Три дні з дружинами та мамою захисників Маріуполя
Їхні телефони не замовкають ні на секунду, кожна з них – центр моніторингу міжнародних новин, обміну інформацією про останні події довкола Маріуполя та «Азовсталі», психологічної підтримки рідних і близьких захисників. Вони не пам’ятають, що було на сніданок, але з точністю до дати та навіть години можуть сказати, коли й які повідомлення приходили від захисників із «Азовсталі» протягом останніх 87 днів, які новини та офіційні заяви з’являлися в пресі. Волею долі вони заочно знайомі з іншими жінками та дітьми, які чекають повернення своїх чоловіків, синів, батьків… Нині вони роблять усе можливе, аби наші герої повернулися додому, аби повернути тіла загиблих і вшанувати їхню пам’ять. Вірять і йдуть шляхом боротьби за своїх рідних і близьких, думками і молитвами перебуваючи в стінах зруйнованого металургійного комбінату. Бо й самі вони ніби зроблені зі сталі…
РІДНІ ЗАХИСНИКІВ МАРІУПОЛЯ ПРОСЯТЬ ПРО ДОПОМОГУ ПРЕЗИДЕНТА ЕРДОГАНА
Дружини та мама чотирьох захисників Маріуполя, які з кінця лютого перебували в облозі на металургійному комбінаті «Азовсталь», приїхали в Туреччину просити президента Реджепа Тайїпа Ердогана про допомогу у визволенні всіх захисників, гарантій збереження їхніх життів та екстракцію. На їхнє переконання, саме турецький лідер за нинішніх складних умов може вплинути на путіна та допомогти, аби їхні рідні залишилися живими та повернулися в Україну. Приїхали в Туреччину з надією, що їхнє благання про допомогу буде почуте.
Пресконференцію в Стамбулі планували заздалегідь, її відкрила співачка Руслана. Свою перемогу на Євробаченні у 2004 році вона здобула саме у Стамбулі. У результаті Руслана своїм медійним майданчиком поступилася і стала модератором пресконференції. «Нині для нас усіх порятунок захисників – це першочергове завдання. Ми віримо, що міжнародний медійний резонанс допоможе врятувати захисників та мешканців Маріуполя. Зрозумійте, що ці жінки в будь-який момент можуть стати вдовами чи втратити дітей… Сьогодні – дедлайн, це останній шанс для порятунку і ми просимо президента Ердогана здійснити ще один акт миротворчості та людяності – спробу врятувати Маріуполь, його захисників та жителів», – сказала співачка на пресконференції.
Після Стамбула українки вирушили в Анкару, де зустрілися з радником президента Ердогана та керівником правлячої партії. На зустрічах йшлося про те, що Туреччина підтримує Україну та прагне встановлення щонайшвидше миру і відбудови держави.
Потім у Стамбулі знов відбулася пресконференція за результатами зустрічей в Анкарі. Дівчата розповіли про лист, який передали президентові Ердогану з проханням про допомогу у збереженні життів захисників Маріуполя. Вірять у його силу як міжнародного лідера та особистий вплив на путіна.
НАЙБОЛЮЧІШЕ – ВТРАЧАТИ ПОРАНЕНИХ ПОБРАТИМІВ, ЯКИХ МОЖНА БУЛО ВРЯТУВАТИ
Бомбардування та ракетні обстріли «Азовсталі» не припинялися ні вдень, ні вночі. Коли не обстрілювали – намагалися штурмувати. «Використовували всі види зброї, у тому числі забороненої міжнародними конвенціями. Це – фосфатні та касетні бомби. Вели вогонь із повітря, суші та моря. Використовували надпотужні протибункерні бомби. Після застосування хімічної зброї мені здавалося, що я не можу нормально дихати», – розповідає дружина прикордонника Ольга.
Територія заводу знищена повністю та вся вкрита воронками від розірваних снарядів. Переміщуватися комбінатом було небезпечно в будь-який час. До облоги на комбінаті були запаси продовольства, але вони швидко закінчувалися, також дещо можна було знайти в розбомблених будівлях цехів, але діставши з-під завалів. А так як комбінат постійно обстрілювали, то це було смертельно небезпечно. Роздобути їжу та воду було щоденним викликом.
«Останні тижні їжі й води не було зовсім. Склянка технічної води, яку наші герої ділили на всіх, роблячи по ковтку кожні 5-6 годин, була на вагу золота або й цінніше. У нелюдських умовах рятували неймовірні сила духу та віра у порятунок, бажання допомогти тим побратимам, стан яких був важким», – каже Наталя, дружина військового з полку «Азов».
Найважче було пораненим. Через брак медикаментів навіть поранення середньої тяжкості фактично прирікали на ампутації, повільну й болісну смерть. «Госпіталь «Азовсталі», якщо його можна так назвати, був найстрашнішим місцем. Люди без рук і ніг, без антибіотиків, знеболювальних препаратів, у повній темряві. Їх оперували, проводили ампутації без анестезії. Це місце – гірше пекла. Найболючіше було усвідомлювати безвихідь, коли захисники, яких можна було врятувати, повільно вмирали на руках бойових товаришів», – переповідає Наталя розповідь чоловіка.
Каже, що на рішення на вихід із комбінату вплинуло бажання врятувати поранених, дати їм шанс отримати медичну допомогу. Але й на це зараз гарантій жінка не бачить.
Дружини українських воїнів розповідають, що за час перебування чоловіків в облозі для безпечного спілкування розробили набір своїх потаємних слів та знаків. Найкоротші повідомлення на кшталт «ми норм», «все ок» і «тримаємося» набули абсолютно нового сенсу. Головне було їх отримати, чекання на ці звістки «з пекла» іноді затягувалися на тижні. Їх перечитували тисячі разів.
«Норм» означає, що ноги руки не відірвало, живий і може писати. Те, що вони всі там мали неодноразові контузії, – це гарантовано. На незначні осколкові поранення вже ніхто й не зважав. Усі вони вкрай виснажені й усі мали якісь поранення», – кажуть жінки.
Військові були дислоковані в різних місцях на території «Азовсталі». Всі знали, де «ловить» інтернет. Аби відправити повідомлення, доводилося пробиратися до цих місць. Кожна така вилазка могла коштувати життя. «Тому ми чекали, фактично не відриваючись від екранів телефонів – і вдень, і вночі», – каже дружина прикордонника Ольга.
У найважчі моменти відчаю та зневіри її підтримує 15-річна донька – знаходить правильні слова і беззастережно вірить у повернення тата додому.
ОДРУЖЕННЯ НА «АЗОВСТАЛІ» – ПРО ВЕЛИКУ НАДІЮ НА МАЙБУТНЄ
Навіть у таких умовах українські військові знаходили слова підтримки та підбадьорювали рідних, планували майбутнє. Наталя офіційно одружилася з чоловіком віддалено: він з «Азовсталі», вона – з квартири у Києві.
Укладання шлюбу відбулося 17 квітня і стало можливим завдяки спрощенню урядом процедури укладання шлюбів з військовослужбовцями за їхньої фізичної відсутності під час реєстрації.
«Ми разом 3,5 роки й не могли уявити, що наше одруження відбудеться в такий спосіб – під звуки ракетного обстрілу. Аби ми змогли офіційно стати чоловіком і дружиною, коханому довелося ризикуючи життям пробиратися до місця, де є інтернет. На зворотному шляху до укриття він потрапив під обстріл касетними боєприпасами. Від загибелі врятувала воронка від попередніх обстрілів, де встиг заховатися. І так, переміщуючись з однієї воронки в іншу, дивом дістався до укриття. Отримав контузію. Казав, що у вухах дзвеніло кілько днів», – розповідає Наталя.
Під час однієї із зустрічей в Анкарі їй на телефон прийшло повідомлення про початок складання військовими зброї. Наталя дозволила оприлюднити його зміст: «Привіт, мала. Станом на 14.30 живий-здоровий, здаюся в полон – це наказ. Збираюся. Невідомо, чи матиму зв'язок там. З речей дозволили взяти по рюкзаку, тому беру із собою наші фото, книги і підручники з англійської та німецької».
«Ви зрозумійте, що наші чоловіки – не солдафони. Вони всі освічені, займалися саморозвитком, більшість має вищу освіту, а то й кілька дипломів, знають і удосконалюють знання іноземних мов», – пояснює Наталя, чому серед найнеобхіднішого її чоловік взяв із собою підручники.
Наталя просить вибачення і швидко відписує чоловікові, адже зв’язок може обірватися в будь-який момент. Пише, що підтримує рішення скласти зброю і виходити, вважає його правильним. В кінці додає: «Повернешся – народимо дитину».
За її словами, для людей, які завжди готові були зі зброєю в руках прийняти смерть у бою за Україну та український народ, рішення про складання зброї далося дуже й дуже непросто.
ІЗ ПЕКЛА В ПЕКЛО, БЕЗ ГАРАНТІЙ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИТТІВ
Дружина морського піхотинця Ольга до останнього не знала, чи зважиться її чоловік скласти зброю.
«Він багато разів казав мені, що не вийде живим з «Азовсталі» й що краще загинути в бою. Багато з хлопців тримали боєзапас, аби дати останній свій бій… Але ніхто з них не ладен вчинити самогубство, ніхто. Молюся про те, аби мій коханий прийняв рішення виходити разом з побратимам», – розповідала дівчина крізь сльози.
Наступного дня стало відомо, що чоловік Ольги прийняв рішення виходити з бойовими товаришами. Чого вартувало це чекання знає лише вона.
«Привіт. Ми здаємося. Коли тепер вийду на зв’язок і чи вийду взагалі – не знаю. Люблю тебе. Цілую. Бувай», – написав дівчині коханий (текст оприлюднено з її дозволу).
Рідні військових, які вийшли з «Азовсталі», вірять, що це великий шанс на порятунок. З іншого боку – дуже хвилюються, що переміщення захисників із Маріуполя в росію може обернутися ще більшою трагедією. Кажуть, що росії віри немає у питанні дотримання норм міжнародного права щодо поводження з військовополоненими. Тому українки вірять в те, що третя країна може втрутитися та виступити гарантом безпеки, провести екстракцію. Туреччина, як вважають, була б ідеальним варіантом як для екстракції, так і для ролі гаранта, що після виходу військових не піддаватимуть тортурам, надаватимуть медичну допомогу, годуватимуть. Думають так, бо президент Ердоган має вплив на путіна та контактує з ним.
«Інформаційний розголос, увага світових ЗМІ – ось те, що також може врятувати. Навіть перепост в інтернеті, коротке публічне повідомлення зі словами підтримки дає надію на те, що росіяни не посміють вдатися до найгіршого», – кажуть дівчата.
Розповідають про випадок взяття азовця у полон, коли він був непритомний. Згодом військового показували у репортажах російських змі про гуманне поводження з військовополоненими, а вже за кілька годин відправили мамі фото тіла сина зі слідами катувань. Тому жінки не вірять, що з боку росії можуть бути будь-які гарантії безпеки для їхніх чоловіків.
«Особливо важко тим, хто родом з окупованих територій Донецької, Луганської областей та Криму, та під час окупації 2014 року пішов захищати рідну землю на боці України. Для нас ці хлопці – герої, для т.зв Д/ЛНР – зрадники. Тому вони не хотіли до останнього складати зброю, розуміючи можливі наслідки. Тепер головне повернути їх живими», – каже мама одного з бійців Азову Наталія.
ПОВІДОМЛЕННЯ З «АЗОВСТАЛІ» – ЦЕ ЯК ПОМЕРТИ І НАРОДИТИСЯ ЗНОВУ
Наталя зізнається, що кожне повідомлення на телефоні від сина чи від родичів його побратимів – велике хвилювання і велика надія. Поки його відкриває – ніби життя пробігає перед очима, бо не знає чого чекати.
«Кожна звісточка від єдиного сина – це ніби вмерти і народитися знову в одну мить, поки відкриваєш повідомлення…. Синові скоро виповниться 30-ть. З 2014-го його підрозділ був для нього і родиною, і справою життя. Звичайно, я мріяла і мрію про онуків, але він все казав, що зараз є більш важлива справа – Батьківщину боронити. Вірю та молюся про те, щоб син повернувся і моя мрія справдилася. Надії на майбутнє дають хоч якісь сили», – розповідає мама воїна.
Кажуть, що зараз невідомість «вбиває», бо немає достовірної інформації, хто і де перебуває з числа тих героїв, які прийняли непросте для себе рішення скласти зброю та покинути «Азовсталь». Але для когось, хто не отримував звісток дуже давно, невідомість все ще дає надію на те, що їхні рідні та близькі з числа захисників Маріуполя, ще живі. Для частини з тих, хто продовжує чекати, – ці надії марні. Багато з українських героїв – захисників Маріуполя та «Азовсталі», людей зі сталі та заліза, людей найвищого ступеню патріотизму, честі та гідності, які довели і доводять всьому світові, що неможливе є можливим, що віра й любов до Батьківщини дає надсилу та міць, – вже ніколи не повернуться додому живими... Порятунок всіх інших нині – наша спільна справа й обов’язок.
Ольга Будник, Стамбул-Анкара
Фото автора
