«Нестерпно живі». Історія дівчини із Маріуполя
Зараз вона у безпеці і розповідає свою історію. Деякі з її родичів досі знаходяться в окупованому Маріуполі. На прохання героїні її ім’я було змінено. Героїня цього матеріалу любить українську музику, вона вчиться на факультеті графічного дизайну. Зараз працює над дипломним проектом.
Нагадаємо, що захисники Маріуполя 85 днів обороняли місто. Зараз вони знаходяться в полоні на тимчасово непідконтрольній Україні території.
«Проблеми з Маріуполем почались за тиждень до початку повномасштабної війни»
Юлі 21 рік, все життя вона прожила в місті Маріуполь. Тут закінчила школу, тут почала навчання у ВНЗ на факультеті графічного дизайну. Розповідає, що повномасштабна війна почалась для неї не 24 лютого, а за тиждень до цієї дати: «Проблеми з Маріуполем почалися десь за тиждень до війни, тоді ми прокинулися від вибухів. І я, за звичкою, прокидалася десь о 4-5 ранку, бо нас будили бомбардування. І 24-го я прокидаюся і чую, що все ближче і ближче йде обстріл, швидше за все, з ГРАДів. Я читаю новину, що Путін оголосив війну Україні. До цього моменту я вже була готова, у мене було зібрано речі, я відчувала, що буде якесь лихо», – каже Юлія. Вона пригадує, що весь день 24 лютого провела за читанням новин. Каже, що для неї було простіше зрозуміти, як поводити себе при обстрілі: «Ми все таки 8 років прожили в Маріуполі ось у такому військовому стані, і в нас був уже досвід кілька разів, коли по будинку осколки потрапляли, по вікнах». На другий день повномасштабної війни Юля отримала легку контузію, принаймні за симптомами вона описує це так: «Я розмовляла по телефону, підійшла в цей момент до вікна і почула сильні постріли. За симптомами, у мене дуже сильно боліла грудна клітка, стояв ком у горлі, нудило, паморочилося в голові, боліло все в голові і вухах. Це було огидне почуття. Схоже було на легку форму контузії».
Наступний день в родині Юлії розпочався з чергового обстрілу. Вона з бабусею і дідусем спустилася у підвал, куди були принесені заздалегідь речі, трохи продуктів тощо. Пізніше до них спустилися й сусіди. Майже весь день 26 лютого люди сиділи в підвалі і, коли вже вирішили виходити з укриття, над Маріуполем пролетів перший російський бомбардувальник. Після перших бомбардувань, у місті зникло світло, газ і вода - в один день. Дороги з передмість були перекриті, щоб військова техніка не змогла дістатися до міста. Юля з бабусею, дідусем і сусідами декілька днів прожили в підвалі. Дівчина описує їхній побут: «Я спала на цеглині, хтось спав на дерев'яних дверях - хто на чому. Так ми й спали у підвалі, у холоді та, за фактом, у голоді. Ми не встигли купити продукти. Магазин місцевий спочатку був закритий, потім ми не могли зняти готівку та не могли купити їжу. Але приходили сусіди, ділилися всім, що є. За цих умов усі один одному допомагали, жодних конфліктів та сварок». Юлія описує відчуття від кожного звуку літака як «руську рулетку» – адже ти ніколи не знаєш, впаде авіабомба твій будинок чи ні.
«За нашими спинами ховалися і прикривалися нами»
Першого березня в підвал спустилася сусідка, яка ходила нагору за ковдрами і подушками, та повідомила, що прийшли військові. Юлія зраділа, подумавши, що передмістя звільнено українською армією, але сусідка пояснила, що на формі цих військових - білі стрічки. В той же день до них прийшли двоє російських військових з білими пов'язками на нозі та руці, вони оглянули територію та пішли. Наступного дня колона військової техніки російської федерації зайшла у місто. «І тоді почалося конкретне пекло», – говорить Юлія. Вона розповідає, що російські військові зайняли позиції у дворах на вулицях передмістя й його околиць і з цих позицій обстрілювали Маріуполь: центр та прилеглі райони. «У перший же тиждень, окрім літаків, вони почали стріляти з танків і БТР. Це одна з найжахливіших речей, адже вони виїжджали з-за рогу будинку і стріляли в місто, а потім різко ховалися за ріг. Тобто вони, фактично хотіли викликати вогонь на себе, щоб розповісти, що українські військові обстріляли мирних жителів. Нас тримали у заручниках, за нашими спинами ховалися та прикривалися нами», – розповідає тактику ведення бою російськими військовими. Дівчина говорить, що під час перебування у місті вона непритомніла від голоду: «Ми їли, але зовсім небагато. У нас там у підвалі була консервація, овочі, макарони, гречка. Макарони іноді їли тричі: один раз (зварили - ред.) - поїли, потім - підігріли, а на третій раз взяли холодець і з цими макаронами суп зробили. Своєрідний суп, звичайно, був, але для мене на той момент це був найсмачніший суп у моєму житті. Готували у дворі, на багатті. Одного разу, готуючи, почули що йдуть російські військові. Ми в кутки затислися і мовчали, поки вони пройдуть. І навіть кришку боїмося підняти, щоб вона не брязнула. Завдання було - вижити, не померти з голоду».
Юлія говорить, що солдати зламували будинки і гаражі, мародерили, забирали автівки у цивільних осіб. На весь транспорт, вкрадений у місцевих жителів, клеїли букву «Z». Солдати російської армії патрулювали вулиці та забороняли місцевим виходити з підвалів, погрожуючи, що вивезуть у росію, якщо спіймають. Юлія говорить, що періодично виходила з підвалу, щоб взяти необхідні речі. Вона пригадує, як в одну з ночей, коли обстріли призупинилися на декілька годин, вона вийшла на вулицю: «Там не гуде завод, не горять ліхтарі, не чутно людей, у небо не йде світло від міста, не чутно машин, тобто, відчуття, що місто просто заснуло. Стояла така темрява, що ти просто не розумієш, на вулиці ти чи у підвалі. Таке відчуття, що ти сліпий, у тебе немає очей. Ти розумієш, наскільки страшна річ – війна, бо цілі міста помирають».
«Більше за смерть, я боялась депортації в росію»
Родина Юлії знаходилася в Маріуполі до 11 березня. У цей день прийшла сусідка і сказала, щоб всі збиралися. “Хлопчики прийдуть”, - сказала вона тоді, маючи на увазі російських солдат. “Я спочатку злякалася, бо у контексті я зрозуміла інакше. Всі 2 тижні в підвалі я прикидалася хлопцем, ховала волосся, ходила в мішкуватому одязі, імітувала чоловічу ходу. Загалом прикривала обличчя, я ще не знала про випадки ґвалтувань по інших містах, але все одно розуміла, що не варто ризикувати. Потім з’ясувалося, що нас вивозять. Спочатку було полегшення, а потім почалася внутрішня паніка, бо більше за смерть я боялася депортації до росії. Бабуся з дідусем були в шоці. Нам не давали вибору, тому що сказали, збирайте свої речі, ми даємо вам 5 хвилин, приганяємо сюди машину, і ви їдете. Бо тут буде зачистка». Родина зібрала речі і російські солдати відвели їх у автобус, який привіз їх у сусідній населений пункт, де знаходився занедбаний дитячий табір.
Російські військові там облаштували пункт збору вивезених осіб. Пізніше Юлію та її бабусю з дідусем привезли в селище Безіменне, де на Юлію чекав білий намет. «Я спочатку нічого не зрозуміла, вони сказали, не хвилюйтеся, з вами поговорять фахівці, а потім ми вас сортуватимемо. Це і була фільтрація, хоча вони називають це верифікацією». Росіяни зробили дві світлини Юлії - фас і профіль, взяли відбитки пальців. Пізніше вони попросили телефон дівчини, він був розряджений і його приєднали до ноутбуку і увімкнули, переглядаючи галерею світлин і переписку. Вже після проходження процедури фільтрації Юлія помітила, що в її месенджер «Telegram» заходили з міста Анапа. А після цього був допит: «Вони питали, чи є у мене знайомі серед військових, поліції, депутатів, всіх, хто може бути причетним до влади в Україні. Запитували, де я навчаюсь, на якій спеціальності, які предмети там викладають, чи немає там нацистських предметів, як я належу до “фашизму”. Задавали низку дивних питань про фашизм, як я ставлюся до нього, які в мене погляди, хто з родичів у мене залишився в Маріуполі, напевно, для того, щоб надалі чинити якийсь тиск, якщо я не пройду фільтрацію». Бабусю і дідуся Юлії не допитували. Після розмови Юлія повернулась у імпровізований табір і вперше за два тижні зателефонувала мамі, яка живе у Польщі: «Коли я зателефонувала мамі, перше, що сказала, що нас вивезли і попросила пообіцяти, що вона забере мене звідси. Я чудово розуміла, що вона не зможе це зробити, але мені так хотілося, щоб мені збрехали і все це справдилося».
Наступного дня всіх людей, які перебували у таборі в Безіменному, знову посадили в автобус і повідомили, що їх везуть у російське місто Таганрог. В автобусі перебувало близько 26 осіб - жителів Маріуполя. Юлія описує загальний стан пасажирів, як «суцільний шок», але розповідає, що серед пасажирів були і ті, хто був «за росію і так звану ДНР». На митниці російські військові сказали молоді вийти з автобусу. «Молодь» в розумінні військових – це всі люди призовного віку. Юлю вивели в окрему кімнату і попросили показати руки. Як вона зрозуміла, перевіряли наявність мозолів на руках від зброї. «Ставили всілякі питання, особливо багато запитань задавали про навчання і що там викладають, які предмети там були, і чи я воювала, чи є знайомі, потім мене відпустили». Дівчина розповідає, що чоловіків на початку евакуації просили роздягатися до поясу, демонструвати татуювання. Її теж питали про наявність татуювань, але роздягатися не примушували. Автобус приїхав у Таганрог, де на депортованих мешканців Маріуполя очікували російські ЗМІ. «Намагалися розпитати, як нас врятували. То були російські журналісти. Я відмовлялася від усіх інтерв'ю, адже не збиралася спілкуватися з такими журналістами. При мені брали інтерв'ю у молодої дівчини з дитиною. Це було так маніпулятивно, зробили комплімент, погладили, взяли за руку, такий тілесний контакт, щоб людина пішла на контакт». Зйомки тривали близько трьох годин. Юлія розповідає, що, незважаючи на прохання не знімати її та її родину, деякі представники ЗМІ намагалися зробити це приховано.
Людей привезли до школи олімпійського резерву у Таганрозі і поселили в спортивному залі. Там стояло близько 50 ліжок. Інформації про те, куди людей везтимуть далі, не надавали. Як не надавали можливості зв’язку. «Тільки одна медсестра, яка там була, потайки роздала інтернет з телефону, і я змогла написати своїм друзям, одногрупникам, що зі мною і де я. Тому що всі переживали», – коментує Юлія. Вибір був такий: поселитися у загальному таборі або шукаєш житло самостійно. Юлія з родиною обрали другий варіант, їх прийняли родичі. «Всі три тижні, що я знаходилася у Росії, у мене було дві думки: як виїхати і як не потрапити до російської тюрми». Шукаючи інформації і допомоги, Юля написала Діані. З Діаною Цвірук Юля до повномасштабної війни не була знайома особисто, вона була її підписнецею в Instagram. Діана – блогерка, після повідомлення Юлії, вона допомогла дівчині та її родині фінансово та інформаційно.
«Зараз я займаюся інформуванням, звертаються багато людей, в них є гроші на дорогу, але бракує інформації, як виїхати. Людей примусово вивозять під Москву, під Пітер, під Владивосток. Їх вивозять в табори. Цим людям не говорять, що вони мають змогу виїхати в ЄС, ще й розповсюджують чутки, що кордони з ЄС закриті. Ті люди налякані, вони їдуть з місця бойових дій, вони їдуть до країни агресора, вони вмикають телевізор і там говорять, що їм потрібно робити громадянство, оформляти біженство. Тобто, вони просто обманюють людей, щоб люди нікуди не їхали. Що я роблю зараз? Спілкуюся з тими людьми, допомагаю фінансово, щоб вони виїжджали, є хлопець, який допомагає з цим. Їх там сильно ніхто не тримає, але роблять все, щоб люди там залишалися. Особливо люди, в яких згоріло все і які підписали папери на отримання російського громадянства. Ті люди лишаються там і, можливо, ніхто і не дізнається про це. Мені дуже важливо добитися розголосу, що коїться з Маріуполем і що відбувається з людьми. Це наші громадяни, вони не хочуть залишатися в росії, в них просто немає іншого виходу зараз», – розповідає Діана Цвірук.
З тимчасово окупованих українських територій росіяни вивезли близько 1,2 млн громадян. Такі дані озвучує уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова.
Разом із бабусею і дідусем Юлія змогла перетнути кордон і виїхала у Латвію, а звідти – до Польщі, де на неї чекала мама.
– Розкажіть про зустріч із мамою?
– Ой… – каже дівчина і довго мовчить.
Мама Юлії не знала, чи жива її дитина два тижні, рівно стільки часу Юлія була без зв’язку. Зараз вся родина перебуває у Польщі, в місті Ополе, там Юлі вдалося відновити своє навчання. Вона готується захищати диплом. «Дуже хотілося б повернутись в Україну, почути рідну мову, і, перетинаючи кордон, відчути, що ти вдома. Але я маю якийсь тваринний страх: я росію ненавиджу і я там боялася жити, а коли я приїду в Україну, боюся, що там стрілятимуть. Це залишилося після Маріуполя. Швидше за все, повернуся, коли закінчиться війна. Маріуполь практично весь знищений, після війни його обов'язково треба відновлювати. Я готова його сама по цеглинці відновлювати. Це – чудове місто, бо в ньому відчуваєш себе особливо, там своя естетика. За останні роки він таким красивим і приємним став. Він такий дорогий особисто мені, я не зможу забути Маріуполь», – говорить Юля.
Дівчина народилася в місті і прожила там все своє життя, 21 рік.
Матеріал проілюстрований світлинами Дмитра Козацького, одного з бійців полку «Азов». Весь час, поки Юлія з родиною ховалася у підвалі, була примусово депортована в росію, проходила фільтраційні табори, шукала шляхи поїхати звідти, захисники Маріуполя тримали оборону. Оборона міста тривала 85 днів. Зараз вони перебувають у полоні на тимчасово непідконтрольній Україні території, як і автор цих світлин. За цей час про порятунок захисників Маріуполя просили з різноманітних майданчиків, в тому числі і зі сцени Євробачення. Ще один український гурт «Kozak System» випустили пісню «Азов – Сталь» про українських військових.
«У темряві бачу очі твої
Повір тут ми всі нестерпно живі
Повір, що я чую молитву твою
За тебе, за неньку, за вас тут стою» (фрагмент із пісні українського гурту "Kozak system").
Олександра Єфименко
Автор фото: Дмитро Козацький
