Хочете піднестися на хвилі гордості за Україну та ЗСУ? Вам сюди, на Михайлівську!

Після пів тижня холодів, нарешті, у Києві видався по справжньому травневий - теплий і  сонячний день. Хоча всюди неймовірно красиво від весняної зелені – тільки й гуляти чудовими київськими вулицями - на Костьольній і Трьохсвятительській, по дорозі до Михайлівської площі, ми зустріли лише кількох перехожих.

Зате на самій площі вже здалеку можна було побачити чималий натовп, який ніби вирував на місці, буквально обліпивши з усіх боків пошматоване залізяччя, яке було колись рашистською бойовою технікою. Її нещодавно привезли з-під Києва, де ще півтора місяці тому точилися запеклі бої за столицю - танк Т-72Б3, БМД -2, башта від БМД-4, машина радіоелектронної боротьби, водоплавна самохідка. Якщо б не таблички з поясненнями, лише фахівці змогли б зрозуміти, останки яких «бойових» машин виставили тут на загальний огляд.

Молодь робила селфі, чоловіки час від часу присідали навколішки перед черговою купою заліза, щось там видивлялися, намагалися зазирнути в чорне провалля перекошеного отвору колишньої ворожої БМД, снували хлопчаки різного віку, трохи віддалік спостерігали за тим, що відбувається, матусі з колясками.

Прямо навпроти того місця, де стояла розбита ворожа техніка, виднівся серед дерев, у скверику Небесної Сотні, мурал на будинку з портретом Сергія Нігоняна. Героя, який першим загинув у січні 2014 року під час протистояння на вулиці Грушевського…

Символічне місце обрали для цієї гори металобрухту, на яке перетворили наші ЗСУ техніку «другої армії світу» - краще не придумаєш. До речі, у 2015 році тут вже проходила подібна «виставка». Тоді сюди привезли з фронту російську техніку, захоплену на Донбасі - танки, «Гради», БМП и БТР.

«Ця техніка нічого поганого людям вже не зробить»

Підходимо до чоловіка, який біля якоїсь поржавілої машини щось терпляче розповідає хлопчику.  Киянин по імені Олександр разом із десятирічним сином Владом потрапив сюди майже випадково – завозив зранку дружину на роботу в центр міста. А потім прийшли з сином подивитися на розбиту рашистську техніку:  читали, що її привезли на Михайлівську площу.

Ну і як враження? -  запитуємо. Олександр трохи замислюється, його випереджає син.

Я зрозумів, що війна – це жахливо, - трохи хвилюючись каже хлопець.

А не страшно? З цих танків людей вбивали…

Мені не дуже страшно,  ця техніка розбита і нічого поганого людям вже не зробить. Хіба що можна поранитися об гострі краї, потрібно бути обережним.

Помічаємо: всюди на цьому рваному металобрухтові розвішені об’яви з засторогою українською та англійською мовами.

- Я в армії не служив, і мені важко оцінити, як і чим наші хлопці перетворили ці танки на оце… Але, мабуть, це й неважливо, - нарешті каже Олександр. – Головне, всі можуть побачити: з чим на нашу землю прийшли «асвабадітелі»… Україні - найшвидшої перемоги  з найменшими втратами.  

Пронизливо звучить сигнал тривоги. Але ніхто на Михайлівській не звертає на нього уваги – молодь продовжує робити селфі, щось між собою обговорюють чоловіки…

«Якщо метал такий розплавлений на гусеницях танку, яке ж пекло там було»

Якийсь немолодий чоловік з професійним фотоапаратом робить, мабуть, вже двадцятий знімок розбитого танку.

- Спеціально приїхали сюди з дружиною все познімати, - пояснює він. 

Володимир Хорішков - член київського фотоклубу «Ікар». Вони з дружиною –  пенсіонери, колись працювали на знаменитому Київському заводі шампанських вин. Володимир – інженером, дружина Віра – технологом. Живуть на Сирці, з Києва нікуди не виїжджали і добре пам’ятають перші тижні війни, коли ворог намагався взяти столицю.

- Поблизу нас «прилітало», у нашому будинку в сусідів вікна порозбивалися. А ми вікна не закривали і поставили на підвіконня шестилітрові бутлі з водою – прочитали, що так в Ізраїлі під час бомбардувань робили. Вікна від вибухової хвилі відчиняються,  бутлі падають,  а скло не розбиваються, - ділиться несподіваним досвідом пані Віра.

- А скільки диверсантів тоді в місті затримали, - продовжує її чоловік. - Зайшов я у парк на Сирці одного разу, де дитяча залізнична дорога,  а там - постріли, спочатку поодинокі, а потім з автомату…

Пані Віра дивиться на чоловіка з подивом. Схоже, він просто не хотів її хвилювати, тому й не розповідав про це раніше…

- Дивіться, якщо метал на гусеницях танку розплавлений, то яка ж м’ясорубка, яке пекло там було всередині,  - продовжує пані Віра.

- Це обов’язково потрібно людям показувати, адже хтось був далеко від Києва і не знає, що тут було, Хоча й ми бачили небагато – лише, який дим стояв у небі весь час з боку Ірпеня та Гостомеля, - каже Володимир Хорішков.

- Велика вдячність і поклон тим, хто відстояв Ірпінь і Гостомель, і Бучу. Завдяки ним ми зараз можемо відносно спокійно жити в Києві. Скільки там наших загинуло…Вічна їм пам'ять! І слава. Я коли бачу військових, мені тепер завжди хочеться до них підійти, подякувати, - в очах Віри Хорішкової стоять сльози. - А що зараз діється на Сході і Півдні - це жах просто …

Від рашистів залишилися самі «ботіночки»…

- Водоплавна самохідка, - читає вголос напис на розтрощеній самохідці якась жінка, тримаючи за руку сина. Й промовляє задоволено:  «Ну-ну…».

- А там був крупнокаліберний кулемет -  тим часом пояснює онуку сивобородий чоловік.

Крупна дівчина у чорній футболці й у чорних окулярах фотографує з усіх боків чорні берці та якесь лахміття, які виставлені для огляду на розбитому БМД - на тому, що зовсім недавно було бойовою десантною машиною російських фашистів. 

- «Огнестійкий комбінізон», - читає вона ледве не зі сміхом напис на табличці. – А це, значить, «ботіночки» їх були...

Це все, що залишилося від «асвабадітеля»! І вся ця техніка, з вивернутими металевими нутрощами - серед цих людей, серед сонячного київського дня – вже не здається ані жахливою, ані страшною…

Трохи далі від метушні вже досить довго стоїть дещо дивна пара – молода азійка з темним довгим волоссям і літній підтягнутий чоловік. Наважуємося запитати, звідки вони.

Віктор – колишній військовий, служив в Афганістані, його супутниця на ім’я Ета –  з Індонезії. Вони разом живуть вже три роки. Розповідають, що весь цей час залишалися в Києві. Еті пропонували перед самою війною повернутися на батьківщину, але вона відповіла, що не для того стільки прожила в Києві, щоб  тепер тікати.

- Вона натерпілася, - каже чоловік. – Ми живемо на Виноградарі, під час обстрілів ми тримали вікна, щоб не повилітали…

 - О, це – хороша штука, - продовжує зі знанням справи Віктор, показуючи на розбитий танк. -  Модернізація Т-80 пізніх радянських часів,  при модернізація – вся на імпорті, натівське, можна сказати. Машина дуже сильна, в умілих руках і при розумній голові багато біди може наробити. Але, схоже, ці машини потрапили до рук баранів… А розбитий він з байрактару  - наші влучили у моторний відсік, і жодного шансу на порятунок у тих, хто всередині, не було. Я уявляю, як їх звідки «виколупували». І ще я хочу сказати два слова: ми пишаємося нашою армією і нашим президентом…

«Щось треба залишити для історії»

- Божечки, яке жахіття, - чую від елегантно вдягненої літньої жінки, що зупинилася поряд з нами – вона показує на той самий танк, що потрапив до рук «баранів».

- Як на мене – просто краса, - каже  її супутник  – Все рашистське треба нищити, повністю, щоби не смерділо.

- Ну, Сашо, для історії треба ж щось залишити і у нас, - відповідає жінка.

- Хіба що для історії, - погоджується  чоловік.

  А ми знайомимося тим часом із зовсім молодою парою – Дмитром і Крістіною. Вони – теж кияни і спеціально приїхали на Михайлівську площу з Дніпровського району.

- Одна справа бачити все це на екрані, і зовсім інше  - своїми очима, - пояснює Дмитро.

Крістіна, незважаючи вищу освіту, працює зараз перукарем і робить на заказ торти.

- Зараз багато замовлень, - пояснює дівчина,  – і на весілля, і на дні народження. Людям хочеться солодкого, хоч якихось радісних моментів в житті. А взагалі, мені досі важко повірити,  що все це було в реальності – я недавно повернулася до Києва, майже три місяці прожила там, де було спокійно.

Виставка розтрощеної бойової техніки рашистів на Михайлівській площі

…Покидаючи Михайлівську площу, ми ще раз оглянулися на ці розтрощені вщент, знешкоджені машини для вбивства. Важке, рване залізо, таке чужорідне на нашій привітній київській травневій площі – між Михайлівською та Софійською святинями, здавалося, мало б просто зараз щезнути, випаруватися, провалитися крізь землю. До самісінького пекла.

Довідка Укрінформу

П’ять одиниць знищеної російської техніки на Михайлівській площі – це тимчасова виставка Національного військово-історичного музею України (вулиця Михайла Грушевського, 30/1, Київ). Інші трофеї – бронетранспортер БТР-82А, броньований автомобіль «Тигр-М» й навіть хвостове оперення російського стерв’ятника-штурмовика Су-25СМ – можна побачити у Кріпосному провулку. До речі, на першому поверсі музею на початку травня відкрилася й виставка речей окупантів, які були передані музею учасниками бойових дій.

Щодо збереження пам’яті безпосередньо на місцях боїв, даруйте за суміш канцеляриту з пафосом, - музеєфікації подвигу – то тема окремої розмови.

Лариса Гаврилова, Київ