємо стати монолітними. У здатності більшої частини народу піти на це можна не сумніватися: бажання реваншу, повернення сильної держави – народної імперії, якою можна пишатися, як і пам’ять/мрія про сильну Росію, живе у наших людях» .

«Націоналізація еліт – це зокрема питання безпеки країни! Очищаючий еліти ефект від СВО та драматичних подій на території колишньої УРСР – сприяє вирішенню цього питання. Громадське піднесення і згуртування навколо СВО, з підтримкою понад 80% населення РФ (за даними ВЦИОМ), – каталізує цей процес!

Еліта народної імперії має бути ідейною – здатною жити і діяти заради високої ІДЕЇ служіння Батьківщині» .

Представники політичного класу, бізнесу і творчої інтелігенції, які поспіхом залишили Росію навесні цього року, чудово зрозуміли, про що йдеться. Ще до публікації закликів «товаришів» Ільницького та Школьнікова. Генетична пам’ять їх не підвела. 

А далі вже геть відверто про нову Z-Росію

«Сьогодні російське суспільство найбільше довіряє Лідеру нації – Володимиру Путіну, а також Армії Росії, силовим структурам і РПЦ. Навколо цих інститутів, а також навколо національно-орієнтованого бізнесу треба збирати країну. Навколо Лідера нації та зазначених опорних інститутів довіри формуватиметься той кадровий Заклик, що візьме на себе відповідальність за долю Росії, за реалізацію Великої політики та Великих проєктів Спільної справи на основі Великої ідеології. СВО – шанс для внутрішнього самоочищення Росії та націоналізації еліт. Це час заклику до влади активних, патріотичних та пасіонарних людей довгої волі!».

Автори так натхненно агітують за рімейк сталінізму, що закрадається підозра: а чи справді всі ці екстраординарні заходи потрібні для виживання Росії у проголошеній «ментальній війні» з Заходом? Чи може навпаки: Путін розв’язав війну, аби мати привід «закрутити гайки», про що сам давно мріяв?

«В інформаційних кампаніях є одна незаперечна технологічна істина – якщо ти хочеш перемогти, працюй першим номером, атакуй, просуваючи та нав’язуючи опонентам свій порядок денний. Якщо ти лише відповідаєш на чужі запитання, то ти програв. …В обороні ментальні війни не виграються!».

От і думай тепер: чи це «атакуй першим» – раптом, не явка з повинною від штатних пропагандонів? 

Отже, як бачимо, Росія знову «грає» у війну з Заходом. При цьому ставка в цій грі, за словами російських ідеологів, «практично все». 

Філософ Гегель казав: «Історія повторюється двічі: спершу як трагедія, потім – як фарс». Більшовики вже будували свою криваву народну імперію, проте закляття «комунізм – переможе!» не допомогло. Сучасний геополітичний фарс також стає кривавим. Спроба перезібрати Росію літерою Z навколо каїнового гріха – не виглядає як переможна ідея.  

Проте, путінський режим продовжує, наче той нещасний ігроман в казино, сподіватися, що одного разу його ставка виграє.

Денис Самигін, спеціально для Центру стратегічних комунікацій