Олена Вялкова (Маріуполь): «...як у зоряних війнах: бомби летіли, земля здригалася»
В проекті «Цифри і долі» важливі обидва слова. Статистика, або ж сухі цифри, дають нам можливість осягнути масштаб трагедії, яку принесла з собою війна, для країни та світу. А от доля конкретної людини покаже, що стоїть за тими цифрами і що війна принесла в наші душі. Більше 8 мільйонів - це цифра: стількох українців війна позбавила домівки і зробила переселенцями, в Україні чи за кордоном. А от доля: Олена Вялкова – одна з цих людей, з більш ніж восьми мільйонів. Вона - переселенка з Маріуполя, зараз живе на Закарпатті. Три тижні у бомбосховищі на лавці, обстріл, лікарня, гіпертонічний криз та «операції на кухні» – розповідь Олени, як і тисячі інших, має стати ще одним свідченням злочинів росії в Україні...
«Маріуполь – це місто, яке будували мої предки»
Для Олени Вялкової біль Маріуполя – це особливий біль, адже це не просто місто, в якому вона прожила щасливе життя, це ще й місто, яке будували і розвивали її діди–прадіди, тому дивитися на його нещадне нищення російським агресором просто нестерпно. Жінка розповідає про себе, своє життя, в тому числі в окупації, і розумієш, що це історія десятків чи й сотень маріупольців.
На фото: Олена Вялкова – жителька Маріуполя
«Я народилася в Азербайджані, а виросла у Маріуполі. Маю славний родовід, мій прапрадід Андрій Леонтійович Мелеков був двічі міським головою Маріуполя: у 1884–1886 та 1892–1895 роках. Знаю з розповідей рідних, які передавалися в нашій родині з покоління в покоління, що саме на той період випало піднесення, розквіт міста. Так, у роки, коли містом керував Андрій Леонтійович, були засновані чавуноливарний механічний завод для виготовлення сільськогосподарських знарядь, за п'ять кілометрів від міста біля Зінцевої балки розпочалося спорудження Маріупольського торгового порту, відкрило свої відділення Маріупольське відділення державного банку, розпочався випуск пива на промисловій основі, був облаштований зв'язок у місті, побудована будівля Маріїнської жіночої гімназії, побачила світ книга «Маріуполь та його околиці», і до цього дня вона — настільна книга міських краєзнавців… Одне слово, навколо вирувало життя. Багато до чого була прикладена рука Мелекових, тому я так трепетно ставлюся до міста, бо його історія – історія й мого роду».
24 лютого, коли почалася війна, Олена була вдома з сином Анатолієм (студент 5 курсу Приазовського технічного університету), вони вирішили нікуди не виходити з рідного будинку, який, до речі, має свою історію, бо побудований у 1939 році одним із керівників міськвиконкому Маріуполя Григорієм Прокопенком, який і жив у ньому тривалий час. Цей будинок був гарним, великим і мав трьох господарів. У його підвалі й ховалися протягом перших днів Олена з сином, хоча там було дуже тісно, погана вентиляція.
«За якісь дні у будинку вимкнули газ, світло, воду, і хоча ми заздалегідь зробили певні запаси, але ж не настільки…. Та згодом настав день, коли снаряд із «Града» потрапив у сусідній двір, я тоді саме спускалася в погріб і, напевно, від ударної хвилі впала. Тоді й зрозуміла, що ми з сином-студентом не витримаємо цього. Ми не були готові до цього, але як можна бути до цього готовим взагалі?» – задає жінка риторичне питання.
«Лавиця в бомбосховищі – і на ній просиділи три тижні…»
Олена зібрала документи і речі першої необхідності – а цього було не так і багато, бо жінка-інвалід ІІІ групи багато речей не понесе, тож усе звалилося на плечі сина-студента – і пішла до знайомих, які казали, щоб у разі потреби приходили.
На фото – Анатолій, син Олени Вялкової
Проте невдовзі стало зрозуміло, що центр міста, куди жінка з сином направлялися, під обстрілами, тож дістатися до знайомих нереально. Люди дійшли тільки до бомбосховища, що було неподалік від металургійного комбінату Ілліча ( «Метінвест» – Авт.), і вирішили в ньому сховатися. Хоча й там їх зустріли не особливо радо – в невеликому, тісному приміщенні з поганою вентиляцією вже ховалися близько чотирьох десятків осіб. Одна дерев’яна лавиця виявилася ще вільною і навіть попри те, що поруч із нею зі стелі практично без перестанку капала вода, Вялкові вирішили там залишатися, бо ж на вулицю було просто смертельно небезпечно виходити – обстріли не вщухали…
Олена з сином жила в цьому підвали три тижні. «Так ми й сиділи на цій лавці, голова до голови. Були якісь іграшки, які нам дали замість подушок під голову… Підкладали якісь сумки, пінопласт, щоб на чомусь сидіти, ноги класти. Спали, звичайно ж, одягнені, хоча який то був сон? Всі навколо говорили одне й те ж: пересуватися нікуди не варто, дуже небезпечно…»
Загалом, за словами Олени, в бомбосховищі зібралися різні люди: і дорослі, і молодь, і діти. У тій складній ситуації люди проявляли свої кращі якості, хтось був явним лідером, хтось вражав творчим підходом…» Ми ж там зустріли і день народження Шевченка, і 8 березня, до всього готувалися. Художник із нами був у сховищі, який ішов допомогти своїй бабусі, а дорогою назад заховався у нашому притулку, в ньому й залишився до кінця. І малював там же…»
Робота Данііла Немировського - художника, викладача Маріупольської філії НАОМА, з яким Вялкові разом ховалися в бомбосховищі та виходили з міста
На питання журналіста, чим люди харчувалися в цьому підвалі, Олена відповіла: «Спершу якісь продукти ми мали, а потім чи то волонтери, чи то поліцейські привозили нам харчі – м'ясо, рибу, ковбасу. Заморожене все було. Ми це все взяли – м'ясо та рибу – і просто засипали сіллю, щоб не пропало, так зробили заготовки, отам прямо в бомбосховищі все це й робили…»
«...як у зоряних війнах: бомби такі летіли, що земля здригалася»
В один із днів Олена з сином вирішили вийти зі сховища і піти додому, сподівалися, що все ж вдома буде краще: як не як, свій будинок! Тим більше, що на господарстві залишилися і кури, і вівчарка старенька, і два коти - Вялкові попросили сусідів наглядати за тваринами.
Зрештою, додому потрапили, але пройшли через справжнє пекло – чули і постріли, оминали вирви від снарядів, страшно було неймовірно. «Дісталися ми до рідного будинку, а там – страх Господній! – зітхає жінка. – Там неможливо було перебувати, гул стояв постійний. Ми ніч там насилу переночували. Вранці зустрілися з сусідами, вони казали нам лишатися, бо, мовляв, окупанти вже тут пройшли, а свій дім – то завжди свій дім, але ми побоялися. Надумали далі сидіти в бомбосховищі, здавалося, що там безпечніше. Тож виходили з рідної оселі та йшли з тією думкою, що ще повернемося».
Але на вулиці Олена з сином потрапили під обстріли. «Землю буквально прошивало, таке враження склалося, що навколо смерч піднявся. У мене тиск підскочив, нога (з якою у мене й досі були проблеми) обм'якла, підвернулася і я впала. Далі наче все в тумані: син мене тягнув, я за нього боялася, бо уламки летять чи то снаряди… Нічого не могла зрозуміти…», – пригадує жінка.
Син довів жінку до лікарні № 1 (Іллічівська лікарня), яка була розташована неподалік. Там на ту мить уже вишикувалася черга людей із уламковими пораненнями. Олені діагностували гіпертонічний криз, надали першу медичну допомогу і сказали спускатися в підвал – подалі від обстрілів. «А там, у підвалі, всі хворі тяжкі вже були, бо весь операційний блок медзакладу, який тільки рік тому був відремонтований, вже був знищений. У результаті робили операції, як у кухні. Тут же операції, тут же уламки дістають, іншу допомогу надають… А навколо стрілянина не припиняється ні на мить. Це як зоряні війни: бомби такі летіли, що земля здригалася, лікарня тремтіла і навіть підвал, що був розташований десь 3–4 метри під землею, здригався», – пригадує Олена.
«Ми виходили з Маріуполя і молилися. Взагалі постійно молилися…»
Після ночі в підвалі лікарні мати з сином вирішили повернутися до бомбосховища, що вже стало рідним. Але й там не було спокою: вибухи дедалі частіше лунали вже в дворі будівлі, де заховалися маріупольці. У сховищі стали закінчуватися харчі та вода. Поки можна було ще ходити за водою – ходили, але ворог наближався, канонади частішали. «Одного разу син пішов за водою, а тут на парашютах спустили бомби. Одна з них буквально за 3–4 метри від нього розірвалася. Пощастило, що на перешкоді вибуху став металевий паркан, син врятувався», – каже Олена зі страхом у очах. Після цього вирішили, що далі залишатися у місті не можна…
У бомбосховищі разом із Вялковими ховалася й молода пара з дітьми, яка виходила в місто і шукала шляхи, як вибратися, вони й дізналися, що можна виїхати на смт Нікольське і потім рухатися далі. Цій інформації повірили 17 людей – хтось із бомбосховища та ще окремі мешканці сусідніх будинків, і вирушили на вихід з міста. «І ми пішли. Ішли і без кінця молилися. До речі, весь цей час у бомбосховищі теж завжди разом молилися! Бо, крім Бога, ніхто тебе не накриє, і ніхто тебе не врятує. Було дуже страшно, неймовірно страшно. Ми йшли містом, а місто не впізнати… Якось вибралися…».
Про трагічні долі окремих знайомих Олена розказує зі сльозами: «З нами в бомбосховищі був чоловік на ім'я Ілля Олексійович, на нього під час обстрілів практично впав дах будинку. Він вибрався, узяв усе, що зміг, і прийшов у наш підвал. Жив із нами. А потім якось вийшов нагору – і помер від розриву серця, бо снаряд поруч розірвався… Ще мій сусід, який рекомендував нам із сином залишитися вдома, не витримав і повісився. …А сусідка віком 80 років в перші дні війни зібрала «кравчучки» і пішла, щоб її врятували, вивезли. Так і повернулася додому з тими торбами, бо ніхто не врятував. Згодом зійшла з глузду, ходила і говорила весь час одне й те ж саме: «Я хочу їсти». Там було просто нестримно важко! Люди просто не витримували!»
На питання, чи знає Олена, що з її будинком, каже, що він повністю розбитий, адже неподалік завод, тож обстріли на тій території не вщухають із перших днів війни й досі: «Від сімейного будинку, залишилися лише стіни, бо будувались міцними у далекому 1939-му. Дах знесло, все знесло. Усі 3 господарі живі, але жити вже нема де…»
На фото - зруйнований будинок Олени Вялкової
… На Закарпаття Олена та Анатолій Вялкові потрапили за допомогою волонтерів. Зупинилися в гімназії, що в селі Нижній Бистрий Горінчівської територіальної громади. Місце, де раніше перебували діти з соціально незахищених родин, зараз стало новим прихистком для численних сімей вимушених переселенців. І хоча тут не були готовими прийняти таку велику кількість людей, речі першої необхідності та харчі організували швидко. Згодом до допомоги долучилися волонтери, але багато чого бракує й зараз. Численні родини, які живуть разом із Оленою та Анатолієм, як можуть, так і облаштовують свій побут, бо ж розуміють, що тут вони надовго. І на питання «Що вам потрібно в першу чергу?» собі нічого не просить: «Хіба що ноутбук для сина потрібен, щоб він зміг вчитися й далі та працювати. Мені нічого не потрібно. Усього достатньо мені. Тиша – то вже достатньо. Тільки може сюди, до гімназії, треба би людям мультиварки, холодильники, плити, посуд…»
Матеріал підготовлено Благодійним фондом «Майбутнє – дітям».
Перше фото: АА
