Російська пропагандистка, колишній редактор міжнародного відділу «Першого каналу» Марина Овсяннікова – та сама, яка у середині березня «створила перфоманс», увірвавшись до студії «Першого каналу» із плакатом із закликом не вірити роспропаганді та зупинити війну в Україні – 5 червня вранці написала в соцмережах, що приїхала у Київ. Раніше вона повідомляла про те, що відвідала Одесу. Ця інформація викликала в соцмережах неабиякий резонанс, адже в Україні в щирість Овсянікової мало, хто повірив. Практично одразу її стали підозрювати в участі у задуманій проти України інформаційно-психологічній операції (ІПСО).

Українці почали настійливо питати Державну прикордонну службу, як так трапилося, що при такому резонансі, Овсяннікова таки перетнула кордон під час війни. У коментарі Укрінформу Андрій Демченко, речник Держприкордонслужби відповів, що не володіє інформацією щодо в'їзду і виїзду з України згаданої особи.

Далі – суцільна плутанина. Овсяннікова заявила, що виїхала з України ще в останні дні травня... Тим не менш, чимало представників української медіаспільноти запідозрили, що це й була спланована у ФСБ ІПСО, призначена просувати меседж про «хороших русских» через декілька тижнів після початку війни та тотального засудження всього російського на Заході та в Україні.

Про це та інше ми поговорили із заступником міністра інформаційної політики України у 2017–2019 рр., експертом з питань інформаційних війн та конкурентної розвідки Дмитром Золотухіним.

– Історія з Овсянніковою – це про російську ІПСО? Якщо так, то поясніть, пане Дмитре, звичайному українцю, як ця ІПСО розкручувалася і досягла свого, так би мовити, нинішнього апогею?

– По-перше, уклінно молю перестати використовувати термін «ІПСО» де треба і де не треба. Не робіть так. Ми вже мали цей шкідливий досвід у 2014-му, коли уся медіа-спільнота кинулася пояснювати елементи активних заходів спецслужб, одним з яких є «дезінформація», як ніби вони в них щось розуміли.

Тож, просто, не застосовуйте взагалі термін «ІПСО». Це шкодить розумінню природи подій і адекватності журналістських матеріалів.

По-друге, зв’язок Овсяннікової зі спецслужбами країни-агресора дійсно розглядається, але, на даний момент, не має фактологічних підтверджень. Більше того, у зв’язку з тим, що громадянка росії Овсяннікова перетнула кордон України – ймовірно, в українських офіційних органів та спецслужб до неї питань немає.

По-третє, теорія контррозвідувального забезпечення безпеки держави говорить, що аналітик завжди має опрацьовувати кілька версій, щоб не замикатися на одній, що мені в даний момент пропонується зробити таким формулюванням питання.

Тож, версії такі:

1. Овсяннікова навмисно продукує пости в соцмережах саме такого змісту, який би міг викликати обурливі емоції та коментарі в українському середовищі.
2. Хтось спеціально готує для Овсяннікової такі медійні провокації.
3. Овсяннікова просто не дуже розумна людина, тому не розуміє, чому те, що вона робить, викликає виключно негатив.

– Але ж навіщо це робиться, з якою метою, як організовується? 

– Як ми і домовилися – це не про «ІПСО».

– Звісно, але…

– Можливо, що Овсяннікову підтримує хтось, хто може віддавати накази прикордонній службі. Якою є мета цього «когось» - мені не дуже зрозуміло на даний момент. Я щиро не розумію, чим саме позиція Овсяннікової може бути корисною для інформаційного впливу України на західні медіа?

– І що з цим робити, як реагувати? Чи існують узагалі якісь варіанти цьому запобігти/протидіяти, зокрема на рівні суспільства, держави, медіаспільноти, чи ні?

– Тривалий час у медіаспільноті побутувала жорстка позиція взагалі не вступати в будь-які інтеракції з «хорошими русскімі». І я намагався пояснити, що таке «стояння у білому пальті» ні до чого хорошого не призведе. Оскільки події будуть розвиватися, фактично, без участі активної частини громадянського суспільства.

Ми повинні випрацювати і публічно обговорити й підтримати нашу власну політику щодо росії загалом і щодо громадян росії, які активно протидіють політиці путіна. Така публічна позиція має ґрунтуватися на чітких критеріях та поясненнях і має бути донесена як до наших закордонних партнерів так і до воєнно-політичного керівництва держави, яке, можливо, має якісь свої аргументи щодо цього, яких ми не знаємо

– Не про Овсяннікову, втім, про ворожі, знову таки, ІПСО. Які конкретні приклади, що проводилися останнім часом проти України, можете згадати? Та ж ситуація з «Артемсіль» – це воно? А що іще?

– Якщо ми з вами знаємо про певну ІПСО і обговорюємо цю ІПСО, то це вже не ІПСО – а якесь, вибачте, г@вно. На щастя спецслужби росії дуже часто виробляють саме цей «продукт». Але – повторюю – це не є підставою для того, щоб обговорювати його публічно.

– А як щодо України? Чи проводимо ми такі операції? Якщо так – наскільки вони успішні? Чи знайдеться у Вас якийсь приклад?

– Так, проводимо. Так, успішні. Якщо я наведу приклад, то вони вже не будуть успішними.

– Ок. Попри те, ми ж розуміємо, що різного роду вкиди рф здійснює прицільно - на закордон теж. Нещодавно ви писали про кейс «Кулеба і журналістка Гедлі Гембл у Давосі». Можете коротко нагадати суть?

– Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба озвучив чотири ключові наративи, які циркулюють у певних дипломатично-політичних колах держав Євросоюзу та Глобального Півдня. Гедлі Геймбл всього лише озвучила один з таких наративів у якості офіційного питання на подіумі Давоського форуму.

Якщо спростити це питання, то воно звучить як «Чому українці не хочуть здохнути, аби нам усім стало жити трошки комфортніше?». Кулеба достойно відповів на це питання, але у дипломатичний спосіб. Трошки більш розгорнуте пояснення я дав у своїй статті на сторінках «Детектор Медіа». (детальніше – тут)

Очевидною причиною поширення таких наративів є страх політичних еліт перед майбутнім, в якому їх вага зникає чи втрачається. Суть російських операцій в тому, що російські спецслужби активно грають на цих страхах і ефективно їх використовують.

– Чи пригадуєте ще якісь інші цікаві приклади? Нарешті як це впливає на іноземну аудиторію? Знов таки - яку ціль перед собою ставлять «автори», до чого це може призвести, які бачите ризики?

– Давайте дуже спростимо. Є два простори – віртуальний та реальний. У віртуальному просторі росія запевняла всіх, щось на кшталт «за 7 днів дійдемо до Берліну і всіх денацифікуємо». В реальному просторі – путін отримав «звізди». Це говорить про те, що тепер він має отримати перемогу хоча б у віртуальному просторі, щоб потім знову з віртуального спробувати зафіксувати свої позиції в реальності.

Для цього віртуальний простір піддається безпрецедентному впливу за допомогою слів світових мастодонтів типу Кіссінджера, Макрона, Папи Римського і т.д.

Але це не означає, що путін рулить віртуальним світом. Це означає, що він використовує страх і вразливості людей, на яких має компромат, задля маніпуляції ними.

Єдине, що ми в цій ситуації можемо зробити, це чітко описувати для себе бачення того, як має виглядати віртуальний та реальний світи на нашу думку, і вчиняти дій, щоб змінювати ці світи до того стану, який ми придумали.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ

P.S.

Від редакції:

Реакція на історію з Мариною Овсянніковою – це історія про комплекс меншовартості. На жаль, наш комплекс. І це печальний, але поки що об’єктивний факт: в українському суспільстві, у вітчизняному медіапросторі досі вистачає людей, які ментально залежать від москви і в ситуації тотальної війни з цією таки москвою хоча би підсвідомо намагаються зберегти останні містки з нею. Нам треба потроху виходити з цього стану і нарешті навчитися себе поважати. Ще раз: у нас війна, а ми заморочуємося над простими, як двері, «овсянніковими», дуже непростими «нєвзоровами» (хоча ці архетипи є принципово різними) та іншими «хорошими русскими»? Дуже радує те, що в Україні уже є такі люди, як Дмитро Золотухін (втім, не тільки він), які це також бачать та іншим дохідливо розповідають. Нехай їх чимдалі ставатиме більше. Переможемо!